Мріяла бути балериною, а стала науковицею: історія франківки Тетяни Микитин, яка вивчає мурах і надихає дівчат вірити в себе (ФОТО)
На факультеті природничих наук Карпатського національного університету — шафи з колекціями комах, стоси студентських робіт і мікроскоп, під яким щойно розглядали одноклітинних. За столом — жінка, яка може годинами говорити про мурах як про істот, яких мало цінує людство. Тетяна Микитин — кандидатка біологічних наук, доцентка, мірмекологиня, експертка з акредитації освітніх програм та рецензування навчальної літератури. А ще наставниця для школярів, які тільки роблять перші кроки у світ науки.
“З балерини я стала біологинею. А якщо говорити ще точніше — мірмекологинею”, – з посмішкою говорить Тетяна.
Про шлях у науку, про мурах, про те, чому дівчата вагаються частіше за хлопців, і про те, що означає бути науковицею у сучасному світі, Тетяна Микитин розповіла “Галці”.
Балерина, лікар чи біологиня?
У дитинстві Тетяна мріяла зовсім не про науку — про балет. В її дитинстві для жінок існували певні стереотипні гендерні професії. На першому місці дім, діти, і, як варіант творчої реалізації — балерина, танцівниця. Для чоловіків – “серйозні” професії.
“Було прийнято обирати одну з небагатьох ролей для життя. І мені подобалися балерини — подобалося, як вони танцюють. Але цій мрії завадив зріст, бо я була занадто низька як для балерини”, – згадує вона.
Почався період пошуку себе, і в один з днів батьки запропонували: “Чому б не стати лікарем?”. Але для медицини потрібна була біологія — предмет, який вона щиро ненавиділа, зізнається Тетяна.
Проте з сьомого класу все змінилося: дівчина взялася за біологію серйозно й мріяла вже не просто про медицину, а про кардіохірургію.
“Легких шляхів я не шукала”, – коротко пояснює вона цей вибір.
Мрію не вдалося втілити у життя не через брак здібностей — попри шкільну золоту медаль і перемогу на всеукраїнському етапі Малої академії наук, отримати державне місце на той час було майже неможливо. Тому документи Тетяна подала у Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника — і вступила на біологію.
“Не планувала бути біологом, не планувала бути науковицею. Але я постійно кажу, що все ж таки є доля, є якийсь фатум, який вирішує, як все має скластися. І я справді рада цьому, і отримую велике задоволення від своєї роботи”, – каже жінка.
Мурахи, які рятують ліси
Після університету й магістратури Тетяна спробувала себе як вчителька у природничо-математичному ліцеї. Але за два місяці зрозуміла, що робота з дітьми у школі вимагає зовсім інших ресурсів та підходів, порівняно зі студентами, які вже свідомо обрали свій шлях. Тож дорога привела її в аспірантуру, а звідти — на кафедру, де вона пройшла шлях від лаборантки до доцентки й заступниці декана факультету природничих наук.
Кандидатську дисертацію Тетяна Микитин захистила у 2015 році в Інституті агроекології Національної академії аграрних наук України в Києві. Її робота була про біорізноманіття мурах Карпатського регіону, їхнє поширення та функціональну роль в екосистемах. Так вона стала мірмекологинею — фахівчинею з мурах.
“Якби не було мурах, значною мірою нашу їжу та наші ліси з’їдали б інші комахи. Мурахи — це справжні санітари лісу: вони розкладають відмерлу органіку й водночас захищають рослини від шкідників-фітофагів”, – пояснює науковиця.
Сьогодні Тетяна поєднує посаду доцентки з адміністративною роботою начальниці відділу управління персоналом університету, викладає, працює у грантових проєктах й досі — попри насичений графік — щороку працює зі школярами у Малій академії наук.
Трохи невпевненості та листівка з подякою
З 2018 року Тетяна керує учнівськими науковими секціями — від зоології до екології та охорони довкілля. Секції змінюються, бо тема гурткової роботи розрахована приблизно на два роки. Учні часто залишаються з нею і на наступні роки, бо приходять не так на предмет, як обирають її як наставницю.
Найбільшим здобутком минулого й цього року науковиця називає не власні публікації чи гранти, а те, що вдалося надихнути студенток і учениць повірити в себе.
“Учениця отримала третє місце на всеукраїнському етапі конкурсу-захисту науково-дослідних робіт Малої академії наук України і запрошення на міжнародний етап, звідки привезла бронзу. Я нею дуже пишаюся”, — розповідає Тетяна.
Вона зауважує чітку різницю в тому, як почуваються хлопці та дівчата в науковій роботі.
“Я не люблю ці гендерні стереотипи, але вони дійсно бувають. Хлопці зазвичай більше впевнені, вони вважають, що зробили все якнайкраще. Дівчата ж дуже сильно вагаються. І я постійно кажу їм: “Ви у мене найкращі, ви все правильно робите, ось тут трошки треба підкоригувати — і все буде класно””.
Дві її студентки — Катерина та Валентина — виграли міжнародний грант і за ці кошти облагородили стежку до туристичної локації “Дівочі сльози”. Після навчання на курсах проєктного менеджменту в Києві вони привезли Тетяні листівку з подякою за віру в них.
“Для мене це і є найбільше досягнення — вміти надихати молоде покоління на те, щоб вони вірили в себе. Не ділячи на чоловіків і жінок — усіх”, – каже вона.
Потрібен час та певні успіхи
На запитання, чи відчувала вона на власному досвіді нерівність у своїй роботі, Тетяна пригадує свої перші роки у “великій науці”. Коли вона тільки починала як молода науковиця, до неї ставилися поблажливо: мовляв, досвіду мало, нової ідеї не запропонує.
“А тепер зі мною радяться професори, на який грант їм варто податися. Інші люди, які раніше казали, що я не зовсім розбираюся в екології та в науці, тепер разом зі мною подають грантові заявки. Ми спілкуємось на рівних. Але щоб цього досягти, потрібен час і певні успіхи”, – пояснює вона.
За її спостереженнями, серед природничих дисциплін гендерний баланс у науці загалом непоганий — на кафедрі жінок навіть трохи більше, ніж чоловіків, а в точних науках, фізиці й математиці, все ще помітний перекіс у бік чоловіків.
Утім вагання, каже Тетяна, притаманне усім жінкам-науковицям — від учениць до досвідчених колежанок.
“У нас на кафедрі багато і молодих, і старших науковиць, які нерідко не вірять у власні сили: а раптом я недостатньо добре роблю свою роботу, а раптом у мене замало публікацій. Гадаю, чоловіки теж вагаються — просто про це не говорять, а жінка говорить”.
Порівнюючи досвід у міжнародних програмах, вона зазначає, що за кордоном жінки-науковиці почуваються впевненіше або принаймні менше показують сумніви.
“Ми стараємось зробити все на п’ять з плюсом, все розкласти по поличках. Вони спокійніше до цього ставляться — можливо, тому що в них давно прописані всі основні документи, з якими працювати, а ми ще над цим працюємо”, – розмірковує науковиця.
У Європі, додає вона, різниці у ставленні між чоловіками й жінками-науковцями вона не помічала. Колеги з різних країн ділилися досвідом на рівних, незалежно від статі.
Відпустка — для слабаків
Поєднувати викладання, науку, адміністративну посаду, керівництво гуртками та експертну роботу — задача не з легких. Минулого року Тетяна була близька до вигорання й навіть готувалася звільнятися.
“Я вже тоді була заступницею декана, керувала секцією Малої академії наук, працювала в Дністровському регіональному ландшафтному парку, викладала — і студентів багато, і все інше. Чесно кажучи, я вигоріла”, – визнає вона.
Втримали на роботі її саме студенти, які, дізнавшись про можливе звільнення, попросили не залишати їх бодай до випуску.
“Я дала собі тиждень без роботи — книжки, театр, повне перезавантаження. А тоді подумала: стільки часу працювати, щоб отак здатися? Ні. Я і своїм студентам, і учням завжди кажу: “Не можна здаватися”. Треба доробити до кінця максимально добре те, що запланував, а далі життя покаже”.
Жартома Тетяна каже, що відпустка — це для слабаків. Проте у цьому є й частка правди, адже її робочий тиждень триває практично 24/7. А особливою винагородою для неї стають щирі й вдячні студенти, які після випуску просять і надалі бути їхньою викладачкою, але вже у магістратурі.
“Мені справді щастить на таких студентів — із яскравими, вдячними очима. І я щаслива, бо вони в мене дуже хороші”.
Ветерани з годівничками, діти з кажанчиками
Окрім університету, Тетяна активно займається просвітницькою діяльністю поза академічними стінами. Ще у часи роботи фахівчинею з екологічної освіти в Дністровському регіональному ландшафтному парку, вона проводила заняття для дітей, ветеранів та ВПО.
Для ветеранів та їхніх родин влаштовували тур вихідного дня з еколекцією про підгодівлю птахів і виготовлення годівничок, які потім розвішували на території Парку. Спершу учасники трималися осторонь, але захід їх захопив.
“Ветерани спочатку так насторожено сприймали лекцію, хмурилися і напевно не до кінця розуміли, що ми від них хочемо. А після — дуже запрошували нас ще до них приходити та розказувати різні екологічні теми”, – розповідає з посмішкою Тетяна.
Напередодні щорічної “Ночі кажанів” вона читала лекцію про рукокрилих, а потім разом зі дітьми випускала цих нічних створінь на волю.
“Спершу діти казали: “Ні, кажани нехороші, ми їх не любимо”. А тепер, коли ми випускаємо кажанів після зимової підгодівлі, вони самі просять це зробити: “А можна я випущу?”. Це і є та зміна ставлення, заради якої варто працювати”, – ділиться вона.
Поряд із науковою і викладацькою діяльністю Тетяна також є експерткою Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, рецензує шкільні підручники — зокрема й на предмет гендерних стереотипів і дискримінаційних моментів — і бере участь у розробці стандарту вищої освіти та програми ЄФВВ з біоетики для спеціальності “Біологія та біохімія”.
“Раніше в підручниках нормою було: жінка на кухні, чоловік — біля телевізора з газетою. Нас усіх так вчили. Тепер ці кордони розмиваються: чоловік може бути на кухні, а жінка — науковицею й займатися тим, що приносить їй задоволення, а не тим, що прописане гендерними ролями”, – підсумовує вона.
Якби до неї сьогодні прийшла школярка, яка боїться, що наука — “не для неї”, Тетяна відповіла б просто.
“А ти спробуй. Давай подивимося, що з цього вийде. Покажу тобі одноклітинних під мікроскопом, проведемо маленьке дослідження — те, що люблять наші учні. А якщо не сподобається — завжди можна відмовитися”.
І додає, що освіта — це наше майбутнє, а вона завжди рада тим, хто хоче йти цим шляхом. Чи у Малій академії наук, чи в стінах Карпатського національного університету імені Василя Стефаника.
Публікація створена за фінансової підтримки чеської організації People in Need у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
Читайте також:
ФОТО ТИЖНЯ
