Окрім широко відомого письменницького “Станіславівського феномену” Івано-Франківськ має всі підстави пишатися об’єднанням художників “Мистецьке братство”. Його натхненник – Ігор Роп’яник, журналіст за фахом, уродженець Станіслава.
Пан Ігор відомий не лише своїми численними роботами, які успішно продаються, часом на заздрість колег. Він – хранитель історії чималої власної родини. Яка тісно пов’язана з історією рідного міста.
– Станіслав, Станіславів чи Франківськ?
– Я народився в Станіславі й мені ця назва милозвучніша.
За Австрії – Станіслав, за німців – Станіслав, у міжвоєнну пору – Станіславів. Я цьому не надають великого значення, хоч і народився в Станіславі.
– А Івано-Франківськ? Є ще місце для дискусії щодо повернення історичної назви?
– Немає дискусії, бо я знаю, що до того не повернеться – хоч я й за те, щоб повернути Станіслав. Але я знаю, що з нашими людьми… Це як зі святкуванням Різдва.
Коли, як не тепер? Маємо сідати до святкового столу з тими, хто нас не вбиває. Мусимо нарешті поставити крапку.
Я в тому віці, що вже настільки вкорінилася традиція святкувати Різдво сьомого січня…
Родину моєї мами якраз вивозили на Різдво – запакували у вагони (у 1945 році, у день Різдва, “червоні визволителі” пригнали на залізничний вокзал Станіслава вагони-товарняки, якими вивозили в сибірські морози тисячі безневинних людей – ред.). Вони цілу ніч сиділи у тій теплушці – чекали коли вже поїзд рушить і крізь маленьке віконце заглядали у вікна, а там світяться свічки – всі люди знають, що там святкують, кутя. Тому для нашої родини це сумна дата. З іншого боку, мої батьки взяли шлюб сьомого січня – за певний період, коли перший раз приїхали з Сибіру.
І я знаю, що сьомого січня мої діди святкували, в криївках упівці святкували сьомого січня й здавалося, що вже говорити – така традиція. Але ж ми знаємо історичну правду, про ті календарі, і це можна поміняти. На родинній раді ми просто порадилися і перейшли – всі це сприйняли.
– Чого зараз бракує місту?
– Хотілося б мати на різних ділянках влади фахівців. Не просто призначили когось там і він керує, а щоб людина була фахівцем і щоб вона знала, що треба робити, а що ні.
– Я майже в усіх містах, в яких буваю, намагаюся знайти й відвідати музей сучасного мистецтва. І майже завжди це надзвичайно цікаво – це живе і ти бачиш, як епоха рухається. Такий, словом, є й у Луцьку. Де це у нас?
– Я прибічник традиційного мистецтва, але не відкидаю сучасне мистецтво й добре знаюся з нашими художникам – буваю у них на виставках.
У нас взагалі немає площ виставкових. У нас лишилася тільки Спілки художників (виставкова зала, що на Незалежності, 53 – ред.) і то там відбуваються якісь тертя, перипетії, що той виставковий зал то функціонує, то ні.
Художній музей (відкритий в ренесансному Колегіальному костелі Непорочного Зачаття Діви Марії – пам’ятці архітектури XVII ст, що на майдані Шептицького – ред.)? Знову ж таки, це культова споруда, яка просто пристосована до експонування картин, але це не є виставкова площа.
На Мельника є довгобуд і я вже багато раз писав, пропонував – бо це ідеальне місце для виставкової зали. Ну мусить бути у Франківську хоч щось. Порівнюючи зі Львовом, де галереї на кожному кроці – у нас галерейки, які були, і то закриваються.
– Спитаю у Вас, як у художника: Руслан Марцінків личить Івано-Франківську?
– Якщо говорити просто про посаду мера, то про кожного можна сказати чи він личить, чи не личить.
До кожного претензії були, є і будуть.
Виберіть мене наступним мером: одна казатимуть, що це те, що нам треба, інші скажуть: “та що, та він старий”… Претензії будуть до кого б не обрали.
Щодо Марцінківа, я добре з ним знайомий й у мене з ним добрі стосунки, але ясно, що є багато питань до нього. Скоріше навіть не до нього, а до команди – не всі є спеціалістами й хочуть щось робити.
– Все ж, наскільки місто пасує Марцінківу й наскільки для Івано-Франківська він є відповідним?
– Його обирали мешканці. Для тих мешканців, які його обрали і які знову будуть за нього голосувати – значить він їх влаштовує.
Кого він не влаштовує… А де гарантія, що прийде кращий?
– А якщо порівняти наших мерів?
– Кожний керував містом у різних реаліях, кожний робив у свій період те, що він міг зробити: були й помилки, й досягнення. Якщо порівнювати, хто більше зробив корисного для міста, то якщо питати зараз у людей – більшість скажуть, що Марцінків.
– Про силу громади: освіченої й тої, в якої болить. Садиба Гриневичів (на розі Богунської й Василіянок – ред.), історична будівля на вулиці Левка Лук’яненка (колишня назва вулиці – Мельничука – ред.) тощо. Де тут цей голос громади й чому не чують – саме мистецької громади?
– Вже не раз підносили ці питання. Щодо “Дністра” (готель на розі вулиць Шевченка – Січових стрільців, який є пам’яткою національного значення. Власниками є відомі франківські готельєри Бойки, дії яких щодо вказаної будівлі неодноразово викликали суспільний резонанс – ред.) – ми ж пам’ятаємо, скільки активістів зібралися й протестували. Сумно, що спаскудили зовнішній вигляд, хоч дехто й хвалить виконаний євроремонт. Але ж ми бачимо, що зовнішній вигляд не той – відійшли від історичного вигляду будівлі. Тоді йшли суперечки щодо галереї під колонами й звісно вони не мали її закривати.
Найгидкіше те, що нам в очі брехали. Казали, що не будуть її закривати, а вже скільки часу пройшло?
Певно будуть там бутіки й жодної мистецької галереї там не планувалося – це вони вже на ходу придумали. Вони собі добре роблять, а громада?
– У цьому трикутнику: підприємець, влада і громада – виходить, що у громади такий тихий голос чи настільки глуха влада, чи настільки злита влада з тим підприємцем?
– Однозначно, влада мала стати на бік активістів. Влада мала поставити свою крапку і сказати: чи так, чи ні. Ясно, що керівництво готелю робить неправильно – які б там не були юридичні комбінації.
З точки зору моралі, поваги до міста й мешканців, вони б мали піти на поступки, відмовитися від тих своїх кількох квадратних метрів, відкрити галерею – вже не говоритимемо про те, що вони зробили зверху.
Влада міста також мала сказати Бойкові: “Це недобре, почуйте голос громади”. Комісія – не знаю, була вона чи ні – мала б щось сказати, приписи дати якісь.
Влада мала бути з народом, але так не сталося.
Знову ж таки, це є і це було за попередньої влади. З нашим менталітетом наших людей, які часто вибирають так: “він симпатичний чоловік”, “він з мого села” – не за фаховими ознаками. Відповідно таку владу й маємо.
– За фахом Ви журналіст, у Вас й освіта відповідна. Як так сталося, що ми на додачу стали ще й художником? І взагалі, ким Ви є більше?
– Я люблю журналістику, багато років пропрацював за фахом. Але у кожної людини є різні хобі – і в мене було багато різних – але виокремився саме живопис. Це прийшло несподівано, коли я вже вчився на журналіста: Львів, музеї, галереї, здивування. Купив собі фарби, пензлі й сам почав собі щось вчитися. Пішов у нашу університетську бібліотеку, набрав книжок – тоді ж не було майстеркласів у ютубі.
Пам’ятаю, відкрилася у музеї етнографії у Львові виставка і я взяв участь в ній. До мене тоді підійшов Михайло Ткаченко – він був завкафедри живопису в Інституті прикладного мистецтва – і запропонував мені перейти до них вчитися. Запрошував на вечірні малювання і я кілька разів відвідував, і опинився на роздоріжжі: мені й живопис подобається, але й вступу на журналістику я добивався – було дуже непросто вступити на факультет.
Я був на першому курсі, часу на вечірні малювання не було і я припинив туди ходити – не знав, чи добре я зробив, чи не добре.
Закінчив журналістику, пішов працювати, але тяга до мистецтва залишилася. Поступово я займався тим, але журналістська робота – це обласна газета, відрядження, статті, словом, не дуже мав час малювати. Почалися 90-ті роки, запросили мене в Америку як художника, побачив, що людям подобається моя творчість, що вже на тому й заробити можна. Поступово журналістика почала відходити на задній план, а живопис почав перемагати в мені.
– Які картини художник собі лишає?
– Є деякі роботи, за якими я шкодую, що собі не лишив. Я їх більше не повторю, а вони мені тепер сподобалися. Тому я зараз вирішив робити свою колекцію для себе, принаймні щоб я міг зробити свою виставку.
В Івано-Франківську я не мав персональної виставки з 2009 року. За цей період у Львові дві персональні виставки, у Лондоні дві персональні виставки. А у Франківську, знову ж таки, через нестачу залів. А друга причина – немає робіт у мене, бо якось розходяться.
– Ви п’ять років тому заснували організацію “Мистецьке братство”.
– Так, у нас навіть каталог є – “Місто мистецького братства”. Вже й робили декілька виставок своїх.
Ми з того нічого не маємо – жодних прибутків. Це просто якесь таке об’єднання, щоб заявити про себе, що ми є. Бо є, наприклад, Спілка художників, а ми вирішили створити “Мистецьке братство”, до якого входять не лише члени Спілки, а й митці-початківці.
У нас не лише художники: є поети, музиканти, фотографи, журналісти.
– Ігор Роп’яник художник, у першу чергу.
– Тепер Ігор Роп’яник пенсіонер, але живопис дає можливість більш-менш виживати, а журналістика – це вже для фейсбуку, як спогад про колишню професію і щоб не тупилося перо.
– Якщо порівняти журналістику тоді й журналістику тепер?
– Тоді було складніше, бо мав лише блокнот, олівець. Тоді, аби зробити інтерв’ю чи написати на якусь тему, потрібно було йти у бібліотеку й шукати за каталогами про ту тему чи людину, щоб хоч щось знати.
Зараз легше, бо пиши про що хочеш і тобі за то нічого не буде. Тоді за кожне слово треба було думати, бо ти написав статтю, а в друкарні перед підписом до друку ще сиділи цензори, які викреслювали.
Чим мені тоді більше подобалося – це ефективність наших публікацій. Тоді, якщо ти написав, наприклад, критичний матеріал, то це вже 100% якісь наслідки будуть від того. Тепер критикуй – не критикуй…
Тоді більше зважали на дописи. Усього в місті були дві газети “Прикарпатська правда” і “Комсомольський прапор”.
Вже якщо кореспондент “Прикарпатської правди” щось написав – то це вже була як вказівка до дії.
Якщо я покритикував когось, то людина могла полетіти з посади або, навпаки, могли нагородити. Пам’ятаю, як після моєї публікації жінці з дитиною квартиру дали або коли після іншої публікації зняли з роботи – за діло було. І коли я приїжджав на якийсь завод чи колгосп, то там вже з пошаною ставилися до журналіста, бо не знали, що від мене чекати.
– Як зараз почуває себе художник? Наскільки це шанована професія, наскільки вона є “хлібною” в Україні?
– Як кому пощастить і як хто зуміє сам себе розрекламувати, і залежить від того, що ти малюєш. Я знаю багато художників, роботи яких не продаються, він невизнаний, а є художники, які зуміли себе показати. Останній приклад – Марта Пітчук (29-річна українська художниця – авторка муралів в Івано-Франківську, Чернівцях та Стрию, а також на віадуку у Ворохті – ред.). Вона виставляла роботи задля допомоги ЗСУ й одна робота продалася за 345 тисяч гривень – купила нашим воїнам машину.
– Чи часто дзвонять у дзвінок Вашого дому (аби подивитися колекцію картин автора – ред.)?
– Рідко. Я Вам скажу, що людям зараз не до картин.
– Ваша особиста мрія, якою б Ви могли поділитися – що б Ви назвали?
– Щоб всі наші люди стали – не скажу, що заможними – але щоб принаймні не рахували копійки. Щоб могли собі дозволити і поїхати кудись відпочити, і картину купити. Щоб були спроможні заробити кошти, розумно витрачати їх – щоб всі були задоволені життям.
Я, наприклад, дуже хотів би, щоб мої колеги-художники добре продавалися. У мистецьких колах часом є заздрість, мовляв, той продається, а той не продається – а я б хотів, щоб у всіх художників добре картини купували. Щоб вони всі мали змогу і матеріали нормальні купити для живопису, і щоб мали можливість на пленер поїхати, і за кордон. Для художника ж основне – це якісь враження, щось побачити нове.
“Власне така у мене мрія – щоб в Україні люди нарешті могли відчути себе людьми. Щоб пенсіонер, який вийшов на пенсію, не ставав відразу за порогом нижче рівня бідності, а навпаки – щоб він заощадження витягнув і на відпочинок. Ну це ж прекрасно!”.
Відеоподкаст “Франківські теревені”. Говоримо у Франківську про Франківськ і франківців. І не тільки! Політики, комунальники, авторагулі, хабарники – начувайтеся! Героям, волонтерам, просто небайдужим франківцям – слава!
Проєкт створюється за підтримки Media Development Foundation.
Читайте також: Ключовий ресурс це команда, – керівник добровольчого хірургічного шпиталю Станіслав Онищук
ФОТО ТИЖНЯ
