У січні Франківський драмтеатр показав на столичній сцені виставу «Коляда та й плєс…Ізпрежди віка…». Аншлаг і гучні оплески, а згодом — емоційні і захоплюючі відгуки у соцмережах про ці короткі гастролі говорять не лише про задоволення естетичних потреб глядача. Бо це не тільки вистава, а для декого, можливо, джерело пізнання своєї національної ідентичності.
Читайте також: У Франківську дискутували, як креативна економіка сприяє розвитку міста (ФОТО)
Журналісти “Kyiv daily” зустрілися з генеральним директором-художнім керівником Франківського драмтеатру Ростиславом Держипільським, щоб поговорити про мистецтво, передає “Галка”.
Ваш театр за останні роки набрав потужних обертів – наприклад, на вистави глядачі їдуть до Франківська з різних українських міст. Як вдалося досягти такого результату?
— Насправді мені пощастило з командою. Ще у 2008 році, коли я був актором у театрі і паралельно мав курс у Прикарпатському національному університеті ім. В.Стефаника, а потім виграв конкурс на посаду керівника театру, зі мною прийшла когорта молодих і талановитих моїх випускників. Вони мені вірили. Ми разом працювали, аби повернути глядача до театру, відновити галицькі традиції. Хтось пожартував, що ми зайшли до театру восени, а вийшли влітку… Дякуючи моєму вчителю – Богдану Козаку, я отримав добру школу і намагався навчати і своїх студентів – мислити, багато читати, бути патріотами. І – постійно вчитися. Тому запрошував до себе на курс Наталю Половинку, яка проводила тренінги, що мали колосальний вплив на акторів. Ми постійно просуваємо меседж, що ходити в театр – це модно. Запрошуємо найкращих режисерів в Україні, з-за кордону.
Також на формування мене як актора і режисера вплинув Дмитро Богомазов, у якого я працював три роки у театрі «Вільна сцена». Я називаю для себе цей період «другим університетом». Сукупність всіх оцих факторів і робота з командою однодумців привели до того, якими ми є сьогодні.
Чи має театр підтримку з боку підприємців або політиків?
— Мистецтво час від часу стає, на жаль, заручником політичних процесів, тому лише скажу, що так, підтримка окремих фігур була свого часу. Також час від часу допомагають представники бізнесу.
У грудні у рамках відзначення 30-річчя дипломатичної служби України керівництво держави і дипломати відвідали мюзикл «Гуцулка Ксеня». З одного боку — це відповідальність для театру, з іншого — можливості. Чи вдалося налагодити зв’язок з дипломатами щодо просування театру за межами країни?
— Ми обговорили цікаві ідеї з МЗС, але поки зарано говорити про щось конкретне. Скажу лише, що домовилися співпрацювати у напрямку системної презентації нашого продукту за кордоном.
А з якими зараз європейськими інституціями театр співпрацює?
— До пандемії ми активно працювали, щоб приєднатися до мережі Шекспірівського фестивалю. Наприклад, на цьому фестивалі, який проходив у 2017 році у Гданську, ми зіграли «Hamlet». В Україні немає такого фестивалю а тому, сподіваюсь, наш театр стане стартом для включення України у мережу цього міжнародного фестивалю.
Торік ми брали участь в проєкті Британської Ради «Taking the Stage 2:0» і провели міжнародну резиденцію режисерки з Лондона Андреа Ферран.
А щодо співпраці усередині країни, наприклад, з Одеським драматичним театром ім. В.Василька, у якому вийшла прем’єра вистави режисера Олексія Гнатковського «Серце навпіл». Що ще заплановано?
— Одеський театр мав приїхати до нас з гастролями, але через карантинні обмеження довелося це відкласти. Також наш театр улітку, сподіваюсь, поїде до Одеси на гастролі. А вже у березні до нас приїде ставити Максим Голенко — головний режисер Одеського театру.
У Києві з аншлагом пройшла вистава «Коляда та й плєс…» … Чому театр виявляє зацікавленість до вистав, які побудовані навколо прадавніх традицій («Коляда…», «Гуцульське вісілє», «Гуцулка Ксеня»)?
— По-перше, це моє коріння — я гуцул. За радянських часів, на мою думку, цю культуру було спаплюжено до попсово-поверхового рівня. А це одна з найглибших і найцікавіших культур у світі. Тому хочеться показати глядачеві нашу традицію і культуру з іншого ракурсу — цікаво, небанально і сучасно. По-друге, маю історичну освіту, яка мені стає у нагоді на цьому шляху. З цієї точки зору — цікаво закривати якісь історичні прогалини мовою театру.
А наскільки такі постановки затребувані у молодого глядача?
— На мою думку, театр має нести просвітницьку місію, бути в авангарді тих процесів, які відбуваються у суспільстві: моральних, соціальних. Наприклад у «Коляді…» ми відтворили по нотах гуцульську коляду XIX століття, яка була майже втрачена. А друга частина вистави – це відтворений Галаганівський вертеп, що походить з центрального регіону. Ця коляда – соборна. У автентичній забаві «Гуцульське весілє» ми відтворили жєб’євський варіант. Це ексклюзив. Ми розробляли і репетирували «гуцульське весілє» в Красноїллі, де колись був Гуцульський театр Гната Хоткевича, куди приїхав згодом Лесь Курбас. Це все невипадкові моменти. Те, про що мріють теоретики театру, ми втілили: відтворили гуцульське весілля ХІХ століття, справжнє, без впливів руйнівної радянської ідеології на нашу традицію, як це сталося у ХХ столітті.
Такі вистави мають величезний попит. Глядачі, у том числі молодь, таким чином більше дізнаються про своє коріння, пізнають свій генетичний код.
Ви говорили про просвітницьку місію, але деякі театри за цим принципом намагаються водити масово школярів на вистави, нібито заради “просвітництва”. Чи відбувається щось подібне у вашому театрі?
— Сам пам’ятаю цей поганий досвід, коли ще був актором. Згоден, що це не найкращий досвід. У нас це не практикується, тому що на всі вистави квитки швидко розкуповують. Зазвичай приходить свідомий глядач, половина з них – це молодь.
А які аншлагові вистави?
— «Гуцулка Ксеня», «Гуцульське вісілє», «Коляда та й плєс. Ізпрежди віка…», «Солодка Даруся». А також експериментальні вистави, наприклад, неоопера-жах «Hamlet», drama per musica «Romeo&Juliet».
Чи програють експериментальні вистави класичному театру?
— Ну, вони мені більше подобаються: тут глядач мусить думати, а не відпочивати. Мені завжди цікаво думати, розгадувати символи, сенси, шукати відповіді. З іншого боку, такі вистави не завжди можна назвати касовими. Мені здається, що ми трошки налякали нашого глядача експериментами у театрі, тому сьогодні намагаємося балансувати і задовольняти смаки різної публіки.
Національний Івано-Франківський драматичний театр перейшов з місцевого підпорядкування у підпорядкування Мінкульту. Як це позначиться на житті театру? Можливо, йдеться про облаштування нових сценічних майданчиків?
— Наразі цей процес переходу ще триває: документи у Міністерстві економіки, потім має бути постанова Кабміну. І після цього ми перейдемо у державну власність. Маю надію, що найближчим часом це відбудеться.
Сподіваюсь, що це дасть черговий поштовх для розвитку театру.
Щодо сценічних майданчиків, то у нас їх вже є п’ять. Але ми невгамовні! І у мене є величезна мрія — на базі театру створити мультидисциплінарний хаб, для якого наше приміщення 13 тис. кв. метрів буде вдосталь. Також маємо концепцію щодо творчої моделі розвитку Національного театру.
А як це позначиться на зарплатах акторів?
— Звичайно позначиться, бо статус національного передбачає інший рівень заробітної плати. До того ж, ми на сьогодні маємо сильний колектив, насамперед, потужних акторів.
До речі, щодо реконструкції театру — ви говорили якось, що хотіли, щоб дах трансформувався у арт-простір.
— Так, це одна із моделей: на даху може бути і кінотеатр, і локація для вистав, і концертний майданчик. Наразі продумаємо концепцію, як це втілити в життя.
Ви намагаєтеся перетворити театр на бізнес-модель?
— Я не хочу перетворювати театр на бізнес-модель. Йдеться про модель закладу, у якому можуть співіснувати державно-недержавні структури, мистецькі ініціативи.
Тобто щоб театр був не дотаційним, а прибутковим?
— Можна до цього прагнути — так, я хочу спробувати. Вже неодноразово говорив, що не треба сприймати державу як банкомат, самому також треба віддавати. Я усвідомлюю, що через таку позицію можу стати ворогом для багатьох театрів, які будуть казати, мовляв, я посягаю на щось святе. За останній час усвідомив, що не хочу ні з ким наш театр порівнювати: ми створили свій шлях і ми йдемо ним, не виправдовучись. З часом весь світ стає мультидисциплінарним – мистецтво виникає на перетині жанрів, напрямків. І від цього театр лише виграє.
А що ви вкладаєте у поняття національний театр?
— Це театр, який має творити і показувати світові найкращі театральні здобутки, які є в Україні. Наприклад, ми хочемо, щоб на сцені Івано-Франківського театру ставили спектаклі знакові режисери сучасності – українські та іноземні, лауреати премії GRA. І тоді ми матимемо зріз сучасного розвитку українського національного театру.
У 2013 році Івано-Франківский театр був з гастролями у Донецьку з виставою «Нація», а минулого року — у Сєвєродонецьку. Ви відчули відмінність настроїв на Донбасі тоді і зараз?
— По-перше, у 2013 році наш театр взагалі вперше за всю історію мав гастролі у Донецьку. Пам’ятаю, як нас там фантастично приймали: глядачі довго аплодували, дякували. Це дивовижні відчуття. Після початку війни ми їздили на Луганщину — Сватове, а минулого року — Сєвєродонецьк. І звичайно, ті трагічні події, про які йдеться у виставі «Солодка Даруся», вже сприймаються більш гостро і з іншого ракурсу, ніж тоді – як застереження, щоб надалі цього не було в нашій історії.
Також театр показував цю виставу минулого року у Прип’яті. Для чого це театру потрібно або заради кого?
— Завжди є речі, які ти робиш або для комерційного успіху, або іміджу, або мистецьких дивідендів. А є речі, які робиш для Бога і України, як пам’ять. Це заради любові, молитви за загиблих там людей і знедолених територій. Повірте, для мене це не пусті слова.
Чи готові повторити знов гастролі у Чорнобилі у цьому році?
— Поки що не планували, але якщо буде потреба, то ми готові.
Що з фестивалем Portо Franko?
— Останні роки фестиваль на паузі. Важко зараз говорити про щось конкретно, бо це скоріше питання до його засновників – талановитих композиторів Романа Григоріва та Іллі Разумейка.
У Театрі працюють медійні, доволі популярні актори (Роман Луцький, Олексій Гнатковський, Іван Бліндар, Надія Левченко). Напевно, це впливає на рівень відвідуваності. А з іншого боку — як можна їх утримати, враховуючи невисоку зарплату?
— Так, медійність допомагає театру, підвищуючи попит глядачів на наші вистави. І я дійсно пишаюсь нашими акторами, які встигають зніматися у кіно і задіяні у інших проєктах. Мені боляче, коли такі зірки театру і кіно мають мізерні зарплати, але думаю, що найближчим часом це буде виправлено.
Зазвичай, режисери неохоче розповідають про майбутню прем’єру, але одне питання — чому саме Достоєвський?
— По-перше, це один з моїх улюблених авторів. По-друге, у романі «Ідіот» багато є запитань для режисера — я шукаю аналогії з біблійними сюжетами, сенсу буття у сучасному світі. І у нас є чудовий зірковий акторський склад, з яким мені як режисерові кортить працювати над таким складним матеріалом. У певному сенсі, це виклик для мене. Сподіваюсь, глядачі побачать прем’єру у березні.
Текст: Ірина Голіздра
ФОТО ТИЖНЯ
