“Музика — це моя сила”: Катерина Таран про творчість, активізм та боротьбу за українську мову (ВІДЕОІНТЕРВ’Ю ГАЛКИ)

Музикантка, активістка та волонтерка Катерина Таран розповіла про свій творчий шлях від дитячих років у музичній школі до створення власного дуету з чоловіком, активну громадянську позицію щодо захисту української мови та адаптацію в Івано-Франківську після переїзду через повномасштабну війну. Вона також поділилася досвідом участі у проектах на підтримку онкохворих дітей та роботою з військовими у рамках “Культурного десанту”.

Про це Галці розповіла сама Катерина Таран у відвертому інтерв’ю.

— Катерино, наскільки я знаю, ви з шести років займаєтеся музикою. Ви зробили власний дует з чоловіком Олександром. Розкажіть про цей дует.

— Не всі знають, що ми пробували все — і хор, і ансамбль, і церковний хор, що тільки не було. Був і бенд з самого початку в Києві, ми з чоловіком мали бенд, але потім — ну, це завжди проблема музикантів: хтось одружився, хтось завагітнів, хтось просто передумав, тому що “ми такі творчі”. Хтось захотів піти в якийсь інший стиль.

Власне, ми вирішили спробувати попрацювати за кордоном. На той час це було актуально — поїхати на якийсь контракт. І от так у нас спочатку з групи одні люди поїхали на контракт. Потім почався ковід. Ми теж застрягли за кордоном на острові, тому що ми були якраз на контракті. Контракт обірвався — це теж окрема дуже довга історія, але цікавий досвід.

І от ми так і прийшли до того, що слухай, якщо постійно будуть отак мінятися люди, ми можемо запрошувати когось, якщо треба, на якесь свято або фестиваль. Добре, ми є сесійні музиканти. Але так, що ми один в одному впевнені, то ми будемо собі робити дует. Я скажу, що навіть в Азії ми на тисячі людей виступали на фестивалі вдвох і це було нормально.

— Де вас можна почути?

— Дуже класний проект, яким я прям пишаюся, що у Франківську є люди, котрі кожен рік вже 10 років, мені здається — “На шапку”. Збирають кошти для онкохворих дітей і класно, що і місцеві це підтримують. Завжди є люди, завжди люди збираються і збираються суми.

Деякі періоди часу нас можна було на озері побачити. На озері ми виходили суто з друзями, до речі. Виходили не вдвох, ми так — хто в нас тут, в кого є апаратура, в кого є то-то-то, сіли, зібрались. І нам треба було зібрати на “Мавік”, і власне, так ми і зібрали. Було дуже класно.

— У вас більше ніж 20 авторських пісень, правильно? Невипущених. Питання полягає в тому, як так трапилось, що така велика кількість пісень і не випущено?

— Тому що на це все треба не тільки час і зусилля, не тільки якась ідея, а ще і команда до того всього, і фінанси. Просто всі думають, навіть мої друзі там постійно мені пишуть: “Ну що, ну коли там наступна пісня? Ну дивись, ну що ти не можеш, ну там ти мені наспівувала щось”.

І ти починаєш пояснювати, що на це все треба немалі кошти, коли всі бачать гарний продукт — кліп, реклама, ротації на радіо і взагалі просто сама пісня, її зібрати і записати. Це все коштує. Тому так, поки поступово.

— Скажіть кілька слів про пісні, які ви вже випустили авторські. Де їх можна почути? Можливо, люди хочуть послухати.

— Слухайте на всіх платформах — YouTube, Spotify, всюди. Шукайте на всіх зручних для вас платформах і слухайте, поширюйте українське.

— Можемо поговорити про цю тематику, бо ви сказали, потрібні кошти, фінанси, щоб втілити пісні. Це масштабна робота навіть над однією піснею. Як ви можете оцінити розвиток музики в Івано-Франківську? Тому що ви побували вже в різних країнах, в різних містах. Можливо, на власному досвіді ви можете порівняти це.

— Ну, я хочу сказати, наприклад, що у Франківську, хоча так, якщо подивитись — маленьке місто, ну що ж тут може прям бути, але тут багато, по-перше, талановитих людей, ідейних. По-друге, є багато людей, котрі якось гуртуються і роблять своє. І підлітки, я знаю, багато з коледжу, ми так якось десь пересікаємося — у них свій проект. І у них свої якісь пісні, вони там щось собі записують, поки там десь на телефоні десь щось там, ну навіть в університеті Данила Галицького там теж є студій багато, де записатись. Тобто насправді Франківськ показує рівень.

— Коли ви власний дует маєте чи гурт, з якими складнощами стикається гурт? Можливо, важко чи навпаки легко йде розвиток? Як ви можете це оцінити і взагалі з власного досвіду сказати?

— Треба бажання і знову ж таки, щоб всі компоненти команди, вони були за одну ідею, тому що якщо хтось, по-перше, якщо це авторське і ви збираєтесь, бажано, щоб у вас були хоча би схожі цінності, тому що при перших репетиціях або виступах кожен показує свій характер. І якщо у вас різні цінності, ви розбіжитесь дуже швидко.

І якщо хтось один із команди думає, що одразу буде просто мільйони, на цьому можна поставити хрест.

— А були в тебе такі?

— У мене ні, але я знаю приклади своїх друзів, котрі теж так займаються. Тому тут треба любити свою справу. І коли ти з любов’ю підходиш до будь-якої справи — чи це якийсь бізнес ти відкриваєш, ти спочатку маєш, по-перше, думати за те, щоб щось дати в цей світ. От якщо ти йдеш з такою ідеєю, то воно вистрелить.

— Ми згадали, ви подорожували, пробували різні країни, різні міста. І власне, ми знаємо, що ви ВПО, так? Розкажіть звідки ви до нас приїхали і про свою адаптацію в Франківську.

— Мені в цьому плані адаптації було простіше, тому що я сама з Енергодару, але після школи я поїхала вчитися в Київ. Через деякий час я почала подорожувати в різні-різні-різні країни. Ми і на кораблі працювали, там за один тур можна було побачити країн п’ять. Там були театри, в котрому були і акробати, там було все. Дуже класний досвід.

Адаптація була постійною, тобто я звикла до того, що я то там, то там, то там. Але живучи в Києві, ми вирішили саме перед повномасштабним вторгненням поїхати до мами, завезти всі свої речі, тому що ми здали квартиру, ми орендували. І в нас мав бути наступний контракт. Ми мали виїжджати.

І от ми приїжджаємо в Енергодар. Через тиждень-два починається повномасштабне вторгнення. І все залишається там. Ми намагаємося виїжджати — тут це дуже стресова, складна історія. Потім ми думали вже, як маму звідти вивести всіх інших, і ми побули за кордоном, тому що виїхавши без речей, треба було на це все заробити.

І наші друзі, в них тут у Бурштині були знайомі, у знайомих родичів. Так якось вони кажуть: “Ми тут”. І маму сюди перевезли, тому що ближче до них, поки нас нема, було легше. І паралельно всюди — ми просто включали якийсь YouTube, щось про Івано-Франківськ. Настільки це знаки, я не знаю, що це. Нам постійно щось, якісь новини виходили про Івано-Франківськ. Ми такі: “Ну все, ми не їдемо в Київ точно, ми їдемо в Івано-Франківськ”.

А адаптація була, напевно, в тому, що це невелике місто. І ми звикли до якогось такого руху-руху-руху. Я думала, мені буде складно, мені не буде цього вистачати. А потім я така сіла і думаю: “Боже, та це ж навіть круто”. Знаєте, такий трішки релакс, трішки ти все, комфорт, ти все встигаєш, просто все. Тому Франківськ дуже комфортний, молодіжний, чистий і гарний.

— Ви активістка, благодійниця, ви постійно в різних акціях — полонених, захист мови. Скажіть, будь ласка, що вас підштовхнуло до такої активності, що надихнуло до цього?

— Проблеми в нашій країні, які досі є. Як ми всі думали, що ми так українізуємося прям з перших днів повномасштабного вторгнення, це дуже швидко зникло. Притаманність людині — це звикати навіть до обстрілів, так? Ти приїжджаєш в Харків, деякі навіть не йдуть в укриття, тому що вони звикли, тому що це складно, тому що тобі йти зранку на роботу, ти не виспався. І людина пристосовується до таких речей, адаптовується.

І люди так собі: “Ну слухайте, а ми щось розмовляємо російською. Та нічого наче не міняється. Та і так нормально. Вже і закони мовні, і то, і то”. В нас немає якогось такого більше жорсткості, напевно. Ну як це в країнах Балтії — там просто в тебе, якщо ти не пройшов екзамен державної мови, ти просто апріорі не те що не зайдеш на цю роботу. Не дай Бог, якщо навіть тебе візьме роботодавець, він понесе такі штрафи, що він не може собі цього дозволити чисто навіть з цих міркувань. І все, і це фіксується дуже швидко. І люди до цього звикають і забувають.

А в нас це отак все лагідно, лагідно, якось тягуче. І коли ти їздиш по містах, я їжджу на різні напрямки до військових, я приєднуюсь до проекту “Культурний десант”. Культура на фронті є, розумієте? Там читають українські книжки, там співають українські пісні, там цього хочуть, там вивчають. А в тилу ми маємо про це казати. А що робити військовим, котрі потім прийдуть в тил? А тут немає українського тилу. Ну це ж абсурд.

— Чому з’явилася ця ідея акції по містах?

— Тому що, спілкуючись з людьми, вони того потребують. В них немає в заросійщених містах, в них немає оточення такого, наприклад, як тут українського. І це біда. І але це треба все виправляти. Тобто не україномовні мають підлаштовуватися і приходити, не дай Бог, на російську, а навпаки. А таке ж треба людей налаштовувати. От є українська мова, приймайте українську мову, вивчайте і тому подібне.

— Це дуже класна позиція. Але я з багатьма волонтерами, людьми різними говорю, теж активістами. І всі жаліються в один голос, що важко залучати людей, що людям вже нецікаво, збори важче закриваються. Скажіть з своєї точки зору, як з залученням людей до акцій, як з закриттям зборів, взагалі яка ситуація і що ви з цим можете зробити?

— Насправді, якби не оці всі пропаганди в тому ж ТікТоці. Тобто я за TikTok, я за взагалі якесь розповсюдження інформації, але якщо це нормальне розповсюдження. Тобто якщо ми в ТікТоці можемо просувати свої акції — клас, супер. Але на ці декілька відео наших буде 200 відео про те, що все пропало, зрада, це все жах.

Вже скільки я бачила відео, що нас обдирають цими зборами. А люди це все приймають, тому що інформаційна гігієна не на тому рівні. Не на зовсім не на тому. І вони більше, напевно, повірять щось таке, бо вони вже заморилися, вони вже стомились від війни, розумієте? А ті, що на фронті, виходить, що не стомились. От воно кому болить, ті виходять. Їх не треба просити, не треба нічого робити. Взагалі, я не знаю, чому це треба пояснювати і досі.

Щодо акції мови, як я вже казала, ті люди, котрі цього потребують, вони чекають, що “Боже, та давайте зберемось, та давайте”, бо вони, коли вони зібрались там 10 або 20 людей, вони можуть поспілкуватися. Бо потім вони всі розходяться, а на роботі він один або вона, або двоє. А всі інші російськомовні. Або як жіночка мені розказує: “Виходжу на майданчик, а я не знаю, куди мені дітися, бо моя дитина ходить, а всі російською розмовляють. І що ти зробиш?” Оце проблема. Тому такі акції вони допомагають гуртуватися, знайомитися, вони можуть знаходити собі однодумців.

— А з якими перешкодами ще активісти зустрічаються?

— З булінгом, зі страхом. Дуже багато людей в Харкові, з Одеси дуже багато мені писало, що “ми за, ми не знаю, ми боїмося, ми боїмося”, тому що, наприклад, ми стояли в Харкові. Коли ми вийшли втрьох, я вам кажу відкрито, нам плювали в ноги.

— То в Харкові це було?

— Так, нам казали такі гидоти… Я думала, що це просто неможливо. Але коли ми вийшли майже 40 чоловік, вони не сказали ні слова. Вони так само — був дуже великий потік, люди йшли на метро, з метро. Вони всі виходили, вони так злилися, але ми мовчали, не було ніяких закликів, ніхто не казав, що там ви якісь погані або ще щось. Просто там “Харків розмовляє українською. В Україні має бути українська”.

І я собі задаю питання: а чому це має так притісняти цих людей? І це дуже-дуже зупиняє багатьох, тому що вони розуміють, що вони підуть там з акції або підуть на роботу, хтось побачить, що вони там були. Це абсурд, що ми про це розмовляємо, але це такі реалії, про це треба говорити.

— А які, власне, в вас і вашого чоловіка подальші плани на просування цих акцій. Можливо, у вас будуть благодійні концерти якісь чи, можливо, ви ще якісь акції плануєте?

— Акції плануємо. Поки в планах на щось таке, щоб анонсувати, немає, слідкуйте на сторінці “Підпілля”, там буде вся інформація. Не будьте самі. От коли люди думають: “Ні, я живу в Кривому Розі, більше нікого такого немає”. Ні, хтось так само сидить і думає: “Я один”. Треба гуртуватися.

Гра “Закінчи речення”:

— Для мене музика — це…

— Це моя сила.

— Мене як музиканта дратує, коли…

— Коли мені кажуть, як треба, тобто не знаючи зсередини і як воно працює, вони починають пояснювати: “А треба було так, а тобі треба так”.

— Коли я хвилююся перед виступом, то…

— Щось таке всередині. Таке приємне хвилювання.

— Я хочу зробити спільну пісню з…

— З Тарасом Петриненко.

— Для мене мова — це…

— Це моє життя.

— Бути активістом, активісткою для мене означає…

— Бути свідомим українцем.

— Підтримка полонених починається з…

— З кожної української сім’ї.

— Я говорю українською, бо…

— Бо я українка і бо це безпека нашої країни.

— Я відчуваю відповідальність, коли…

— Коли я розумію, що від мене теж щось залежить, як від громадянки України.

— Я люблю Франківськ, бо…

— Мені тут добре.