Збройні Сили України продовжують просуватися у Запорізькій області. Але наступ дається дорогою ціною. Ворог дуже грамотно обладнав лінію оборони, збудував потужні укріплення та мінні поля.
З чим нашим воїнам доводиться стикатися у Запорізькій області, чому не варто недооцінювати ворога та як відбувалися спроби ЗСУ деокупувати Запорізьку АЕС розповів командир штурмового батальйону полку “Герць” Іван Матейко (“Штиль”).
Про це пише “Галка” з посиланням на “Апостроф”.
– Де воював ваш підрозділ? З чим вам довелося зустрітися на тому напрямі, де ви опинилися?
– Крайні чотири місяці ми воювали на Запорізькому напрямку. Перше, з чим ми зіткнулися – це надвисока щільність мінування, а також дуже добре побудована лінія оборони. Попри свій досвід, я ніколи такого не бачив. Там були 5-6 рядні комбіновані мінні поля. Там були і колючий дріт, і протипіхотні міни, упереміш із ТМками, фугасами. Десятки, сотні тисяч мін закопані у посадках. Не знаю, скільки десятків років після перемоги підуть на те, щоби все це розмінувати.
За мінними полями йшли опорні пункти. Забетоновані, замасковані з підземними ходами, бліндажами на два поверхи вниз. Одну з лісосмуг ми між собою назвали “городок”. Траншеї завдовжки 3-4 кілометри зі щілинами та норами. Там були і бетонні укріплення, і підземні ходи. Взяти такий городок було дуже важким завданням. Крайній раз хлопці штурмували у напрямку Вербового. Перед цим ми влаштували триденну артпідготовку. Після неї там взагалі нічого не повинно було залишитися живого. Ми заглядали дронами у кожну нору. Направляли fpv-дрони в кожен бліндаж, щоби вже напевно. І ось двоє наших хлопців пішли на штурм посадки…
– Тільки двоє? Не мало?
– У мене вони просто герої, я представив їх до нагород. І коли вони пішли вперед, то ми з дрона побачили, як з-під землі піднялася вкрита травою кришка й звідти висунулося тіло до пояса. Ми підняли дрон вище і побачили ще 5-6 таких люків. З них, ніби ховрахи, висовувалися ще тіла. Уявіть собі, вони там пересиділи триденний обстріл й з’явилися тільки коли пішла наша піхота. Вибити їх вдалося лише завдяки хоробрості двох наших хлопців. То як же вони там закопалися, якщо після триденної артпідготовки та детальної розвідки ми їх там не знайшли! І таких місць було кілька. Подолати їх вдавалося завдяки хоробрості та мотивації наших хлопців. Проте супротивник вчиться. Коли ми брали під контроль пункти, звідки ворог знищував техніку ПТУРами, коли пробивали мінні поля, противник починав використовувати мобільні протитанкові групи. В один день ти знищив кілька розрахунків ПТРК, наступного дня висуваєшся на техніці, а тут в гру включаються fpv, “ланцети” та інші засоби, які не дозволяють нам просуватися. Крім того, там же степ, відкрита місцевість. Одна Zala, що кружляє в повітрі (дрон Zala-“Ланцет” російської компанії Zala Aero – “Апостроф” ) бачить ситуацію на десятки кілометрів навколо.
– А як ви оціните супротивника, російських солдатів, які воювали проти нас?
– Не треба недооцінювати ворога. Коли хтось каже, що ми боремося із “чмобиками”, то для мене це образливо. Багато хто з наших хлопців загинув. І відчувати, що хтось загинув чи був поранений від рук чмобіків – така собі історія. Ворог сильний, ворог розумний, ворог робить висновки. Щоб перемогти, нам треба бути кращими. На нашому напрямку ми зустрічалися зі “Шторм Z” (підрозділи, що формуються з засуджених, – “Апостроф” ), мотострілецькими підрозділами та ВДВшниками (повітряно-десантні війська росії, – Апостроф). “Шторм Z” вони залишали на тих позиціях, які заздалегідь були готові втратити. Ми захопили одну із таких позицій. Ми навіть бачили їхні особові справи. Там були відомості про кримінальні статті, за якими вони були засуджені, а також любовні листування між двома чоловіками. Навіть тримати в руках таке було неприємно.
– За вашими спостереженнями, з ким воювати було найважче?
– Ми воювали проти десантників. Десантники проти десантників, еліта проти еліти. Їх перекинули до нас, коли командування ворога побачило, що ситуація розгортається не на їхню користь. Мабуть, це було найважче. Були битви у траншеях, на близьких відстанях. Билися чесно. Але й наші хлопці теж не ликом шиті. Ми їх теж проламували.
– Полонених ви брали? Вони щось цікаве розповідали?
– Повертаючись до мобілізованих, скажу, що вони з надзвичайно промитими мізками. Пропаганда на росії працює на повну. Мотивація, якою б спотвореною вона не була, у них присутня. Вони лізуть сюди “захищати руський мир” та боротися з “нацистами”. Найчастіше це люди з російської глибинки. Я чув, що вони отримують одноразову виплату в еквіваленті від 8 до 10 тисяч доларів США за підписання контракту. Половина суми перераховується від держави, а половина – від місцевої влади.
– А хто служить у вашому батальйоні?
– Наш підрозділ формувався із досвідчених людей. Ми хотіли ризикованих завдань, штурмових завдань. Нам дали змогу створити такий підрозділ у складі Збройних Сил. Звісно, є різні люди. Є ті, що ламаються, бо це війна. Але у нашому батальйоні досить низький відсоток втрат. Ми принципово евакуюємо всіх загиблих, у нас немає жодного бійця зниклого безвісти. Ми витягли всіх поранених.
Іван Матейко (праворуч) зі своїми бійцями
– Як ви проходили крізь мінні поля?
– Вручну. У мене загинуло двоє саперів. Є технічні засоби розмінування, що підривають мінні поля. Є машини для розмінування, рюкзаки для розмінування. Але ми працювали вручну, а згодом пускали техніку. Багато стежок у мінних полях ми в такий спосіб пробили.
– Але ж ворог теж не дрімав, він бачив ваших саперів, вів по них вогонь.
– Звичайно! Я маю відео, де наш сапер під мінометним обстрілом пробиває стежку через мінне поле. Він кидає рюкзак, з якого вилітає шланг із пластидом і таким чином підриває прохід. Тобто він вийшов сам на відкриту ділянку місцевості, по ньому почали бити з міномета, а він пробиває й пробиває прохід.
– От у людини нерви…
– Це і є мотивація. Таких людей лишилося мало. Я радий, що вони перебувають у моєму підрозділі.
– Люди закінчуються?
– У тих, хто прийшов на початку, була дуже висока мотивація захищати країну. Далеко не всі вони були професійними військовими, проте їм довелося стати на шлях воїна. Багато хто з них тепер хоче повернутися додому, до родин, отримати відпочинок. Я теж не був контрактником, але тепер розумію, що залишусь у Збройних Силах до перемоги. Нам треба будувати професійну армію.
– Але поповнення все одно прибуває. Що ви скажете про наших мобілізованих?
– Щоб людина стала якісним бійцем і могла проявити себе під час оборони чи наступу, їй потрібна підготовка. Для цього потрібно не менше чотирьох місяців. Один місяць – загальна військова підготовка. Ще один місяць потрібний для професійної підготовки. Далі слідує бойове злагодження. Хороший кулеметник має вміти діяти у складі підрозділу. Він повинен розуміти, як працює відділення, взвод, вогнева чи штурмова група. І для цього потрібно два місяці. І якщо нам необхідно замінити людей зараз, то новачки ще чотири місяці тому мали з’явитися до ТЦК. А поки що ми маємо покладатися на тих хлопців, які є у нас зараз. Деякі з них по два, по три рази були поранені, але потім вони поверталися. У мене є два сержанти, які зазнали поранень, але вони не вийшли з бою, бо їм потрібно було командувати людьми. А потім, коли їх відправили на лікування, попри те, що вони мали законний час на реабілітацію, вони все одно повернулися в стрій.
– Я знаю, що до боїв на Запорізькому напрямі ви брали участь у спробах висадитися в Енергодарі, щоби деокупувати Запорізьку АЕС. Про ці спроби, зокрема, розповідав керівник ГУР Кирило Буданов.
– Це було понад рік тому. Ми діяли у складі зведених груп під керівництвом ГУР. Я був учасником однієї з таких груп. До речі, формування нашого підрозділу розпочалося саме з такого зведеного загону. Я попереджав усіх, якщо ви йдете до нас, то потрапите на операції, з яких висока ймовірність взагалі не повернутися. Але при цьому ви впишете своє ім’я в історію. Це були відчайдухи, які готові підписатися на будь-які завдання, щоб прискорити перемогу. Я теж вирішив підписатися, перейшовши до такої групи з посади начальника розвідки одного з батальйону, однієї із сухопутних бригад.
Ми були наче пірати на човнах. Думали, що зараз висадимося, проб’ємо шлях, а за нами прийдуть ДШВ та всіх покладуть. Були висадки. Але, на жаль, невдалі.
Схема однієї зі спроб висадки в районі Енергодару
– Чому?
– Там була грамотно підготовлена оборона. По-перше, успіху не сприяла швидкість підготовки нашого піратського флоту, а до інших спроб противник вже підготувався. Він зустрів нас артилерією, наведеною на воду та багатьма кулеметними позиціями. З іншого боку, технічні засоби розвідки дозволяли йому контролювати русло. Тож це була така козацька е-ге-гей історія. Хоча я знаю випадки, коли люди виходили на той берег, робили роботу та поверталися. Всі вони були відчайдушні хлопці.
– Ви казали, що вмотивованих людей залишається дедалі менше. Чи є у вас слова для тих, хто зараз має замінити воюючих із самого початку?
– Я зараз перебуваю у відпустці. Не вперше повертаюся з фронту та бачу мирне життя, але я не можу зрозуміти, чому люди так розслабились. Насправді ситуація не сильно покращилась. І ця війна торкнеться кожного. Якщо ми зараз не зберемо те військо, яке почне відвойовувати нашу землю, тоді настане період стагнації, все заморозиться на якийсь час, а потім супротивник знову збере сили. Для цього він має набагато більше можливостей, ніж у нас. Я згоден з головкомом Валерієм Залужним, що нам потрібно працювати над технічними та асиметричними засобами ведення війни, але й люди потрібні. Окей, ми дронами знищимо ворожу техніку, заглушимо РЕБами їхні безпілотникі, але все одно хтось має зайти до населеного пункту — до того ж Токмака чи Маріуполя, чи заїхати на танку до Джанкою й поставити там український прапор. І тут лише два варіанти. Або ти намагаєшся відлежатися, але за рік-два війна все одно до тебе прийде, або ти починаєш готуватися вже зараз, аби стати до лав української армії.
ФОТО ТИЖНЯ
