“Ми як одне ціле”: три людські історії з роти БПЛА “Аркан” 108 батальйону “Едельвейсів” (ФОТО)
Три різні історії, три різні життя, три різні військові, але кожного з них об’єднала одна ціль – бажання нищити росіян з неба та боротися в одному підрозділі пілотів БПЛА – “Аркан” 108 окремого гірсько-штурмового батальйону. Для них це не просто підрозділ, а “сім’я”. Детальніше про свій вибір і про те, як їх об’єднав 108 батальйон 10 ОГШБр “Едельвейси”, вони розповіли “Галці”.
“Людське ставлення” і дух братерства: який колектив згуртував навколо себе командир роти “Аркан” “Морячок”
Павло “Морячок” Свиридюк – командир роти безпілотних авіаційних комплексів “Аркан” 108-го окремого гірсько-штурмового батальйону коломийської 10 ОГШБр. Згадує – до війни його життя було зовсім іншим.
“Я колись служив строкову службу, був у військово-морських силах. Коли закінчив, то навчався у технікумі, потім в університеті. А в 2014 році почалася війна – мені зателефонували з військкомату і я пішов добровільно в АТО. Мені тоді було 22 роки”.
У 2015-му Павло разом із побратимами воював біля Дебальцевого. Саме там отримав контузію, полікувався і невдовзі звільнився. Працював у цивільній справі – займався монтажем та обслуговуванням холодильної техніки та кондиціонерів.
Втім в лютому 2022-го без вагань повернувся у військо.
“Коли почалася повномасштабна війна, ми з хлопцями, з якими служили у 2014–2015 роках, зідзвонилися. Нас було п’ятеро. Ми поїхали добровільно в частину. Хотіли бути разом в одному підрозділі. Нам казали, що це нереально, але врешті ми потрапили у 10-ту гірсько-штурмову”.
Сьогодні з тієї п’ятірки Павло залишився один.
“Двоє загинули, один був тяжко поранений і звільнився, ще один теж пішов зі служби. Я зараз один із них продовжую бути в ЗСУ”.
Реакція близьких
Рішення про службу було непростим і для родини.
“У 2014 році мама одразу сказала: не здумай йти. Я тоді трохи обманув, сказав, що мене покликали, хоча міг і не йти. Але я вирішив служити”.
У 2022-му ситуація була ще складнішою.
“У мене дружина і маленький син, йому тоді було три роки. Хотів вивезти їх хоча б до батька, але дружина сказала: та ні, все нормально, ми самі виїдемо, якщо треба буде. Вони були в Ірпені”.
Хоча військовий шлях заніс його на різні фронти, рідним домом для Павла залишаються Київ і Ірпінь.
“Я сам родом з Києва, народився і жив на Куренівці, у Подільському районі. А вже з дружиною і сином ми переїхали в Ірпінь – там купили квартиру. І саме там нас застала велика війна”.
Павло у складі 10-ї гірсько-штурмової бригади у перші місяці війни були на Київщині та Волині, а згодом опинилися на Донеччині.
“Я спочатку був піхотинцем. На Донеччині я отримав поранення, була контузія. Поруч працював танк, я нічого не чув. Але ми з хлопцями тоді знищили один із трьох російських танків – решта розвернулися і відійшли. Це дозволило відбити штурм”.
Після евакуації та лікування для Павла почався новий етап служби.
Від піхотинця – до командира роти безпілотників
Військова спеціалізація “Морячка” змінилася з появою дронів.
“Ще на самому початку у мене був маленький Mavic Mini. Тож коли мені запропонували спробувати – я погодився. Загалом, я особливо не вибирав, що хочу стати “дронщиком”, – якось воно так сталося. Я був у піхоті, отримав поранення, повернувся, і мене запитали: “Хочеш спробувати літати на дроні?” Я кажу: “Давай”. Мені це просто сподобалося – робити розвідку, виявляти противника, знищувати його, щоб допомогти піхоті. Спочатку літав сам, потім почав навчати інших. Коли пілотів стало більше, я став старшим групи. Згодом ми розрослося до роти”.
Саме у липні 2024 року на базі взводу у батальйоні створили окрему роту безпілотних авіаційних комплексів. Павло очолив її як командир.
“Ми подали клопотання на розширення, бо стало зрозуміло: дрони – це зараз головний засіб ураження противника. Це справді дронова війна. І йдеться не лише про знищення ворога. І наша піхота сьогодні безпорадна без нашого прикриття, адже ворог теж активно використовує безпілотники”.
Цінності підрозділу – не просто слова
У роті безпілотних авіаційних комплексів “Аркан”, якою командує Павло, панує особлива атмосфера.
“Ми як одне ціле. У нас дружний колектив, який завжди готовий допомогти один одному. Це головна цінність – підтримка й довіра. Без цього в бою неможливо”.
Попри складні фронтові умови, підрозділ Павла відчуває підтримку – як від держави, так і від волонтерів.
“Допомагають волонтери та і держава виділяє допомогу. Дуже багато людей долучаються до зборів. Це потреби на ремонти різних машин, пікапів, доукомплектування чи вдосконалення дронів, щоб вони долітали куди треба. Іноді ми самі створюємо збори, іноді звертаємось до волонтерів”.
Дрони, як головний інструмент війни
Роль безпілотних комплексів у сучасній війні Павло пояснює дуже чітко:
“На даний момент це і розвідка, і основний засіб ураження. Один дрон виявляє ціль, інший – знищує. Фактично ми працюємо 24/7, щоб противник не зайшов близько до наших піхотинців. Це вже керовані боєприпаси: ми бачимо, куди летимо, і в 90% випадків це влучання в ціль”.
Він додає, що сьогодні дрони замінили класичну артилерію у багатьох випадках.
Також Павло згадує випадок у лісі поблизу Куп’янська, коли він за допомогою дрона вивів наших загублених бійців до своїх позицій.
“Це був Синьківський ліс. Вдень можна ще орієнтуватися, а вночі дуже легко заблукати. Так вийшло, що вони, мені здається, повернули не туди, трохи блукали, але я їх знайшов. Сказав: “Зупинись, підніми руку”. Ми поставили на дрон гучномовець – у них сіла радіостанція, зв’язку не було. Я передавав повідомлення: “Так і так, зупинись, це я, підніми руку, якщо ти мене чуєш”. Він зупинився, підняв руку – я зрозумів, що він мене чує. Я казав йому, що він іде не туди, показував рух вправо, потім: “Все, стоп, рухайся в цьому напрямку, тільки прямо. Якщо треба звернути – я скажу”. Так я їх повернув на ту позицію, де вони мали тримати оборону”
“Це було нелегко – я дійсно відчував в той момент, що чиєсь життя в мене в руках. Якщо я неправильно повідомлю інформацію і він мене не зрозуміє, він може потрапити до рук ворога”.
Павло розповідає, що подібна ситуація повторилась і на Донецькому напрямку, коли суміжний підрозділ відбився від основної групи.
“Наш суміжний підрозділ якось відбився від основної групи. Був обстріл, хтось злякався від вибуху і пішов не туди — фактично в напрямку противника. Я з дрона бачив, як ворог вилазить з укриттів і починає вести в їх бік вогонь. Я підлетів, увімкнув гучномовець і сказав: “Не переживай, головне — не зупиняйся, рухайся вперед. Розверни руку перед собою” — і в такий спосіб вказав маршрут. Так само вивів його до своїх хлопців”.
За роки служби Павло отримав кілька нагород. Найцінніша наразі – від Верховного Головнокомандувача.
“Я був нагороджений хрестом бойових заслуг Президентом України. Це за роботу, коли було дуже складно на нашому напрямку, противник сильно тиснув. Я працював двома дронами: один виявляв і ранив ворога, другий — добивав. Для мене це означає заохочення далі розвиватися і працювати ще краще”.
“Це моя улюблена робота, але я хочу, щоб війна закінчилась”
Попри небезпеку, Павло зізнається: робота з дронами йому справді подобається.
“Мені подобається ця робота в повітрі – виявляти, знищувати противника. Але все ж це війна. Я хочу, щоб вона якнайшвидше закінчилася”.
У мирному житті він має зовсім іншу професію.
“Я працював у лікарні інженером другої категорії по холодильному обладнанню. Також займався ремонтом і обслуговуванням кондиціонерів, працював на себе. Моє місце роботи зберігається й досі”.
Найбільша мрія – мир для своєї сім’ї та країни.
“Я думаю, краще я буду займатися своєю роботою, ніж ця війна триватиме далі. Так, у мене були варіанти звільнитися. Але якщо всі так зроблять – ми війну не виграємо. Мене мотивує лише одне: щоб вона швидше закінчилася. Щоб моя дитина не знала, що таке війна. І не тільки моя – щоб усі діти жили у вільній незалежній Україні”.
“Аркан” – місце, де тебе чекають
Павло розповідає, що підрозділ “Аркан” може запропонувати можливості людям, які хочуть долучитися до служби.
“У нас молодий колектив. Ми потребуємо свідомих людей, які хочуть захищати та виконувати задачі з нами. Також у нас справді людське ставлення до бійців. Багато людей бояться звертатися до командира з особистими проханнями, бо там їх можуть відштовхнути. У нас такого немає — я відношуся до людей так, як би хотів, щоб відносились до мене”.
Він наголошує, що важливим є бажання навчатися та розвиватися.
“Хто хоче долучитися, я хочу тільки одного – щоб було бажання навчатися, розвиватися та робити свою роботу. Не важливо, чи є досвід. Головне бажання — всьому можна навчитися. Людину можна навчити будь-чому, їй треба тільки бажання”.
Для нього “Аркан” як друга сім’я.
“Для мене “Аркан” — це вже як сім’я. Друга сім’я, створена нашими зусиллями”.
Тож “Морячок закликає новачків не боятися, долучатися до підрозділу та творити разом історію країни.
Чому вчителька Лана пішла нищити ворога дронами в “Аркан” і робить це не гірше побратимів
У “Аркані” служить Світлана “Лана” – їй зараз 22 роки, вона родом із Тернополя. На службу пішла у 21 рік, тоді ж остаточно визначилася зі своєю роллю: спочатку хотіла в артилерію, але згодом знайшла себе в операторах дронів.
До цього дівчина жила й працювала в Києві – викладала історію України, паралельно проходила тактичні й інші підготовчі курси. До рекрутингового центру зверталася самостійно, вказала бажання потрапити саме в 10-ту окрему гірсько-штурмову бригаду і врешті отримала дзвінок – її запросили у взвод “Аркан”.
Реакція рідних
Спершу рідним Лани було важко прийняти її рішення, однак за півроку розмов і пояснень вони звикли до думки про її службу.
“На початку їм було складно. Але я постійно говорила з ними про це, щоб підготувати. Тепер уже легше, мама жартує, що через мене посивіла”.
Лана каже, що її рішучість і бажання служити виросли з виховання та любові до всього українського. Знання історії теж стало важливим чинником.
“Коли з дитинства прищеплюють любов до українського, а потім це намагаються знищити – ти мусиш захищати”.
Перший досвід дівчина отримала на базових курсах, де вчилася піднімати й опускати дрон. У підрозділі ж мала змогу відточити практичні навички.
“Мене вивозили в поле, давали літати й ділилися досвідом. Так я набирала годин і відточувала моторику”.
Згодом Лану направили на фахове навчання з FPV-пілотування, що дало можливість керувати різними типами апаратів.
“FPV зовсім інакше керуються, ніж Мавіки. Там мене навчили не тільки літати, а й складати та програмувати дрони”.
Прийняття колективом
Коли дівчина вперше прийшла у підрозділ, більшість побратимів мали великий бойовий досвід і були здивовані її появою. Адже вона стала єдиною дівчиною у взводі на бойовій посаді.
“Вони дуже дивувалися: ти будеш з нами заїжджати в бліндаж і літати звідти? А я кажу: так. Спершу були в шоці, але після кількох виїздів побачили, що я можу працювати на рівні з ними”.
Зараз, за словами Лани, ніхто не ставить під сумнів її можливості, і колектив прийняв її як рівну собі. Це імпонує і надихає розвиватися й далі.
Як виглядає робота Лани
Найважливіше завдання для Лани як операторки БПЛА – вчасно виявити ворога та його переміщення, щоб не допустити наближення до позицій піхоти.
“Основний виклик – не допустити їх близько до наших позицій піхоти”.
Підготовка до польотів залежить від завдань: від повного розкладання обладнання “з нуля” до швидкої механічної підготовки для бойового завдання. Зараз багато процесів у Лани відпрацьовані до автоматизму, що дозволяє економити час і концентруватися на тактичних рішеннях.
“Зараз це просто секундне діло, і ти вже в небі”.
Лана згадує, що її навчання керуванню FPV-дронами займало кілька етапів: фахове навчання, додаткові тренування в тилу та практику в бойових умовах.
“Фактично, якщо ми беремо фахове навчання, це було три тижні. Але окрім цього, фактично, я ще додатково займалася в тилу своїми побратимами… сумарно в тилу це був місяць”.
Лана розповідає, що незважаючи на стереотипи, ставлення до неї в бойових умовах було підтримуючим і розуміючим.
“Коли ти вже попадаєш в цей бліндаж, вас там двоє чи троє сидить. Ось там ви стаєте настільки друзями і сім’єю, що просто не передати словами”.
Вона вважає, що з часом їй вдалося показати побратимам, що вона здатна виконувати будь-яку роботу на рівні з іншими, незалежно від статі.
Що “Аркан” означає для Лани
Підрозділ називається “Аркан” – слово, яке поєднує образ батога і енергійного танцю, що, за словами Лани, добре відображає їхню роботу: швидку, активну й бійцівську.
“Мені дуже подобається наша назва – “Аркан”. Це і батіг, і танець: швидко, енергійно й запально”.
У підрозділі, каже дівчина, панує сильне відчуття братерства: кожен готовий прийти на допомогу товаришу, навіть під обстрілом. Лана підкреслює, що це відчуття взаємного прикриття і підтримки – ключове для їхньої роботи.
“Тут кожен за тебе горою – знаю, що за потреби до мене 5 кілометрів побіжуть під обстрілом”.
За словами Лани, підрозділ вміє самостійно координуватись без постійних вказівок “згори” – це результат довіри, практики й чіткої комунікації між підрозділами.
“Нам часто не треба вказівок зверху – ми знаємо свою роботу і вміємо скоординувати дії самі”.
Лана ділиться, що відчуває відповідальність не лише перед командуванням, а й перед іншими дівчатами, які можуть слідувати її прикладу.
Лана вважає, що теза про службу та війну “не для жінок” актуальні лише у разі патріархального виховання, коли дівчат привчають до побутових ролей і очікують, що їхнє місце обмежене домашніми справами. За її словами, сучасні жінки, які мислять інакше, цілком здатні працювати на рівні з чоловіками та виконувати бойові завдання.
“Я цілком спокійно перебуваю в таких умовах і роблю свою роботу. Можливо, хтось з іншим мисленням, йому було б дуже складно”.
Лана розповідає, що у батальйоні жінок загалом доволі багато, а нові дівчата зараз проходять навчання і скоро також зможуть долучитися до роботи з дронами.
Чому “Аркан”? Думка після року служби
Лана радить обирати саме її підрозділ “Аркан” через колектив і командування, яке піклується про людей та їхнє життя.
“Тут реально є дух братерства… По-друге, адекватне командування, яке ніколи не віддає дурних наказів… Кожна людина в нас – це велика цінність, яку максимально будуть берегти”.
Служба – це не лише передова й окопи: історія волонтерки й новобранки “Аркану“ Юлії
Юлії 32 роки, вона киянка, служить у “Аркані” 108 ОГШБ 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”. До війська вона прийшла після кількох років активного волонтерства на Сході. Каже, що довго вагалася, але зрештою зрозуміла, що їй замало допомагати з тилу – наважилася бути безпосередньо частиною підрозділу Аркан“”. У війську Юлія наразі виконує обов’язки діловода та займається комунікаціями.
“Я була волонтером ще з 2022 року, постійно їздила на Схід із допомогою. Але на певному етапі зрозуміла, що цього мені замало. Тому влітку цього року підписала контракт і прийшла в “Едельвейс”. Я знала, куди хочу, що можу робити. Штурмувати посадку я фізично не зможу, але можу допомагати в інших напрямках. Для мене це було свідоме рішення”.
Юлія додає, що її вибір підтримала також 10-річна донька.
“Спершу вона злякалася, бо подумала, що я піду в піхоту. Але я пояснила: ні, я адекватно оцінюю свої можливості і не готова ризикувати так. Вона сказала: “Мамо, якщо це твоє рішення і воно тобі подобається, то все добре”. Це для мене дуже важливо”.
Під час першої поїздки з волонтерами в 108 окремий батальйон Юлія відчула, що знайшла своє місце.
“Я приїхала, просто сіла – і зрозуміла: я вдома. Це моє, я там, де хочу бути”.
Вона каже, що жодного разу не пошкодувала про своє рішення.
“Ні, я ні разу не пошкодувала. Я давно цього хотіла і знала, куди йду. Я є там, де хотіла бути”.
Вона пройшла базову загальну військову підготовку вже на базі бригади. За її словами, це дало зовсім інший досвід, ніж на тилових полігонах.
“Нам проводили навчання інструктори, які бачили війну до повномасштабного вторгнення і після. Вони знають усі зміни на фронті, і їхні знання реально потрібні. Тому я задоволена підготовкою”.
У її групі навчалися і зовсім молоді контрактники, і старші військові з різним досвідом.
“Молоді хлопці були дуже мотивовані, вони готові “рвати й метати”, швидко вчаться. Старші теж хороші бійці, але видно, що молодим легше”.
Після завершення навчання вона приєдналася до “Аркану”, з яким була знайома ще з волонтерських часів.
“Підрозділ прийняв добре, бо ми зналися давно. Колектив прекрасний, командир у нас класний – дисципліна є, але все по-людськи, демократично”.
Зараз “Аркан” розширився до рівня роти і потребує нових людей.
“Дрони сьогодні роблять основну роботу – це і розвідка, і удари, і коригування. Вони можуть донести навіть воду чи боєкомплект туди, куди машина не доїде. Тому ми справді потребуємо мотивованих бійців”.
Вона пояснює – фахівці, яких зараз найбільше потребує підрозділ – не лише пілоти дронів, а й техніки, інжеренери, програмісти, водії.
“Робота з дронами – це не тільки літати. Їх треба саджати, майструвати, паяти, перепрошивати. Які б дрони не привозили волонтери – це все добре, але залежно від напрямку їх постійно треба перепрошивати, бо ворог щось придумав – і для цього потрібні люди, які знають, як це робити”.
“Аркан” очима новобранця
Вона відзначає особливу атмосферу в колективі: тісна співпраця з волонтерами, вдячність та відкритість у комунікації.
“”Десятка” загалом відрізняється від інших бригад – я не знаю, чим це пояснити. У них найкраще налагоджена робота з волонтерами: сувеніри, прапори, футболки – видно, що військові вдячні. Це не просто фото-звіти, це щира подяка. Комунікація між командуванням і солдатами більш лояльна, менше “совка”.
Про прийняття в підрозділ і його розвиток вона говорить позитивно: рота формується, колектив – дружній. Військова каже, що поки що виконує паперову роботу, але планує навчитися керувати безпілотниками, аби за потреби підмінити колег.
“Я фізично не підходжу на бойові посади, але буду вчитися літати. Якщо ти у підрозділі БпАК, то маєш хоча б підняти й посадити дрон. Ситуації бувають різні, і це війна”.
Найбільшим викликом для неї стала базова військова підготовка. Вона зізнається, що боялася бути найгіршою в групі та відчувала труднощі через фізичні навантаження.
“Я важу 44 кілограми, і коли на мені вся амуніція, автомат і треба штурмувати окоп – було дуже складно. Але загалом впоралася”.
Серед побутових труднощів згадує дощ і багнюку на полігоні, де доводилося спати у калюжах. Втім, навіть це вона вважає важливим досвідом.
“Я прийшла в армію, а не на курорт. Може бути будь-що, навіть якщо я не на бойовій посаді. Тому досвід з окопами, багнюкою і дощем теж корисний”.
Мізогінії чи упередженого ставлення до себе вона не відчула. Каже, що єдине проблемне питання – це форма для жінок, яка часто не відповідає розмірам.
“Я була майже місяць єдиною дівчиною в групі, і все було добре, жодного притиснення не було. Єдине питання – це жіноча форма. Мого розміру просто немає, доводиться вшивати. Так само плитоноски не завжди зручні для жіночого тіла”.
До стереотипів про те, що армія “не жіноча справа”, ставиться скептично.
“Я жила рік у Європі, там немає питань, хто йде в декрет чи заробляє більше. У нас суспільство ще дивується. Так само й з армією: якщо жінка може і хоче служити – це нормально. Військові вже самі визнають, що часто жінки витриваліші й відповідальніші”.
Вона згадує і приклад своєї подруги, яка воює з 2014 року та стала командиркою роти, керуючи старшими за себе чоловіками.
“Їй тоді було 24–25 років, а інші були 40+. І вона впоралися. Це показує, що жінки в армії можуть робити все на рівних”.
Юлія радить усім, хто планує вступати до війська, готуватися фізично та не боятися стереотипів про армію. Вона пояснює, що служба – це не лише передова й окопи, а й велика кількість різних посад, де потрібні мотивовані люди.
“Насамперед треба бути фізично підготовленим, хоча б мінімально. Це корисно всім, навіть не лише тим, хто йде у військо. Кардіо для витривалості, відтискання, сила рук.
І головне – не боятися. Бо багато хто думає: якщо потрапляєш в армію, то вже все, ти на передовій, і тебе одразу розстріляли. Це теж стереотип. Насправді в армії є дуже багато посад, які може виконувати багато людей”.
Вона додає, що служба у 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді дає змогу обрати підрозділ і отримати повну підготовку.
“Ти приходиш, кажеш: хочу в цей підрозділ, підписуєш контракт – і йдеш. Тебе готують, вдягають, годують. Тим більше зараз є новий контракт – на два роки для пілотів дронів”.
Юлія зізнається, що від початку служби вільного часу фактично не має. Каже, що кожну хвилину намагається використати для навчання і вдосконалення навичок, адже має чітку мету – перемогу й майбутнє для своєї дитини.
“Я знаю для чого це, для кого, і хочу, щоб моя дитина повернулася в Україну і не бачила тут війни. Думаю, як і всі військові, ми хочемо одного – щоб наші діти не бачили війни”.
Військова ділиться, що після перемоги мріє повернутися до волонтерства, але вже з іншим напрямом – допомогою пораненим бійцям у реабілітації та відновленні.
“Думаю, що після перемоги я знову повернуся до волонтерства. Але вже не з допомогою військовим, які воюють, а з відновленням тих, хто віддав своє здоров’я для нашої перемоги. Буде потрібно багато реабілітації, протезування, психологічної підтримки. Це мої плани, хоча загадувати важко”.
ЩОБ ДОЛУЧИТИСЯ ДО “АРКАНУ” АБО ДІЗНАТИСЯ ДЕТАЛІ СЛУЖБИ, КОНТАКТУЙТЕ ТУТ.
ФОТО ТИЖНЯ
