Український актор В’ячеслав Довженко розповів про свої враження від участі у стрічці “Буча”, яка змальовує події російської окупації. В ексклюзивному інтерв’ю “Галці” митець ділиться своїм досвідом, труднощами роботи над болючою темою та враженням від того, як ці події вплинули на українців і нього самого.
– Яке враження на вас справив сценарій фільму, коли ви його вперше прочитали?
“Це були складні емоції, бо це свіжі рани. Під час фільму сценарій перероблюється, але саме остання сцена зачепила мене найбільше. Вона й надихнула мене погодитися на участь у цій кінострічці.”
– Чи легко далося зіграти роль поганця, який є уособленням геноциду українського народу?
– Вживатися в роль — це придумали кінокритики. Актор не вживається в роль, актор відіграє певну ситуацію і програє її через свої емоції. А те, що називається образом, — це вчинки персонажа. Ти так не вчиняєш у житті. І з цього всього складається образ.
– Як ви готувались до цієї ролі?
– Я дивився багато відео з російськими офіцерами — такими як Стрєлков-Гіркін та іншими. Щоб краще зрозуміти цих персонажів і зануритися в їхню психологію, я досліджував їхні вчинки та манери поведінки.
– Чи легко було заглибить у настільки болісну для кожного українця тему?
– Неважко, мені не потрібно було прямо заглиблюватись, адже це відбувалось просто на свіжих руїнах. Буча була ось-ось деокупована. Вулички, на яких ми знімали, були руїнами, це тільки-но розстріляні вулиці й будинки. Це була дуже свіжа історія.
– Що для вас особисто означає фільм “Буча”?
– Це правда, яку ми маємо показати не тільки українцям, а й усьому світу. Російська пропаганда знімає свої “версії”, переносячи відповідальність за злочини на інших. Це було і з Грузією, Молдовою, Ічкерією, і тепер з Україною. Тож наш обов’язок — розповідати правдиву історію, і саме цим займається фільм “Буча”.
– Чи були особисті переживання або історії, які вплинули на ваше виконання ролі?
– Так, ми з друзями рятували шестирічну дівчинку, коли та частина була окупована, а її мама була на дев’ятому місяці вагітності. Їх потрібно було терміново вивезти на вільну територію. Мене дуже вразило, що коли ми врятували їх, дівчинка не промовила жодного слова. І всім було важко, адже ми розуміли, що вона пережила. І лише на наступний ранок вона запитала: “А чи є гаряча вода?” Ми набрали їй ванну та знайшли купу іграшок. Ціла доба знадобилася дитині, щоб привести себе до тями.
– Які емоції у вас сьогодні, після презентації фільму на міжнародних фестивалях і перших показах вдома?
– Не знаю. Звичайно, ми сподіваємось, що всі меседжі, які ми хотіли передати, достукаються до розуму людей і все це спрацює, куди треба.
– Чи змінила вас стрічка особисто?
– Не змінила. У мене не було ілюзій щодо кацапів ні з 2014 року, ні зараз.
– Що, на вашу думку, має відчути чи зрозуміти глядач після перегляду фільму?
– Ми до тих пір, поки останній “сапог” не вийде з нашої землі, не маємо права забувати й відхрещуватися від тієї біди, в якій ми опинилися. Нам так хочеться забути та відволіктися, хочеться перейти в якусь іншу атмосферу й не помічати того, що зараз відбувається, відводити погляд, коли хлопці йдуть із протезами на вулиці. Нам так хочеться не бачити того, що стоїть у нас перед носом, але ми не маємо права цього робити, поки останній загарбник звідси не вийде. Нам потрібно триматися разом і пам’ятати, що тільки в єдності наша сила.
Як писала “Галка” раніше, у прокат вийшов фільм “Буча”: його вперше публічно показують у Франківську.
Розмовляла Софія Кучерук
Фото Юрій Валько
ФОТО ТИЖНЯ
