«Ми вирішили: якщо хтось один іде, то всі йдемо разом»: історія ветерана Андрія Марковецького, який після втрати руки працює в Музеї визвольної боротьби (ФОТО)
24 лютого 2022 року життя трьох братів Марковецьких змінилося назавжди. Іван, Дмитро та наймолодший Андрій, усі історики за освітою, не змогли залишатися осторонь повномасштабного вторгнення. Уже через кілька днів вони разом добровільно вступили до лав територіальної оборони.
Через два роки війни двоє братів отримали важкі поранення. Старший Іван втратив ногу, Андрій — руку та дивом вижив після влучання боєприпасу у спостережний пункт. Середній брат Дмитро досі продовжує службу на фронті.
Сьогодні Андрій Марковецький працює в обласному Музеї визвольної боротьби, проводить екскурсії, малює картини й освоює сучасний біонічний протез.
В інтерв’ю «Галці» він розповів про рішення братів піти на війну, день свого поранення, тривалу реабілітацію та життя після фронту.
«Мене виховали брати, тому ми завжди були разом»
До повномасштабної війни всі троє братів навчалися історії.
Андрію тоді було лише 19 років. Він був студентом першого курсу Прикарпатського національного університету й мріяв працювати вчителем історії.
Втім, після початку вторгнення родина майже одразу зрозуміла, що не зможе залишитися осторонь.
«Ми декілька днів просто сиділи перед екранами, як, напевно, всі люди. Було дуже важко дивитися на те, що відбувається. Ми бачили, як фактично повторюються події 1917 року, коли Росія так само намагалася швидко окупувати Київ», — пригадує Андрій.
Переломним став дзвінок одногрупника середнього брата Дмитра, який уже мобілізувався.
«Він якраз завершив магістратуру, складав останній іспит для вступу в аспірантуру, оплатив навчання. І тут телефонує його одногрупник та каже, що є можливість вступити до лав ТрО».
Тривожні рюкзаки брати підготували ще в перший день вторгнення.
«За п’ять хвилин мала приїхати машина. Ми дуже швидко все обговорили. Старший брат Іван сказав, що маємо розуміти наслідки, що можемо вже не повернутися в тому самому складі. Але ми вирішили: якщо хтось один іде — то всі йдемо разом».
За словами Андрія, таке рішення було природним.
«Мене фактично виховували брати. Батька поруч не було, тому я був дуже сильно до них прив’язаний. Я просто не уявляв, що можу залишитися вдома, коли вони підуть воювати».
Любов до історії стала мотивацією
У родині завжди захоплювалися історією, особливо українськими визвольними змаганнями XX століття.
«Особливо нас цікавила боротьба українців у XX столітті — від січових стрільців до УПА. Це був час, коли люди народжувалися і помирали, не знаючи нічого іншого, крім війни».
Саме історичні знання, каже ветеран, допомогли усвідомити небезпеку, яка нависла над Україною.
«Ми розуміли, чим усе може завершитися. Ніщо тоді не виключало, що українська держава може припинити існування, почнуться репресії, як це вже було раніше. Ми знали, якою є мета росії — знищити українську державність».
Добровольцями стали вже 26 лютого
До територіальної оборони брати вступили 26 лютого. У Тисмениці добровольців були сотні.
«Ми приїхали близько полудня і пробули там майже до одинадцятої вечора. Добровольців було дуже багато».
Усі троє потрапили до 75 батальйону 102 окремої бригади ТрО.
Щоправда, командування одразу звернуло увагу, що служба трьох братів в одному підрозділі — ризиковане рішення.
«Нам сказали, що це ненормально, коли троє братів перебувають в одному підрозділі, адже можуть одночасно загинути».
Перші два місяці вони охороняли об’єкти критичної інфраструктури на Прикарпатті та проходили базову підготовку.
Згодом батальйон перекинули спочатку на Дніпропетровщину, потім — на Донеччину, а вже у травні 2022 року — на Запорізький напрямок.
Найдовше брати воювали в районі Гуляйполя.
«Коли прийшов до тями — рука вже горіла»
Поранення Андрій отримав 30 грудня 2023 року. Каже, той день здавався напрочуд спокійним.
«Я навіть вирішив трохи розслабитися. Зазвичай ніс або воду, або боєприпаси. Того дня взяв тільки кабель до РЕБу».
Перед виходом на позицію навіть встиг поспати кілька годин.
Коли заступив на чергування, почався обстріл. Після кількох вибухів він подумав, що все вже закінчилося.
«Я навіть встиг викурити цигарку».
За кілька секунд боєприпас влучив просто у вхід до спостережного пункту.
«Осколки пішли мені в руку і грудну клітку. Спочатку я втратив свідомість. Коли прийшов до тями — рука вже горіла».
Ліва рука також була зламана, тому самостійно підвестися було майже неможливо.
«Я не міг докричатися до хлопців, бо була пробита легеня. Декілька хвилин просто лежав. Потім ногами підкинув себе, зміг підвестися і дійти до першого перекриття окопу».
Саме там його знайшов побратим Назар.
«Він покликав хлопців. Вони наклали турнікети. Коли зняли бронежилет, відкрилася рана, почався пневмоторакс. Назар наклав оклюзійну наліпку, і я знову зміг дихати».
До стабілізаційного пункту військового доставили менш ніж за годину.
Пізніше побратими розповіли ще одну деталь.
«Коли машина вже доїжджала до стабпункту, у неї відпало колесо. Довелося мене перевантажувати в іншу швидку».
Після поранення мама годувала з ложечки
Спершу Андрія оперували у Запоріжжі, потім лікували у Дніпрі, Києві та Івано-Франківську.
Найважчими були перші місяці після операцій.
«Через перелом лівої руки я практично нічого не міг робити самостійно. Мама годувала мене з ложечки. Декілька місяців я навіть не міг нормально підвестися, бо були зламані ребра, три з яких взагалі довелося видалити».
Саме тоді несподівано допомогло малювання. На фронті він уже пробував створювати перші роботи пальцем на екрані телефона. Після втрати руки почав вчитися малювати олівцем.
«Я ніколи раніше не малював. Але це допомагало повністю зануритися у процес і не думати про інші проблеми».
Велику підтримку, каже ветеран, надавали рідні та університет.
«Моя наукова керівниця майже щотижня приходила до мене, приносила смаколики. Це дуже допомагало».
Сьогодні Андрій користується міоелектричним протезом. Він працює завдяки імпульсам м’язів і має 14 різних режимів захоплення.
«Можна тримати кружку, пакет, дрібні предмети. Він піднімає до 15 кілограмів. Навіть можна віджиматися на кулаках».
Втім, освоювати нову руку доводиться досі.
«Я ще продовжую вчитися».
Від фронту — до Музею визвольної боротьби
Після лікування Андрій повернувся до навчання в магістратурі. Несподівано отримав запрошення працювати в обласному Музеї визвольної боротьби імені Степана Бандери. Спочатку вагався.
«Я дуже боявся проводити екскурсії. Було складно говорити перед людьми».
Та згодом зрозумів, що саме ця робота допомагає повернутися до цивільного життя.
«Десь через пів року я зрозумів, що мені це подобається.».
Особливо часто про його власну історію запитують діти.
«Вони найчастіше питають про руку. Я намагаюся пояснювати, що зараз триває війна і такі речі, на жаль, трапляються».
До музею регулярно приїжджають іноземці.
«Були навіть українці зі США вже у четвертому поколінні. Дякували за службу, робили пожертви музею».
«Робота — це продовження реабілітації»
Сьогодні один із братів Андрія вже працює в управлінні ветеранської політики після втрати ноги, а Дмитро продовжує службу на Херсонському напрямку.
Сам Андрій переконаний: після важкого поранення найважливіше — не залишатися наодинці зі своїми думками.
«Потрібно пройти повний етап реабілітації, не здаватися. А після лікування одразу братися до роботи. Робота — це своєрідне продовження реабілітації, адаптація до цивільного життя».
Водночас, на його думку, Україні ще потрібно більше уваги приділяти безбар’єрності.
«Реабілітація в нас дуже хороша. Але доступність багатьох місць для ветеранів досі залишається проблемою. Наприклад, у музеї, де я працюю, зараз лише починають облаштовувати пандус».
Попри пережите, Андрій не говорить про втрати як про кінець історії.
Його життя сьогодні — це музей, малювання, навчання, сучасний протез і віра, що навіть після найважчих випробувань можна знайти новий шлях. А рішення, яке троє братів ухвалили в перші дні повномасштабної війни, він і зараз вважає правильним.
Читайте також:
ФОТО ТИЖНЯ
