“На митцях тримається пам’ять і культурний код суспільства”: франківська художниця Світлана Повшик про творчість, навчання молоді і спілку художників (ФОТО)

Її шлях у мистецтві почався з дитячого захоплення картинами дідуся й вивів до викладацької роботи та власного стилю у графіці. Сьогодні Світлана Повшик не лише творить, а й очолює обласну організацію НСХУ, боронячи Будинок художника у Франківську від незрозумілих втручань обласної ради. В інтерв’ю «Галці» мисткиня перекує, що попри труднощі війни й брак підтримки для художників мистецтво — це сила, яка формує культурний код суспільства і допомагає вистояти навіть у найтемніші часи.

– З чого почалася ваша художня кар’єра, і коли ви усвідомили, що хочете стати художницею?

– Мої батьки першими помітили мою тягу до мистецтва: з дитинства я могла годинами спостерігати, як дідусь-художник творив картини. Спершу я навчалася у художній школі, потім спробувала вступити на художньо-графічний факультет. Перший раз не вийшло, тож рік пропрацювала на фабриці «Рози Люксембург» у цеху машинної вишивки — цінний досвід, про який не шкодую. Наступного року вступила до Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва на напрям «моделювання одягу».

Коли я повернулася до Франківська, фабрика вже не працювала, тому я обрала викладання. У 24 роки почала викладати на художньо-графічному факультеті, а з 1994 року працюю в КНУВС (ред. тоді ще ПНУ) — спершу на кафедрі декоративно-прикладного мистецтва, згодом на кафедрі дизайну.

– У якому стилі вам подобається малювати?

– Кожен художник із досвідом виробляє власну манеру, але перед експериментами важливо добре оволодіти академічними основами — рисунком і живописом. На мій стиль вплинули дитячі книжки з ілюстраціями Софії Карафи-Корбут, подаровані мені нею особисто, а також старші студенти в інституті: їхні техніки та смілива стилізація одягу надихали і формували моє бачення. Спочатку хочеться наслідувати, і в цьому немає нічого поганого — це крок до власного стилю.

– Розкажіть про свій власний стиль.

– Мій стиль найвиразніше проявляється у графіці, сформованій ще в Академії мистецтв під впливом викладачів кольорової графіки. Згодом я відійшла від теми одягу до міфологічних і казкових сюжетів, ближчих до мого внутрішнього світу. Особливість моєї роботи — відсутність ескізів: малюю інтуїтивно, лінія за лінією і народжується цілісна композиція. Гелева ручка не дозволяє виправлень, тому графіка виходить «живою» та завершеною.

No Caption

No Caption

– Скільки часу ви витрачаєте на створення повноцінної роботи?

– Усе залежить від формату й настрою. Мій найбільший твір «Палагна» створювався чотири роки: сам процес малювання зайняв близько шести годин, а решта часу робота «відстоювалася», поки настав потрібний момент для завершення.

У роботі над одягом я приділяю увагу навіть найменшим деталям, передаючи максимум графічними засобами. Цього ж навчаю студентів на курсі спецрисунку та спецживопису: ілюстрація моди — це експресивна фіксація образу ще до того, як він зникне з уяви.

“Художникам завжди було важко, особливо тим, хто не хотів бути «придворними»”

– Як на вас, як на українку і художницю, вплинуло повномасштабне вторгнення?

– Це був великий шок, хоча родина знала, що таке московська окупація: моїх родичів вислали на Урал, Сибір, Воркуту. Тепер, спілкуючись із внутрішньо переміщеними українцями, я зрозуміла всю трагедію втрати дому та звичного життя.

Війна впливає на творчість: іноді важко сісти за олівець, бо мистецтво здається легким порівняно з реальністю, але бажання творити все одно перемагає.

– Наскільки важко зараз художникам творити?

– Художникам завжди було важко, особливо тим, хто не хотів бути «придворними». Виживати лише творчістю майже неможливо: часто доводиться підробляти, а роботи, що показують правду життя, не завжди знаходять покупця.

Важливі й умови праці: майстерня дає простір для роботи та можливість схопити момент, тоді як вдома творити складніше, особливо жінкам через побутові клопоти.

– Художня справа є для вас заробітком? 

– Це радше невеликий заробіток і моральне задоволення: багато часу йде на ескізи для хорів, танцювальних ансамблів та музичних колективів, які фінансуються містом чи областю, тож особливо багато не заробиш. Основний дохід я отримую від роботи в університеті, де працюю старшим викладачем.

– Наскільки у Франківську є можливість монетизувати художню справу?

– Картини можна продавати, але художнику складно одночасно творити й просувати себе. Тут потрібні артменеджери для виставок, соцмереж і комунікації з покупцями. Участь у виставках теж дороговартісна — каталоги, організаційні внески, пересилання робіт. Меценати частіше з’являються у великих містах, але завдяки соцмережам твори зараз бачить будь-хто, і людина має можливість вирішити.

– Які у вас зараз творчі плани?

– Мої плани — малювати. Хочу знайти час для роботи з полотном, адже педагогічна діяльність і обов’язки очільниці НСХУ забирають багато часу.

“Музика і малювання, особливо графіка, мають багато спільного”

– У вас є якісь особливі звичаї чи правила у роботі над творами?

– Моє невелике правило — коли потрібно уважно слухати, я обов’язково малюю. Замальовки кульковою ручкою на будь-якому папері з часом можуть стати заготовками для більших творів або залишитися як самостійні міні-графіки.

– У вас є звичка включати музику під час роботи?

– Я завжди малюю з фоном — музика підштовхує, адже графіка, як і музика, має свій ритм, який впливає на творення.

– Яка саме музика?

– Для мене вся хороша музика важлива — від Бетховена до сучасного репу, якщо є краса в ритмі та мелодії.

– Є якась особлива музика, під яку ви любите творити?

– Періодично я слухала «Пікардійську терцію», і навіть деякі мої твори отримали назви з їхніх пісень — це моя маленька любов на все життя.

– Які місця Івано-Франківська вас найбільше надихають як художницю?

– Мене надихає будь-яке місце у мирному українському Івано-Франківську, та й у кожному куточку України. Зараз джерелом натхнення є віра в швидку перемогу, спокійні ночі та майбутнє дітей.

– А якщо брати конкретні вулиці?

– Найріднішою для мене за останні два роки вулиця Івана Франка з Будинком художника на перехресті з Незалежності — люблю його мозаїку та архітектуру, навіть попри свої ще більш радянські елементи.

“Можна годинами пояснювати, як малювати, а можна за десять хвилин показати на прикладі”

– Розкажіть про викладацьку діяльність. Як проходять пари?

– Мої пари цікаві й практичні, я віддаю перевагу показовому методу навчання, щоб за короткий час студент зрозумів, як малювати. Коли вони втомлюються, відволікаю їх питаннями з історії та культури України, заповнюючи прогалини ще зі школи. Особливо дбаю про академічні групи, щоб студенти вийшли з університету не лише професіоналами, а й мислячими, інтелігентними людьми.

Картина, яку Світлана Повшик малювала разом зі своїми студентами

– Немає у вас такого, що після довгого дня на парах уже немає сил малювати?

– Я щаслива працювати з молоддю — це не дає мені «засохнути» як художниці, адже постійно малюю. Зараз більше зосереджена на власних роботах, і досвід з пленером підтвердив, що сумніви щодо того, хто я — графік чи живописець, були зайвими.

– Не важко переключатися між напрямками?

– Навпаки, це дуже добре — ти не замилюєш око, а міняєш техніку. Мені подобаються експерименти та швидкі техніки, і коли робота вдається, відчуваєш, що займаєшся тим, що вмієш найкраще.

“Держава, яка береже культуру й своїх митців, завжди сильніша за ту, яка їх знецінює”

– Зараз на слуху ситуація з Будинком художника. Що ви відчуваєте, як мисткиня, і як голова НСХУ усвідомлюючи, що у вас буквально хочуть забрати «творчий дім»?

Обласна організація Національної спілки художників України працює у Будинку художника в Івано-Франківську ще з 1970 року. У липні цього року її голова Світлана Повшик отримала лист від управління з питань майна облради з вимогою підписати договір про користування будівлею на умовах оперативного управління. Художники з цим не погоджуються і наполягають: будівля має залишитися у власності спілки.

– Для мене найболючіше — відчуття несправедливості. Ми програли юридично, хоча суд визнав, що будівля мала належати нам, а обласна рада порушила постанови. Цей будинок — серце для художників, місце творчості для десятків людей, і думка, що можемо його втратити, дуже болюча.

– Як ви думаєте, чому влада ухвалила таке рішення щодо Будинку художника?

– Я вірю, що мистецтво неможливо виміряти грошима — воно виховує емпатію, формує особистість і робить країну сильнішою.

За останні роки Спілка активізувалася: виставки безкоштовні, зал майже не пустує, усе тримається на ініціативі митців і відгуках відвідувачів. Ми працюємо зі старшими і дітьми, проводимо лекції, екскурсії та хочемо розширити волонтерський напрям, зокрема допомогу армії, об’єднавши її у Будинку художника.

– Тобто можна говорити про просвітницьку місію?

– У майбутньому хотілося б відкрити художню школу, особливо як безкоштовну ініціативу для дітей наших воїнів, на знак подяки тим, хто боронить країну. Я готова особисто готувати їх до вступу на художні спеціальності, а за підтримки однодумців цей проєкт може стати реальним соціальним починанням.

“На митцях тримається пам’ять і культурний код суспільства”

– Дайте декілька порад молодому поколінню художників.

– Найперше художник має не втрачати надії й слідувати внутрішньому бажанню, постійно розвиваючись і цікавлячись культурою, політикою та психологією. Справжній митець — універсальна особистість, яка відчуває красу в літературі, музиці, кіно та мистецтві, а на його плечах тримається пам’ять і культурний код суспільства. Роль художника завжди важлива і незамінна.

Читайте також:

• “Інакше ми існуватимемо тільки на папері”: франківські митці просять депутатів допомогти повернути їм у власність будинок на Незалежності (ФОТО)
• Чи можна забрати у художника дім?: у Франківську митці зібрались щодо подальшої долі приміщення НСХУ
• “Вам не соромно, обранці?”: Ігор Роп’яник про спроби влади відібрати Будинок художника у Франківську