Набив тату заради дружини Фіїнки: Юрій Вихованець про найскладнішу роль, вчинок заради коханої та новий серіал “Митець”
Юрій Вихованець — один з тих талановитих франківських акторів, чиє ім’я нарешті лунає на телеекранах. І це абсолютно заслужено! За спиною актора десятки ролей у театрі, а вже 3 листопада о 20:00 на ICTV2 у серіалі “Митець” він покаже глядачу одного з головних героїв — працівника СБУ Кравченка.
За сюжетом колишній слідчий Дмитро Скорук, що майже три роки пробув у полоні ворога, повертається додому, не пам’ятаючи нічого з тих днів. Водночас слідчий починає створювати малюнки, що передбачають злочин, який станеться лише незабаром. Кравченко — один з тих, хто спробує зрозуміти, як Скорук це робить, та головне — запобігти трагедіям, які зображує дивний чоловік.
Ми поговорили з Юрієм про його театральну кар’єру, відмінність театрального актора від кіноактора та те, як встигнути все і водночас.
Тебе перш за все знають як театрального актора. Хоча зараз нарешті все частіше можна побачити на телебаченні: на початку листопада вийде серіал “Митець”, згодом в іншому серіалі ICTV2 “Служба 112” у тебе також буде головна роль. Чи відрізняється робота актора в кіно від театральної?
По-перше, це має розуміти сам актор. Це дві зовсім різні дороги, дві абсолютно різні специфіки. Мені здається, вони ніяк не пов’язані. Це моя суб’єктивна думка. Я для себе театр і кіно ніяк зв’язати не можу. У плані роботи це тотальна різниця. У кіно дуже важко збрехати. Запитайте будь-якого актора: ти ж не завжди приходиш до театру з ідеальним, щасливим настроєм. І, звичайно, ти маєш максимально залишити все це на вході. Але людина — таке створіння, що не завжди це виходить. Та в театрі ще можна якось створити магію для глядача, щоб він цього не помітив. У кіно ж ти вже нікуди не сховаєшся. Як у роботі з кожним членом знімальної групи, так само і з партнером.
Якщо в театрі у мене велика практика, то в кіно я зараз цю базу напрацьовую. Не хочу сам про себе щось говорити. Я працюю для глядача, тож нехай він і судить. Я роблю все, що можу. Здається, добре.
Яка твоя найскладніша роль у театрі чи кіно за весь час? Можливо були проблеми під час підготовки, коли не вдавалося увійти в роль?
Щоб не вдавалося? На щастя, не хочу хвалитися, чи то мені з персонажами так щастить, але не було в мене такого, щоб я думав: «Ой, це буде капець. Це таке не моє».
З останнього, що було тяжко чисто фізично і технічно, — це «Наталка Полтавка» в театрі, у нас зараз рок-мюзикл. Це якраз наклалося на зйомки «Митця», і вийшло так, що я повноцінно репетирував у костюмі з усіма текстами за два дні до прем’єри. Це було дуже важко. Я просто не міг приїжджати зі зйомок на всі репетиції, танці, пісні. Я вчив їх в останні дні. А тексти… я в номері розкладав тексти «Митця», які мав знати на ранок, вчив їх, а після них розкладав перед собою тексти «Наталки Полтавки», які теж вчив. А на сон лишалося годин п’ять. Це було дуже важко.
Гадаю, що це дійсно виснажливий процес підготовки. Були вистави, після яких відчуття, що не в театрі грав, а ніби мішки з цеглою розвантажував?
У «Ромео і Джульєтті» в мене роль Тібальта. Вона як була важкою, так і залишилася, тому що там у нас є бій у клітці з Меркуціо. Ми зробили цю виставу в постапокаліптичному варіанті. Режисер так поставив, і ми там, знаєте, як в UFC чи ММА — зараз це популярно, — б’ємося з Меркуціо в здоровенній клітці, а навколо публіка. Це вистава з повним залученням глядачів. Ми там у клітці з ним добряче б’ємося, і це завжди важко, бо, по-перше, ти насправді не знаєш, чим той бій закінчиться. І це дійсно такий хореографічно поставлений бій.
“Митець” — шпигунський детектив, схожий навіть на психологічний трилер. І ваше завдання відповідати цьому виклику. То як ви побудували для себе свого персонажа, щоб він був цікавим глядачу?
Взагалі, працівник СБУ — це досить цікавий персонаж. Це ж усе-таки серіал. І зіграти хлопця, який може просто відкрити двері ногою, і йому нічого за це не буде, — це дуже круто. Хоча в житті все регулюється законами, а в серіалі — не завжди.
У цьому специфіка серіального виробництва — дуже важко побудувати хронологію. І через це процес стає ще цікавішим, бо ти починаєш складати цей пазл поступово. Не по порядку, а тобі доводиться стрибати думками, своїми мізками у різні сторони — як у стосунках персонажів, так і в саморозвитку. І це треба робити якнайшвидше: зліпити скелет, на якому мають миттєво вирости м’язи. І знаєте, якщо з поліцією я знайомий особисто, то зі справами СБУ… тут якщо я схиблю, мені ж гірше буде: потім прийдуть, скажуть: “Що ти таке награв?!”. Я, звісно, жартую.
Яким в кінцевому підсумку вийшов ваш герой?
У нього своя історія. Це хлопець, який шалено закоханий у свою роботу. У нього немає сім’ї. Він — абсолютний вовк-одинак як у роботі, так і в житті. Радикально. Він просто купається у своїх справах, у тотально швидкому вирішенні проблем. І коли в його житті з’являється команда, яка чогось від нього хоче, вимагає дотримання якихось правил, якоїсь людяності, до якої він не звик… у його житті для цього взагалі немає місця.
І тут треба діяти в команді. Для нього це стає викликом. І він вчиться. Вчився я, і вчився він працювати в цій команді.
У нього ж ще є кохання, яке наскрізною ниткою через всю історію лягає. Правда ж?
Для нього це все. Це та пастка, що дуже зносить дах. І це, на жаль, дуже відбивається на роботі. Оце та школа, в яку він теж прийшов. І я разом з ним.
Ви граєте хлопця з Троєщини, а самі ж з Франківська, корінний, так? Наскільки специфічно було вживатися в роль людини з зовсім іншого регіону? Чи є щось спільне між Франківськом і Троєщиною?
Я хочу сказати, що у Франківську теж є такі райони. Насправді все так само, просто назва інша.
Напевно, оця якась нервовість… Я говорю по-людськи, як це для мене відкривається. Якась така тотальна прямолінійність. Я не дуже мав можливість жити на Троєщині, лише чув певні речі, але не хотів, щоб ці стереотипи якось впливали на роботу. Тому, чесно кажучи, це не був той фактор, який грав якусь роль у створенні персонажа.
У вас багато татуювань, і цікаво, як почалось це захоплення і яке татуювання було першим?
Перше тату я набив на руці на другому курсі. Це було через Ірку, ми ще не були разом. Я її в інституті називав Зірочкою. Називав-називав, а потім намалював на руці зірку. Ми тоді сиділи разом, багато часу проводили, але ще не зустрічалися. Але я ще тоді їй казав, що вона колись стане моєю жінкою і все таке. Вона у відповідь сміялась із мене.
І от одного дня я їй кажу: «Хочеш, на честь тебе татуху наб’ю?» Вона каже: «Та ти не наб’єш». Ну і от, пам’ятаю, як зараз: приходжу за тиждень. Це був День театру, 27 березня, а я 26-го, напередодні, пішов і зробив. І от підійшов до Іри, кажу: «На, дивись».
Це було моє перше тату, а далі — пішло-поїхало. Вони всі для мене дорогі, всі мають значення. Я просто так нічого собі не б’ю, не набиваю усіляких метеликів чи годинників.
А тепер у мене ще біля великої зірки з’явилась маленька — то мій син Владик.
Читайте також:
ФОТО ТИЖНЯ
