«Наша країна — це перлина неймовірних людей»: історія лікаря-інтерна та волонтера Євгена Харіна 

Євгеній Харін — лікар-інтерн, волонтер та внутрішньо переміщена особа. Зараз він проживає в Івано-Франківську, і за останній роки пройшов шлях від студента, в охопленому панікою Запоріжжі, до волонтера, який власноруч фарбував десятки авто для фронту та закривав десятки зборів. Про втрату рідних стін, «коронацію» в лісопосадках Краматорська та щирість дитячих усмішок — читайте у розмові з «Галкою».

Дім — це тепер не стіни, а люди

Євгеній Харін родом із Марганця, що на Дніпропетровщині. Навчався в Запорізькому державному медико-фармацевтичному університеті. Саме там його застали 24 лютого 2022 та ранок, який назавжди змінив усе.

Початок повномасштабного вторгнення для Євгенія не мав чіткої межі. О шостій ранку почала дзвонити вся рідня з криками «виїжджайте!», але на вулиці панував дивний спокій.

«Ми в паніці вийшли на вулицю, дивимося, а всі люди просто йдуть на роботу, п’ють каву, чекають автобус. Не було чіткого відчуття, що почалася війна. Ми просто почали виїжджати, була певна паніка і при цьому картинка була розмита, тому що тут одні новини, тут інші, тут люди панікують, тут все в порядку. Чітке сприйняття того, що почалося повномасштабне вторгнення, відбулося тоді, коли Росія почала наступ на Київщину і по всій лінії фронту».

Через військові причини рідний Марганець був закритий, тому евакуюватися довелося в Кривий Ріг до батьків майбутньої дружини. Там родина перебувала менше двох тижнів, поки росіяни не почали підходити до околиць. Тоді було прийнято рішення їхати на Закарпаття. Євгеній вирішив залишатися поряд із коханою людиною і разом з нею евакуювався далі.

«Дуже сильно змінилося відчуття того, що таке дім. Якщо раніше дім — це були стіни, то зараз, коли я за пару років вперше приїхав додому, я зайшов в кімнату, де я жив все своє життя, і я просто відчував себе ніби в гостях. То вже не були мої стіни, то вже не був мій дім, тому що мій дім — це стали люди. Моя дружина на початку повномасштабного вторгнення написала пісню, в якій казала про те, що весь твій дім поміщається в одній долоні. І знаєте, так воно і є».

Івано-Франківськ: місто, що «перемололо» і прийняло

До переїзду в Івано-Франківськ Євгеній жодного разу не був у цьому місті. Коли обирав інтернатуру, орієнтувався на обласні центри — як на місця з найсильнішою медичною базою та можливостями для старту кар’єри. Водночас, як для молодої сім’ї, Івано-Франківськ виявився для нього доволі вдалим варіантом: компактне місто з розвиненим громадським транспортом і відносно доступним житлом. Він описує його як комфортне студентське середовище, яке, попри типову для західних міст перенасиченість, усе ж дає відчуття простору й «свіжого повітря», де можна знайти себе і комфортно жити. 

Вибір міста для подальшого життя був спонтанним рішенням після перегляду відео на YouTube-каналу Ukraine360.

«Я подивився відео, показав дружині і кажу: “Ми переїжджаємо в Івано-Франківськ”. Вона каже: “Ти впевнений?”. Кажу: “Абсолютно”. Жодного разу за весь час я про це не пошкодував. Переїзд — це завжди страшно, ти не знаєш, що тебе очікує. Я для себе проводжу аналогію з головним героєм роману Валеріана Підмогильного “Місто”: коли Радченко приїхав в Київ, як спочатку місто його перемололо, а потім він відчув себе в ньому і залишився жити там».

Тут Євгеній знайшов не лише роботу, а й друзів. Військовий Володимир допоміг йому адаптуватися, а Євгеній у відповідь почав проводити для його підрозділу збори. Так волонтерство та медицина переплелися в його житті остаточно.

Педіатрія: «Діти не брешуть, вони щирі»

Свій шлях у медицині Євгеній обрав свідомо, хоча перші три курси, за його словами, просто «плив за течією». Все змінила літня практика на Закарпатті у 2022 році.

«Я пішов в педіатричне відділення на три місяці працювати на посаді медбрата. І от тоді я зрозумів, що педіатрія — то моє. Коли ви зранку приходите у відділення, а всі маленькі пацієнти дають тобі кулачок — це того вартує. Діти не брешуть, вони щирі. Так, з ними складніше, треба знати фізіологічні особливості кожного віку, під які треба підлаштовуватися. Але ці емоції того вартують».

Євгеній згадує історію, яка стала для нього «точкою неповернення»: «З Одеси привезли дитину, хлопчика з розладами розвитку, його кинули батьки. З усього персоналу ніхто не міг знайти до нього підходу. Але мені вдалося. Я часто лишався на нічні зміни, бо вночі він боявся, і у нього починалися напади агресії. І вже коли його виписували, в один день він просто кричить “Женя!” і дає мені шматочок банана. А я сиджу, тримаю цей шматочок банана, дивлюся на нього і плачу. Після цього я написав дружині: “Все, педіатрія — то моє”».

Зараз Євгеній працює в обласній дитячій лікарні у Івано-Франківську. Він каже, що через війну медицина «живе і розвивається не завдяки, а попри». Попри дефіцит персоналу та шалене навантаження. «Приємно бачити своїх людей, переселенців. Коли ти кажеш: “Я також з цієї області”, людина одразу розкривається. У неї зникає відчуття, що вона в чужому краю. 

Ще я прошу читачів: якщо колись захочете написати скаргу на лікаря, врахуйте той факт, що він, можливо, одразу після зміни пішов на свою наступну зміну. Проявіть трішечки поваги».

Волонтерство: з маленьких донатів — у велику підтримку 

Усе почалося з музичного телеграм-каналу, де Євгеній просував українську культуру та брав інтерв’ю у відомих артистів (Sad Novelist, Структура Щастя, Діти Інженерів тощо).

Євгеній має псевдонім «П’ятка», який з’явився через історію з травмами: він тричі травмував п’ятку, і це прізвисько з часом закріпилося за ним та навіть стало частиною його назви в телеграмі.

Після початку повномасштабного вторгнення він повністю відмовився від усього російськомовного контенту. Вони з дружиною відмовились від суржику в повсякденному спілкуванні та «очистили» власний інформаційний простір від усього російського.

Коли з телеграм-каналу зникло близько 90% музики, Євгеній почав шукати нове наповнення для цього простору. Так він поступово занурився в українську музику. Він відкрив для себе велику кількість виконавців і зрозумів, що хоче не просто слухати, а й поширювати цю музику далі, щоб більше людей дізнавалися про сучасну українську культуру.

Коли мобілізували рідних дружини, він відкрив перший збір — на ремонт машини для швидкої допомоги для 81-ї окремої аеромобільної бригади.

«Перший збір був важкий для мене. Багато хто писав, що я можу обманювати людей. Але ми зібрали 35 тисяч за півтора тижня. Це був неймовірний драйв. Зараз нам вдалося зібрати вже понад 2 мільйони гривень. Це при тому, що в мене лише 200 підписників у Телеграмі та тисяча в Інстаграмі.

Особливий період життя Євгенія — робота в Кривому Розі, де вони з командою перетворили старий ангар на малярну студію для фронтових авто: «Зранку сидиш на парах, а після обіду і до глибокої ночі фарбуєш автівки. Пофарбували близько 15 машин. У кожного військового я просив шеврон на пам’ять. Один виявився навіть від ГУР, що стало для мене повною несподіванкою. Тоді ж я побував на Харківщині та Донеччині, возив допомогу в Ізюм, Краматорськ, Слов’янськ».

У 2025 році Євгеній став переможцем номінації «Студент-волонтер року» по Запорізькій області. Для нього це було приємне й важливе визнання: нагородження відбувалося за участі представників обласної адміністрації, а його батьків особисто відзначав голова Запорізької ОВА.

Водночас Євгеній зізнається, що попри офіційні відзнаки, найбільшу цінність для нього мають не вони. Значно важливішими є речі, отримані безпосередньо від військових — гільзи, тубуси, шеврони, прапори чи прості подяки з фронту. Саме вони для нього є справжньою пам’яттю та підтвердженням довіри.

«Коли хлопці так запарюються і хочуть зробити приємно, передати щось на згадку — це зовсім інший рівень відчуттів. Ти розумієш, що є частиною великої спільної справи. І мені не соромно дивитися їм в очі», — каже він.

В Івано-Франківську Євгеній співпрацював із закладом кримськотатарської кухні «Курултай». Він сам звернувся до них із пропозицією допомогти збору, і команда закладу долучилася до ініціативи. Під час благодійного вечора їм вдалося зібрати 15 тисяч гривень, за які згодом придбали Starlink для окремого підрозділу ППО. 

Врятоване життя та «Коронація» 

Волонтерство — це не лише цифри, а й врятовані життя. Євгеній згадує, як збирав кошти на бокові бронепластини для друга: «Пройшов місяць, він пише: “Женя, у мене швидка ротація”. Я дзвоню — він лежить у реанімації, махає мені рукою. Каже, що їхали на штурм, прилетів FPV, який “прошив” йому броню. Осколок мав пройти через груди до серця, але та пластина, яку ми купили місяць тому, його зупинила. Він мені каже: “Мужик, ти мені життя врятував”. А я дивлюся на нього і просто плачу».

Але були й трагічні моменти. Артилерист Денис із позивним «Кіпр» був одним із тих, хто найбільше надихав Євгенія. «Він надіслав мені фотографію, де хлопці на позиції тримають планшет із моїм фото, а зверху приліпили корону. Кажуть: “Ти перший, кого коронували в Краматорських лісопосадках”. Через тиждень Денис загинув. По позиції прилетів КАБ. У мене лишилася гільза з його позивним. Я пообіцяв йому, що буду продовжувати свою роботу».

Кохання в часи невизначеності 

Особливе місце в житті Євгенія займає його дружина та їхня спільна історія, яку вони возять із собою через усю країну.

«Ми з дружиною собою всюди возимо наші укулеле. Ми познайомилися завдяки нашим невеличким гавайським гітарам, і вони так всюди з нами і були. В Запоріжжі, в Марганці, в Кривому Розі — всюди вони були з нами. І навіть зараз вони стоять у квартирі, мають свою окрему поличку. Ми не дуже часто на них граємо зараз, але просто вони є тим зв’язуючим, що колись нас 5 років тому пов’язало. Ми багато чого пройшли разом і в минулому році нарешті одружилися. Те, що ми забрали з собою в евакуацію — це, мабуть, одне одного. Я дуже щасливий від того, що я залишився з цією людиною».

Триматися, навіть коли непросто 

Зараз донати падають, люди виснажені, а ціни ростуть. Але Євгеній закликає об’єднуватися та масштабуватися.

«Немає таких проблем, які неможливо вирішити, крім смерті. Коли мені тяжко, я тікаю в інший світ — читаю “Відьмака”, граю у відеоігри або куховарю. Надихають історії військових, які днями та тижнями сиділи в оточенні з турнікетами і вірили, що повернуться. Якщо вони знайшли сили вижити в пеклі, то ми точно впораємося. Наша країна — це перлина неймовірних людей. Кожна історія унікальна, і кожна має нас надихати».

Підтримайте справу Євгенія!

Сьогодні волонтерські запити не зменшуються — це екофлоу, старлінки та розхідні матеріали, які, на жаль, завжди є запитами «на вчора». Поки Євгеній Харін лікує наших дітей та збирає по крихтах допомогу для фронту, нам варто допомагати йому та бути надійним тилом для військових.

📌 Банка П’ятки – за донат від 200 грн приймаєте участь в розіграші крила нещодавно ЗБИТОГО ШАХЕДА!

Зробити свій внесок можна за цим посиланням: https://send.monobank.ua/jar/5XpMRPPjKF

Пам’ятайте: 5 гривень на невеликій банці — це величезний крок до закриття потреби. Не забувайте донатити!

Авторка: Марта Петрів