“Наша культурна ідентичність — як рятувальний жилет”, — інтерв’ю з лірником Гордієм Старухом
Гордій Старух — музикант і саундпродюсер із Львова, відомий своєю роботою з традиційною музикою та унікальним підходом до відновлення культурних інструментів. Вже 16 років створює традиційні колісні ліри. У інтерв’ю “Галці” Гордій розповідає про романтизацію лірництва, роль української музичної спадщини сьогодні та власне бачення культурного ком’юніті.
— Ви, мабуть, чи не єдиний популяризатор ліри в Україні. Як вона взагалі з’явилася у вашому житті?
— Це було радше романтичне захоплення, можна так сказати. Я скульптор за покликанням, мені подобається працювати з матеріалом. Крім того, я музикант — дуже прив’язаний до музики, вона завжди поруч зі мною.
Я почав грати і з часом мене все більше захоплювала саме народна музика. І тут усе закрутилося: я почав збирати народні музичні інструменти, їздити в експедиції, записувати пісні Карпат. Інколи це були просто поїздки до когось — скажімо, до Тафійчука (Михайло Тафійчук — український майстер гуцульських народних музичних інструментів — ред.), де я купував якусь дрібничку.
У якийсь момент я зрозумів, що хочу мати ліру. Але вона виявилася дуже дорогою, і я не міг собі її дозволити. Тоді в мене вистачило сміливості спробувати зробити її самостійно. Зробив одну, другу, третю… Якщо чесно, вийшло лише на тридцять третій спробі.
Та поки я експериментував, люди чомусь вирішили, що я вже майстер. Уже після другої ліри мені надійшло перше замовлення. А тоді я був молодим батьком — здається, у мене вже було двоє чи троє дітей.
Тому я хапався за будь-яку роботу: брав різні замовлення — від хрестів на могили до бронзових скульптур. І так це захоплення поступово переросло у справу, яка приносила ще й заробіток.
— Чи був поруч хтось, хто показував, як її виготовляти, чи ви шукали знання самотужки — за книжками, схемами, інструкціями?
— Я мав наглість і повну відсутність досвіду. А це, часом, дуже хороший двигун.
Я набивав ґулі на кожному кроці. З першою лірою взагалі була кумедна історія. Поки я робив її для себе, мені написав чоловік із Києва: “Чув, що ти майстер. Хотів би купити ліру саме в тебе”. Я назвав ціну, він погодився: “Мене влаштовує, я приїду”. Приїхав аж із Києва, пограв на ній п’ять хвилин — і каже: “Це лажа, я цього не купуватиму”. Отак почалася моя “кар’єра” майстра.
Згодом я ту ліру переробив, і вона багато років звучала в моєму гурті Joryj Kłoc (Йорий Клоц). І так, крок за кроком, усе розвивалося. Це не було так, що я десь навчився і відразу став майстром. Усе відбувалося поступово. Головною рушійною силою було саме це романтичне захоплення.
І з року в рік це захоплення розросталося, масштабувалося — і привело мене туди, де я є зараз.
— Скільки інструментів зараз на ліку?
— Здається, перескочили зараз за 275.
— Звідки взялась ідея зробити триста лір?
— Є така легенда.
Науковці, які досліджують цю тему, кажуть, що насправді нічого подібного не було — це, мовляв, вигадка, яка з’явилася вже в часи, коли існувала потужна українська діаспора в США та Канаді. Саме вона, грубо кажучи, і “закинула” цю історію, щоб підсилити національну ідентичність у складний період — під час Голодомору, репресій, у 1930-х роках.
Сюжет легенди такий: у 1934 році в Харкові радянська влада нібито вирішила провести так званий археологічний чи етнографічний з’їзд. На нього, за версією цієї історії, зібрали всіх діючих лірників, кобзарів і старців — з усієї України звезли їх на цю “конференцію”. Але до Харкова вони так і не доїхали: їх нібито просто вивантажили з потяга десь дорогою, розстріляли й закопали.
Існує згадка про одного свідка — людину, яка не змогла приїхати вчасно через стан здоров’я. Саме тому він і врятувався. Але, за словами істориків, це навряд чи правда, бо настільки масові розстріли обов’язково супроводжувалися б документацією — навіть у той час.
Я ж завжди апелюю до того, що бачив на власні очі під час перших тижнів цієї війни. Ви справді думаєте, що там щось документували? Якби українське військо туди не зайшло, ми б узагалі про це не дізналися. Тому, як на мене, ця історія цілком могла бути правдою.
І там наводиться цифра — 300 кобзарів. І коли я про це дізнався, подумав: було б символічно відтворити 300 інструментів — як акт пам’яті й подяки.
— А далі що після цих 300 лір?
— Я подивлюся. Тоді, коли я починав, про ліру майже не говорили. Це була така собі вузька тусовка — кобзарський цех, реконструктори, які досліджували традицію. І загалом мало хто про це знав.
Моя ідея полягала в тому, що я багато речей романтизую і хотів просто дати людям можливість поверхово з цим знайомитися — щоб це було присутнє в медіа, у музиці, щоб люди бачили ліру на вулиці й казали: “О, це ліра, на ній грали лірники”.
А тоді, коли я починав, це було до сміху. Люди підходили й казали: “Боже, що це таке? Ето дзиґа?”. Таке було. Усі мої проєкти, які я робив із фольк-музикою, завжди включали ліру. Наприклад, у гурті “Йорий Клоц” — сама назва походить із перекаверканого вислову з їхньої лебійської мови — ми використовували ліру. Пізніше я створив проєкт “Лірвак”, де ми робили етноелектроніку, теж пов’язану саме з лірою як інструментом.
Зараз я працюю над сольним проєктом, і там ліра теж є центральним елементом, хоча я вже не обмежуюся лише нею. Тепер намагаюся брати ширші контексти — наприклад, кримськотатарську музику.
Я не можу назвати себе дослідником ліри, але є речі, які можна висвітлити навіть однією піснею. Наприклад, “Гузель Кирим” — пісня, написана тоді, коли виросло ціле покоління молоді, яке ніколи не бачило й не знало цих традицій.
І це те, що я вважаю своєю місією. Так, я романтизую це в певному сенсі, але вважаю, що про це досі дуже мало говорять. І тепер, коли я вже маю значний творчий доробок, почалося вторгнення — і я знову відчув, що люди нарешті це оцінили. До того це сприймали як щось на кшталт “фолк — ну й що”. А зараз я бачу справжній запит у суспільстві.
— Зростання запиту на українськість чи ліру зокрема?
— Загалом, я просто у своїй темі. Я бачу, що люди почали цим цікавитися. Усе, над чим я працював роками, досвід, який набирав, — зараз це має значення. І мені це цікаво, бо сьогодні наша культурна ідентичність — як рятувальний жилет.
Адже є багато людей, які все життя спілкувалися російською, жили в тому російському культурному полі — з іншою романтикою, іншими сенсами, “бригадними” сюжетами тощо. І тепер для них це відкриття приходить пізно. І ось саме такі речі стають для них тим самим рятувальним жилетом. Вони раптом усвідомлюють: “Блін, це ж воно! Це — про мене”.
Я нещодавно дивився інтерв’ю з Троїцьким (Владислав Троїцький — театральний режисер і актор, художній керівник гуртів Дахабраха, фрік-кабаре Dakh Daughters — ред.), який усе життя спілкувався російською. Якщо подивитися на його культурний внесок — гурти, фестивалі, театральні постановки — це величезний внесок в українську культуру. Але він завжди говорив російською. І от зараз я бачу, що він намагається говорити українською. Так, можливо, ще не ідеально, але дуже щиро.
Він розповідає, що народився під Хабаровськом, що в його роді були українці, але про це майже не говорили. Каже: “От зараз я почав трохи копати — що ж це таке?”. І з’ясовується, що його родину розкуркулили, виселили, і тема українства була під суворим табу. Це сиділо на рівні генетичного страху: якщо ти “засвічуєшся” — можеш не вижити.
Люди настільки це в собі придушили, що тепер ми маємо те, що маємо. І саме такі речі — оця романтична українська культура, яка, можливо, не завжди має потужне наукове підґрунтя — це те, за що ми маємо триматися. Це те, що люди відчувають на рівні нутра.
— Чи з’явилися конкуренти або колеги, які пішли таким же шляхом?
— Є, звісно, конкуренція. Я до цього підходжу по-особливому, бо маю одну погану рису — я ідентифікую себе як художник, як артист. І це провокує в мені амбіцію: “Я зробив це першим”. Це така моя слабкість.
Через це я трохи упереджено ставлюся до людей, які підходять до справи з бізнесової точки зору — просто використовують тему в комерційних цілях. Наприклад, вони роблять ліру, яка повністю є копією західноєвропейського інструменту. Один із прикладів — нідерландська модель, створена як стартап: зробили ліру, яка мала бути доступною для всіх. А в нас деякі майстри подають її як “український народний інструмент”, хоча насправді він зовсім не український і навіть не переосмислений.
Я ж, навпаки, брав за основу традиційну українську ліру, креслив, працював над кожним вузлом, намагаючись удосконалити його. Традиційна ліра дуже капризна: там треба підкласти папірець, помахати, подмухати — і тоді, можливо, вона заграє. А якщо не грає — значить, “ти недостойний”, “у тебе щось не так у душі”. Такий був підхід.
Мій підхід інший — зробити, умовно кажучи, академічну українську ліру. У нас є старосвітська бандура — проста, з 21 чи 27 струнами, автентична. Але в кінці XIX — на початку XX століття Гнат Хоткевич та інтелігенція вирішили: “Маємо гарний інструмент, але на ньому не заграєш Баха”. І створили хроматичну бандуру, додали більше струн, зробили її придатною для складніших творів. Вона стала академічним інструментом.
Колісна ліра такого розвитку не отримала. Вона залишалась атрибутом незрячих лірників, яких фактично репресували. І на цьому її еволюція зупинилася. У 1960-х роках почалися перші спроби відродження, але ніхто не знав, як на ній грати чи як її застосувати. Вона лишалася радше “цікавинкою”: виходив лірник, усі плескали, а він сам мучився з інструментом.
Паралельно західноєвропейська ліра 300 років постійно вдосконалювалася. Сьогодні там — це вже справжні космічні інструменти. Тому я вирішив поєднати ту західну традицію з нашою. У нас — мінімалізм, менше струн і клавіш: дев’ять, максимум 14. А в західних моделях — мінімум 24 і більше. Я врахував ці дрібні нюанси, удосконалив їх і створив академічну ліру.
Сумно лише те, що більшість замовлень нині надходять від початківців з-за кордону. Вони купують інструмент, навчаються на ньому, а потім переходять на більш складні моделі з більшою кількістю струн. Але я пропоную саме те, що створив сам: академічну ліру, натхненну традиційними інструментами, зі своїм унікальним дизайном, характерним саме для нашої культури. Це — осмислене переосмислення.
— Як вважаєте, чи є шанс, що ліра знову стане культовим інструментом — як це було на початку ХХ століття?
— У нас, можна сказати, вже є свій символічний інструмент — це бандура. Але ліра — це наш зв’язок із європейською музичною традицією. Адже саме цей інструмент розвивався і формувався виключно в Європі. Хоткевич писав: “Де закінчується ліра, там закінчується Європа”.
Звісно, сьогодні цей інструмент сприймається не так легко: через свою специфіку він не завжди звучить приємно для сучасного слухача. Саме тому я поєдную його з електронною музикою — так, щоб зробити звучання більш сучасним і доступним. Адже традиційне виконання на лірі — це радше елітарна історія: потрібно розуміти контекст, характер виконання. Наприклад, дума чи псальма може тривати 10 хвилин.
На мою думку, зараз це варто адаптовувати до сучасності. Тому пісні, які в оригіналі мають по 20 куплетів, я виконую скорочено — п’ять. Але навіть цих п’яти достатньо, щоб люди дізналися про ці твори й відкрили для себе іншу традицію.
— Але ви ж усе це робите “під себе” — пропускаєте через власне бачення, адаптуєте. Чи не з’являються тоді традиційні мистецтвознавці, які кажуть: “Це неправильно, мало би бути так”?
— Так, звісно. Навіть коли я тільки починав це робити, такі реакції траплялися. Але саме в таких діалогах і дискусіях насправді й народжується істина.
— Наприклад?
— На мене, наприклад, дуже сильно вплинув один випадок. Я зробив чорну ліру — і один братчик із цеху каже мені:
“Слухай, є така історія: конфісковані в кобзарів інструменти у 30-х роках радянська влада фарбувала в чорний колір. І відтоді у нас з’явилася традиція ніколи не фарбувати ліри в чорне”.
Я такий: “Окей”. Але згодом усе ж зробив ще одну чорну ліру — і мав із нею стільки клопоту, що вона здавалася просто проклятою. Після того замовники почали казати: мовляв, мене у світі знають як майстра, який робить найдикіші кольори — усі, крім чорного.
Ми багато спілкувалися з колегами. Я застав ще той час Facebook, коли це була справжня соціальна мережа, а не просто медіа. І тоді я багато чого навчився завдяки порадам кобзарів і майстрів. Вони прямо писали мені у коментарях: “Ти, чоловіче, не так робиш. Ото треба отак”.
Так, до всього можна докопатися. Але саме в таких суперечках і народжується істина. Іноді це буває боляче. Наприклад, був один прекрасний дослідник — професор етномузикології Михайло Хай, царство йому небесне. Він мав фантастичну харизму і вмів “рознести” тебе в інтернеті так, що земля горіла під ногами.
Але через приблизно вісім років після того, як я почав робити ліри, він запросив мене на зустріч братства кобзарського у Львові. Ми чудово поспілкувалися, владнали стосунки — і він мене багато чого навчив.
Наприклад, я завжди думав, що спів треба починати тихенько, а потім нарощувати силу. А він каже:
“Ні. Уся специфіка нашого кобзарського співу полягає в мантричності. Ми співаємо в одній постійній тональності, вводимо людину в стан, ніби занурюємо її, і вона пливе. Тут немає кульмінації чи завершення”.
Після його слів я зовсім інакше поглянув на виконання. І зрозумів, що саме так і працює народна музика — вона поступово занурює, не веде до розв’язки, а утримує в особливому стані.
— Ви з мистецької родини і вас час до часу питали про роль діда (скульптора Еммануїла Миська — ред.). Вас частіше відокремлюють від його постаті чи все ж таки ні?
— Та ні, я цього не відчуваю. У нашій родині це, може, більше відчувала мама чи вуйки. Мама навіть жартує: “Колись я була донькою видатного скульптора, а тепер — мамою видатного лірника”.
— А якщо говорити про суспільне сприйняття?
— Теж ні, такого не помічав. Хіба коли був ще студентом і сам нічого не зробив — тоді могли казати: “О, це онук Миська пішов”. А зараз — ні, тепер я себе відчуваю цілком самодостатньою творчою людиною.
— Ви говорили, що хочете перетворити дідову майстерню на музей. На якому етапі ця ідея зараз?
— Long time project насправді. Зараз нічого суттєво не змінилося. Було багато великих планів, і зараз я намагаюся зберегти виробництво лір, щоб воно продовжувало існувати. Війна відлякала багатьох, бо люди просто бояться ризикувати і затримуватися в Україні. І трохи це відбилося на нашій роботі.
— У медійному просторі вас часто називають мало не синонімом ліри. Чи не хочеться вам вийти за межі цього образу? Наприклад, показати себе ширше — як майстра, музиканта, дослідника?
— Ні, я боюся слова «дослідник», бо воно одразу накладає на тебе певні вимоги. Мені дуже подобається, що я не перебуваю в кобзарському цеху. Це теж давня інстанція з кількасотлітньою історією, має свої правила, свої канони, які, втім, можна порушувати.
Мені подобається, що я можу бути як вода навколо цього всього: десь сказати щось, свідомо зманіпулювати, іноді випробувати межі заспокоєння.
Так, мені можна дорікнути. Багато науковців це роблять. Сьогодні в нас буде панельна дискусія про етноблогінг і його взаємодію з фольклористикою, доказами (йдеться про конференцію “Витоки”, що відбулась в Івано-Франківську 2 жовтня — ред.), і я думаю, що сьогодні мені теж прилетить.
— Чому?
— Бо я іноді маніпулюю фактами.
— Наприклад?
— Одного разу я робив збір, і це було 1 квітня. Я вигадав історію — тільки в описі зазначив, що вона вигадана.
Я розповів, що французький хроніст XVII століття описував запорізьких козаків, а серед них був козак з цеху лірників, знаменитий своєю специфічною лірою. Коли він на ній грав, коні ворогів просто розверталися й тікали в протилежну сторону.
А секрет був у тому, що під час битви під Конотопом він переміг якогось російського воєводу і з його кишок зробив струни для ліри. Звісно, кишкові струни — це нормальна річ. Я навіть колись робив струни з кишок, але засмердів так майстерню, що врешті відмовився.
Закінчувалася історія тим, що ліра зі струнами передавалася як артефакт лірницького цеху. Нібито зараз вона зберігається в музеї Гончара — там дійсно є тара стара ліра. Я зробив відео, і люди почали його шерити. Навіть із фронту почали писати: “Слухай, ми можемо тобі струн заготувати, якщо треба”. Отака дурнувата історія. Навіть вчора хтось писав про неї, бо хлопці жартують і розказують її на різних майданчиках.
Іноді я не дуже перевіряю факти. Я розповів історію, вона всім сподобалася, а потім вирішив перевірити. Почав копати і зрозумів, що вперся в міфологічну штуку — типу, як трипільці, які викопали Чорне море. І такі речі іноді просочуються у Вікіпедію. Я часто беру звідти матеріал і помиляюся.
Але, попри це, людям історія дуже подобається. Вона вже пішла “в народ”.
— Як популяризатора, яка ваша найбільша мрія про цей інструмент — як би ви хотіли, щоб його сприймали через 10-20 років?
— Це тільки шлях, і я собі не уявляю, куди він може завести. Мені подобається, що в Європі навколо цього інструменту є своє ком’юніті. Люди об’єднуються, з’їжджаються з усієї Європи, щоб разом пограти.
Це трохи схоже на кобзарський цех, тільки він більш закритий. Звісно, кожен може доєднатися, але це структура традиційна. А тут йдеться про те, що музика об’єднує людей.
Наші бандуристи — академічні чи альтернативні — їздять до Америки, Канади, а тамтешні приїжджають до нас. Ця традиція триває вже понад 100 років. Власне, це створює таке спільне відчуття, якийсь об’єднуючий фактор. І я думаю, що це — найголовніше.
— Якщо говорити не як майстер, а як людина, яка дбає про збереження традицій: яким ви бачите майбутнє ліри й української спадщини загалом? Що має змінитися, щоб вона справді “жила”, а не лише зберігалася?
— Річ у тім, що якби все було добре, ми б не говорили про збереження та відновлення. На жаль, з приходом незалежності наші інституції дуже обідніли в цьому плані.
Навіть який би радянським та антиукраїнським “совок” не був, там були механізми тоталітарної системи, які тримали державні культурні інституції в тонусі: писалися дослідно-наукові роботи, існували певні соціальні гарантії для науковців, тобі давали квартиру, і так далі. Я не адвокую всю цю машину, але кажу, що ці речі працювали.
Я почав цікавитися цим ще тоді, коли йшлося про державні музеї. Моя мама працювала і досі працює в державному музеї, і це завжди означало бути “бідним”.
Зараз, коли на конференціях обговорюють, що маркетинг і бізнес мають займатися культурною спадщиною, з одного боку, це класно. Але з іншого — трохи соромно, що бізнес мусить робити те, що держава мала б робити за законом. Така ситуація є, і ми вигрібаємо, як можемо.
Попри це, я вважаю, що зараз це дуже крутий кейс: з’явилися меценати, які бачать цінність у культурній спадщині і готові її підтримувати.
Читайте також:
ФОТО ТИЖНЯ
