Христина Грималюк з Калуша півтора року чекає на свого тата – Сергія Уляка, який зник безвісти на війні у червні 2022 року. Він часто сниться їй. У тих снах каже, що живий. Христина з мамою ніколи не говорять про нього у минулому часі.
Про це пише “Галка” з посиланням на Репортер.
Приблизно рік тому рідні військовополонених і зниклих безвісти з 10 бригади «Едельвейс» заснували громадську організацію «Опора титанів». «Бо вони титани, а ми – їхня опора», – каже Христина Грималюк.
Серйозний тато з бородою
До лав ЗСУ Сергій Уляк вступив 1 березня 2022 року. Це було на день народження доньки. Христина каже, привітав її, а тоді сказав, що йде.
Я спершу не повірила, – розповідає Христина. – Він завжди казав, що це його щасливе число – мій день народження. Раніше я теж дуже любила свій день народження. І тато з мамою завжди робили його таким теплим. Зараз не святкую.
Сергію Уляку – 47 років. Служить у 10 окремій гірсько-штурмовій бригаді. Про батька Христина говорить, як про справедливого й дуже доброго чоловіка.
Коли дзвонив з війни – у нього все було добре, – пригадує донька. – Не хотів, аби ми хвилювалися. По голосу для нього служба була така…він пишався. Знаєте, буває, що людина шкодує про зроблене. Він – ні.
Батько надсилав їй фото з фронту, а по відеозв’язку вони говорили лише один раз.
Дуже незвично було бачити його у формі, – говорить донька. – Такий серйозний, з бородою. Зовсім інша людина. Спочатку він частіше писав і дзвонив мені, а потім більше спілкувався з мамою. У нас є собака, то я йому скидала фотографії, а він писав, що сумує за нашим Греєм і за нами.
Улюблене фото Христини з батьком. “Тут він тут справжній. Він у нас такий позитивчик і завжди жартує”, – каже донька.
Болить, що нема твого
25 червня 2022 року Христина з мамою отримала повідомлення, що Сергій Уляк вважається зниклим безвісти.
Христина згадує, спершу вони були прибиті й розгублені. Не знали, куди звертатися, що робити. А потім почали писати та дзвонити в усі держструктури, всюди їздити. Не припиняють і до сьогодні.
Я ні разу не засумнівалась, що тато живий. Ні разу! – говорить Христина.
Вона писала пости у соцмережах, поширювала у різні групи. Жодної зайвої інформації. Вказувала лише те, що був поранений, зник, який напрямок і фото.
«Все буде добре» – зараз я цю фразу ненавиджу! – каже Христина Грималюк. – Все буде по-іншому. Вже ніколи не буде, як раніше. Віримо в те, що вони повернуться. Маю такий слоган: моя віра – його порятунок. Те, що ми тут віримо, шукаємо, чекаємо, думаю, вони там відчувають.
Минулого року на саме Різдво вони отримали повідомлення, що батько у полоні.
За словами Христини, дуже важко, коли під час обмінів нема не тільки батька, а й нікого з його бригади. Так, під час обміну 3 січня не було жодного військового з «десятки».
Це важко. Ти водночас і дуже радієш за звільнених хлопців, бо вони заслуговують на те, аби бути вдома. Але болить, що нема твого, – зітхає донька.
Поки за столом не всі
У січні минулого року рідні військовополонених та зниклих безвісти «едельвейсів» створили ГО «Опора титанів». Досі мали лише групу в месенджері. В організації нині близько 100 людей з Київщини, Тернопільщини, Рівненщини та Прикарпаття.
За її словами, зараз, коли мають ГО, на запити їм відповідають швидше.
Це ефективніше, ніж ти собі один, – пояснює Христина. – Ми всі зустрічаємося на мирних акціях. Стараємося виходити, аби нагадувати. Важко щось організувати, бо, мовляв, це негативний тиск, мовляв, краще не організовувати, бо це може зашкодити. Але нам це важливо, бо розумієш, що рухаєшся, що не сидиш і не просто очікуєш.
Рідні зниклих та полонених «едельвейсів» вже робили акції у Чернівцях, Києві, Івано-Франківську, Коломиї. Їдуть всюди, хто де може, аби говорити й нагадувати про своїх рідних.
На другий Святвечір, 5 січня, масова акція пройшла у Коломиї. На ній було з 80 людей.
Були мами, доньки, сестри, дружини, брати, – розповідає Христина Грималюк. – Хотіли зробити акцію на самий Святвечір, бо на свята нам усім особливо важко. І так нагадати, що не всі родини можуть бути разом за столом. На площі розставили стіл, на ньому було 12 страв. Навколо стола – 12 крісел, а на них військові кітелі. Там поки що ніхто не сидить.
Христина щодня у блокноті пише батькові про все, про кожну подію, акцію. Аби потім йому це все показати. Аби знав, що за нього тут боролись.
ФОТО ТИЖНЯ
