Тарас Бенюк – педагог, актор, режисер, автор ідеї та художній керівник «Нового театру», який майже рік працює в Івано-Франківську.
Читайте також: "Новий театр" зіграє виставу просто неба у палаці Потоцьких
В інтерв’ю він розповів читачам «Галки», як вдалося залучитися підтримкою депутатів міської ради, які зробили новостворений театр комунальним підприємством, про свої вистави, перспективу студентів інституту мистецтв, потребу у творчій конкуренції, а також поділився планами на майбутнє.
– Часто запитують, чи ви родичі із Народним артистом України Богданом Бенюком?
– Постійно запитують. Родинних стосунків із Народним артистом України Богданом Бенюком немає, але мій тато також Богдан.
– Ви працювали у кількох театрах Києва та Москви. Чому повернулися до Івано-Франківська?
– Коли почав працювати у Михайла Резніковича, художнього керівника театру Лесі Українки, то остаточно зрозумів, що хочу бути режисером. Мені це подобалося. Раніше закінчив акторський в Івано-Франківську, але не було можливості себе проявити. Зрозумів, щоб стати режисером, треба відійти від свого майстра, інакше буду повторюватись. Вирішив приїхати сюди. Анатолій Грицан запросив мене набрати акторський курс. Тож у мене є студенти-другокурсники, які грають у виставах. На основі цього курсу робиться «Новий театр».
– Звідки взялася ідея створити «Новий театр»? Яка його мета?
– Якщо людині є що показати іншим, хочеться проявити себе, то воно виливається у якісь ідеї. Я не можу сказати, що дуже давно живу тільки театром. Ні. Це тільки засіб для реалізації. Не можу сказати, що театр для мене на першому місці. Театр взагалі важко створити, але коли я приїхав сюди, то вже мав ідею. Це було 2 роки тому.
«Новий театр» започатковано тому, що на даний момент саме так мені є що сказати людям. Що саме сказати? Ви йдіть на мої вистави, постановки і побачите.
– Хто актори вашого театру?
– Зараз офіційно є 15 осіб, 14 з них – це мої студенти з інституту мистецтв. Також будуть разові актори, бо працюють в інших театрах. Один з театру Лесі Українки, який грає у виставі «Спи спокійно» Павло Кільницький. Є Костя Добровольський з київського театру «Сузір’я», Юра Полєк актор театру ляльок, Юра Пилипчук актор львівського театру “Воскресіння”.
Тут працюють виключно професійні актори. Ми маємо більшу увагу звертати на професійність. Людина має працювати у своїй галузі, тоді буде якийсь результат, а не тільки перспектива. З моменту незалежності Україна постійно перспективна, перспективна, а результату небагато. Тому, щоб це не спіткало театр, у ньому повинні працювати, творити виключно професійні люди.
– Стосунки між вами й акторами демократичні?
– Це нормально, коли в акторів багато своїх думок, вони творчі люди. Але, якщо буду кожного слухати, кожен тягнутиме у свою сторону і ніякої вистави не буде. Режисер повинен мати своє тверде рішення, а актори мають бути як пластилін і пропускати все через себе, виправдовувати це все, жити запропонованими обставинами. Та якщо актор каже щось краще за запропоноване мною в контексті постановки вистави, то це залишається.
Я прихильник того, що у театрі повинна бути дисципліна, а художній керівник має тримати все в руках. Інакше не буде нічого.
– Більше подобається бути актором чи режисером?
– Режисером однозначно. Я спочатку був актором, грав у театрі Лесі Українки, Романа Віктюка. А потім все таки був шанс повчитися у Михайла Резніковича. Саме йому завдячую тим, що є режисером.
– Як вдалося залучитися підтримкою місцевої влади? Знаємо, театр став комунальним.
– Нема нічого легкого. Збирали багато підписів у міністра культури, режисерів. Коли поставив «Стуса», то одразу пішов до міського голови і його ця ідея зацікавила. Сказав, що обов’язково піде подивитися на виставу. Він подивився «Собаку», «Стуса», сказав, що це може бути перспективно, що треба більший репертуар. Порадив запросити депутатів, бо це їхнє рішення створити комунальне підприємство. Багато з них також були. Головне не зупинятися. Зрозуміло, театр не може існувати з трьома виставами.
– «Новий театр» розмістили у приміщенні народного дому «Княгинин». Чи є там належні умови для роботи?
– Там дуже багато роботи. Справа у тому, що нам не віддали повністю приміщення, а тільки помістили у народний дім. Не знаю, як це буде розвиватися. Облаштування театральної сцени потребує особливих якостей. Світло та звук мають бути хорошими. Надіюся, що сцену там будуть підлаштовувати.
Наразі там фасад зробили, робиться нова проводка. Це все, що мені відомо. За рік все можна облаштувати, якщо буде фінансування.
Якби за нами повністю закріпили приміщення, то я б міг шукати меценатів. Була розмова з тими, хто готовий підтримати «Новий театр». А поки там є свій директор, він там ґазда. Маємо право там бути, але це не наше приміщення.
– Акторам потрібні грим, костюми, оформлення залу. Хто вас цим забезпечує?
– Декорації, костюми – це робилося за наші власні кошти. Наносимо самі собі грим, кожен відповідає за свій костюм. На даному етапі це правильно і нормально. Ніякої фінансової підтримки у нас поки немає. Якщо будемо офіційною структурою, то говоритимемо інакше.
800 тисяч гривень, які виділила влада на «Новий театр», йдуть на зарплати. Це голі ставки без премій. Можна взяти ці кошти і розділити на рік на 15 осіб. Проста арифметика. Ще слід придбати обладнання, таке інше.
Нещодавно провели благодійну акцію, зібрали більше 3 тисяч на лікування художньому керівнику Львівського театру імені Леся Курбаса Володимиру Кучинському. Гроші за квитки братимемо тоді, коли підготуємо всі документи й актори офіційно працевлаштуються.
– Що вас відрізняє від обласного драмтеатру імені Івана Франка?
– Взагалі кожен театр по своїй природі “інший”. Це як живий організм із своїми особливостями та недоліками. Що нас відрізняє від обласного драмтеатру імені Івана Франка, це уже скаже глядач. І це буде правильно.
– Які стосунки у вас з керівником театру Ростиславом Держипільським? Плануєте з ним співпрацю?
– З Держипільським чудові стосунки. Наскільки мені відомо, вистави «Нового театру» він не бачив, але підписався за його створення.
У цій професії, думаю, ніхто не думає, що все знає. Я вчуся, ходжу в театр, дивлюся на його вистави, але поради питаю виключно у свого вчителя Резніковича.
– Є підстави думати, що ви вкрадете глядача в обласного драмтеатру?
– Ні, не думаю. Це було б неправильно. Івано-Франківськ є театральним містом. Хотілося б так думати. Є один, другий театр. Це творча конкуренція. Вона завжди має бути і це прекрасно. Люди мають змогу ходити туди і сюди. Які ходять до нас, то будуть ходити туди й навпаки. Неможливо вкрасти у когось глядача, можна розширити об’єм. Саме цим будемо займатися. А творча конкуренція має навіть бути всередині трупи. Тільки так є розвиток, результат, перспектива.
– Ви також педагог. Чи перспективні студенти у Прикарпатському національному університеті?
– Можу сказати тільки за своїх студентів. Перспектива у них є. На них надіюся і створюю все під них. Буду їх брати на роботу. Їм 18-20 років. Кілька є старших.
Залежить все від них, від мене, від того, що знатимуть, що матимуть роботу. Це має бути. Якщо студент бачить, що перспективи нема, на роботу потрапити складно, то втрачається мотивація, не бачиш майбутнього, починається апатія. Треба себе налаштовувати, що твоє ніхто не забере, якщо ти професійна, працьовита людина.
– У вашому репертуарі три вистави: «Стус», «Собака» та «Спи спокійно». На вашу думку, яка найбільше зачепила глядачів?
– Я можу сказати, що вистави професійні. Я це відповідально заявляю і за цим слідкую. Бо з яким лицем мав йти до влади. Відповідаю за те, щоб у театрі все було якісно. А те, кому вони подобаються чи не до смаку, питання інше.
Слава Богу, люди ходять у «Новий театр». Однозначно можу сказати, що байдужими після цих вистав глядач із залу не вийде. Жанри різні. «Спи спокійно» у театрі «Сузір’я» назвали бойовиком, зараз це комедійна драма, комедійна трагедія. «Собака» – дуже сумна комедія, вистава про самотніх людей, про зраду, про вірність самому собі.
– Які плани на майбутнє?
– Буде 4 нові прем’єри у 2017 році, одна з них 14 лютого, готуємося до неї. Це молодіжна мелодрама. Плануємо, що театр буде займатися гастрольною діяльністю і заробляти сам на себе.
Розмовляла: Марія ГУРЕЦЬКА
Фото: Юрій Валько
ФОТО ТИЖНЯ
