“Навіть якби містом керував Ісус Христос, все одно половина була б незадоволена”, — мер Калуша Андрій Найда про майбутнє громади та непопулярні рішення
Міський голова Калуша Андрій Найда переконаний, що громада має всі передумови стати одним із промислових центрів на заході країни. В інтерв’ю “Галці” він пояснив свою позицію щодо корупційних злочинів, непопулярних управлінських рішень та розвитку соціальної інфраструктури.
— Розкажіть, будь ласка, як в умовах повномасштабної війни змінилася Калуська громада? Які ключові зміни ви б відзначили?
— Коли почалася війна, наша громада прийняла орієнтовно 14 тисяч ВПО. З них залишилося близько п’яти тисяч. Це люди, які практично нікуди не виїдуть. В яких будинки на окупованих територіях, зруйновані. Ця цифра стабільно тримається впродовж двох останніх років.
Також до нас релокували багато бізнесу — більше 40 підприємств. Ми є все ж таки індустріальною громадою, і ми активно включилися в релокацію. На Івано-Франківщині ми прийняли найбільшу кількість підприємств. Це стало можливим завдяки нашим перевагам: ми маємо індустріальні площі, території із санітарно-захисними зонами, які розташовані далеко від житлової забудови та річок.
Це було особливо важливо, адже в нас фактично зупинилося бюджетоутворююче підприємство — “Карпатнафтохім”, яке забезпечувало близько третини бюджету громади. Ми очікували, що буде сутужно, адже залишилися всі довоєнні виклики — школи, дитячі садки, лікарні, а війна ще більше збільшила навантаження.
Але завдяки правильній політиці щодо релокації бізнесу нам вдалося втримати бюджет. Більше того, останні два роки ми навіть завершуємо з його перевиконанням.
Звичайно, війна — це страшне горе. Але через неї, по суті, до громади приїхало досить багато бізнесу, який, можливо, вже змінив ефект розвитку.
Ми розуміємо, що війна завершиться, але все одно великий бізнес буде старатися фокусуватися на заході України. Ми вже почали це робити з самого початку війни. Почали створювати майданчики, створили три індустріальні парки. За рахунок цього до нас приїжджає досить багато бізнесу. І цей процес продовжується. Це не лише той бізнес, який заходить лише у готові приміщення. Це бізнес, який із нуля будує заводи. Вони привозять і своїх людей, тому що ми розуміємо: треба мати фахівців.
У нас є достатньо велика кількість промислових підприємств, де працюють свої спеціалісти. Але є специфічні виробництва, які потребують особливих знань. Тому досить багато фахівців також перетягнули в нашу громаду.
— Як змінилася ситуація з працевлаштуванням у громаді? Часто в невеликих містах є проблема з робочими місцями. Чи допомогли релоковані підприємства?
— Так, безумовно. До війни на “Карпатнафтохімі” працювали понад дві тисячі людей. Після зупинки підприємства заробітні плати перестали виплачуватися, а фактично залишилося працювати лише близько 600 працівників, які забезпечують функціонування окремих підрозділів.
Тобто приблизно дві тисячі людей залишилися без роботи. Завдяки релокованим підприємствам значна частина з них змогла знайти нову роботу, не виїжджаючи за кордон.
Для нас це чудово, тому що ми зберегли цей трудовий потенціал фактично в нашій громаді. Кваліфікований трудовий потенціал.
Звичайно, є великий дефіцит кадрів у багатьох сферах. Я не сперечаюся. Вони його відчувають. Але не думаю, що настільки гостро, щоб люди не могли знайти роботу. Основний кадровий кістяк у громаді вдалося зберегти.
— Війна суттєво вплинула на місцеві бюджети. Як Калуська громада шукає додаткові ресурси для розвитку?
— Так. Ми розуміємо, що зараз отримати кошти від держави дуже складно. Тому максимально використовуємо всі можливості грантового фінансування. Подаємося практично на всі доступні програми.
Нещодавно виграли грант на 450 тисяч євро у межах програми співпраці України та Румунії. Також подаємо гранти з Німеччиною, Швецією.
За останні кілька років нам вдалося залучити близько 147 млн грн додаткових коштів. І цього року ми продовжуємо цю роботу. Сьогодні залучення грантового фінансування — фактично єдина реальна можливість реалізовувати великі проєкти.
— Розкажіть що вже вдалося реалізувати за рахунок цих коштів?
— Зараз ми реалізовуємо досить багато проєктів. Якщо ми беремо по Interreg, то зараз реалізовуємо будівництво спортивних майданчиків у школах, ремонти і так далі. Фактично це більше освітній проєкт, спрямований на спортивний розвиток молоді.
Але зараз є інша проблема. Ми маємо постанову уряду, де треба проводити аналіз цін. І практично вона заблокувала роботу. І не тільки в Калуші — по всій Україні.
Тому що поки той аналіз цін пройде, вже може бути жовтень, і нічого ти не встигнеш реалізувати. Уже із шести наших майданчиків, які ми виграли, лише два вдалося запустити.
І ми вже практично три місяці мучимося з тим аналізом цін. Я пояснюю уряду, що тут трохи треба міняти правила гри. Тому що неможливо просто у якогось постачальника продукції взяти накладну. Він каже: “У мене таких запитів 300”. Це йому треба окрему людину знайти, щоб вона відповідала на ці запити.
І через цей аналіз цін практично заблокувалася робота. Це не тільки в Калуші — це і Коломия, і Долина, і Франківськ. Я так само спілкуюся з мерами.
Але ми все одно не опускаємо руки. Працюємо, робимо той аналіз цін. Хоч повільно йдемо, але робимо. Думаю, що ми все одно мусимо це реалізувати.
— Це вплинуло на терміни реалізації проєктів?
— Безумовно. Ми планували, що вже у лютому всі спортивні майданчики будуть зроблені. Але наразі вдалося розпочати лише два.
Наші європейські партнери не розуміють таких процедур, адже вони працюють за чіткими дедлайнами. Якщо проєкт не виконано вчасно, гроші не будуть виділятися.
— Тобто, ризики ще такі є.
— Ризики є, але ми все одно будемо завершувати ці проєкти, навіть якщо доведеться частково фінансувати їх і з міського бюджету.
— Які проблеми сьогодні залишаються найбільш критичними для громади?
— Найбільша проблема — це система теплопостачання міста.
Ще до війни понад 70% мешканців перейшли на індивідуальне опалення, тому централізована система стала фактично розбалансованою.
У 2021 році держава продала нашу теплогенеруючу станцію приватному власнику за 800 млн грн. Після цього місто залишилося сам на сам із проблемою забезпечення теплопостачання.
Нам сказали, що маємо п’ять років, аби повністю перейти на нову систему. Але при цьому місто не отримало жодної копійки від продажу цього об’єкта.
Ми неодноразово зверталися до держави із проханням спрямувати хоча б частину цих коштів на будівництво нових котелень. Цього не сталося.
За цей час ми вже збудували чотири котельні, ще дві завершуються цього року. Але потрібно побудувати ще чотири. Це приблизно 150 млн грн.
Я мало вірю, що у міському бюджеті ми такі кошти знайдемо, тому ми активно подаємося на грантові програми. Поки що держава виділила лише 10 млн грн у межах Плану стійкості. Ми сподівалися, що буде більше. Тому що, це не мала бути проблема міста. Якщо держава продала об’єкт приватному власнику, то вона мала чимось компенсувати це місту. Тим більше, що ця теплогенеруюча підстанція була збудована саме для міста.
Тобто держава повинна була розуміти, що місто не може залишитися сам на сам із цією проблемою, особливо якщо сама отримала від продажу кошти.
Це зараз наша найбільша проблема. До наступного опалювального періоду, який буде у 2027 році, ми повинні забезпечити практично всі бюджетні установи теплом від наших котелень.
— Це реально до того часу добудувати ці всі котельні?
— Якщо чесно, навіть якщо нам дадуть ті 150 млн грн, проблема не лише в грошах.
У Калуші немає такої фірми, яка могла б це будувати. Є одна фірма у Франківську, яка зараз здійснює це будівництво. Вони, до речі, будують усі шість котелень.
Але я прекрасно розумію, що і в них є проблеми — проблеми з кадрами. Тобто питання навіть не в грошах. Ми можемо мати кошти, можемо мати готові проєкти. Питання в тому, чи будуть виконавці.
Ми зараз спілкуємося з цією організацією. Не хочу дивитися на все песимістично, але ми прекрасно розуміємо, що є брак кваліфікованих кадрів. Саме тому вони й кажуть, що можуть не встигнути зробити. Реально є проблема з кадрами. Ми можемо й заплатити, але робити просто не буде кому.
— Які зараз пріоритетні напрями фінансування з бюджету громади?
— Найбільше коштів із бюджету — приблизно 55% — займає освіта. У нас багато садочків, шкіл.
Практично зараз, із цією освітньою реформою та академічними ліцеями, я до кінця не розумію цього фінансування. Нібито держава гарантує, що кошти будуть виділятися. Зараз із цих розподілів область має отримати приблизно 250 млн грн на підвищення зарплат.
Але ми все одно розуміємо, що освіту треба підтримувати. Ми додаємо кошти з міського бюджету. Сподіваємося, що, можливо, держава згодом це компенсує.
Другий напрям — це, звичайно, підтримка Збройних сил України, родин загиблих і безвісти зниклих.
Пам’ятаєте, у 2023 році був такий великий інформаційний шум щодо військового ПДФО. Хайп, інкаше не можу сказати. Пускали проплачених людей, аби бідбурювали інших: “Не треба доріг, не треба тротуарів “.
У нас військовий ПДФО був на рівні 80 млн грн. Практично всі ці кошти ми спрямовували на допомогу військовим.
При цьому дороги, тротуари все одно треба робити. Так само треба розвивати безбар’єрність. На жаль, усі громади сьогодні бар’єрні, а людей, які потребують безбар’єрних маршрутів, стає дедалі більше.
Держава забрала військовий ПДФО. Їхня інформаційна кампанія спрацювала. Але ми сказали інакше: якщо вже забрали ці кошти, це не означає, що ми маємо зменшити допомогу Збройним силам. Навпаки — будемо її збільшувати.
Тому ми скоротили капітальні ремонти доріг і тротуарів, але підтримку військових наростили. Якщо у 2023 році вона становила близько 55 млн грн, то минулого року ми вже вийшли майже на 80 млн грн.
Зараз люди вже починають питати: “Чого нічого не робите? Чому нічого не ремонтуєте?”. А де ті люди, які тоді ходили під міською радою й казали: “Нам нічого не треба”? Тепер ці люди гарно самоусунулися.
Я тоді одразу казав: якщо не ремонтувати дороги, це як карієс у зубі — проблема нікуди не зникне. Так і сталося. Ми проводили ямковий ремонт, але ця важка зима показала його неефективність. Практично всі дороги знову посипалися.
Зараз ми все одно шукаємо кошти. Проводимо ремонти доріг і паралельно створюємо безбар’єрні маршрути.
— Як у громаді сприймають освітню реформу? Як вона відбуватиметься конкретно в Калуші?
— Якщо чесно, то до цієї реформи є багато запитань. Недолуга. От приклад Калуша. У нас мав бути академічний ліцей на базі ліцею №10. Нам пояснювали, що до нього будуть доїжджати учні 10–11, а згодом і 12 класів із навколишніх громад. Відповідно, ми мали віддати під академічний ліцей цілу школу, забрати звідти молодшу ланку, і там мали навчатися лише старшокласники.
Ми на цей крок пішли. Звісно, батьки були обурені: “Як так? Де навчатимуться наші діти?”. Ми пояснювали, що така концепція держави: до нас приїжджатимуть учні з інших громад.
Але потім бачимо, що Новиця створює свій академічний ліцей, Брошнів-Осада — свій. І тоді виникає питання: а хто ж тоді буде навчатися в нашому?
Якщо говорити лише про Калуш, то наш академічний ліцей не буде заповнений повністю. Тоді навіщо забирати молодшу ланку? Навіщо переводити дітей і руйнувати вже сформовану систему?
Тому ми сказали: якщо така ситуація — добре, академічний ліцей буде, але поки що залишаться і молодша, і середня ланка. Якщо щось зміниться — тоді будемо ухвалювати інші рішення.
Нам відповідають: “Ні, тоді ми вам не дамо субвенцію”. Але тоді давайте грати за однаковими правилами.
Якщо держава казала, що до нас приїжджатиме достатня кількість учнів із навколишніх громад, — тоді питань немає. Але якщо цього не буде, то навіщо опалювати порожні приміщення? Навіщо утримувати школу, яка не буде заповнена?
Треба діяти по-газдівськи. Тому ми вирішили робити по-своєму. Комусь це подобається, комусь — ні, але насамперед ми маємо думати про свою громаду. Якщо держава досі не може чітко визначити, як саме працюватиме ця реформа, то чому ми повинні обмежувати своїх мешканців?
Ми насамперед будемо відстоювати інтереси громади. Тому академічний ліцей буде працювати разом із молодшою та середньою ланками. Якщо згодом виникне потреба — будемо думати про переведення молодших чи середніх класів до інших шкіл. Але зараз такої потреби я не бачу.
Тим більше нам казали, що дітей будуть довозити. Але як? Навіть достатньої кількості шкільних автобусів немає. Дороги не ремонтуються. Як дитина із села має щодня добиратися до Калуша? На ці питання поки що ніхто відповіді не дав.
А вже з 1 вересня 2027 року ми реально зіткнемося з цією проблемою. І тоді всі прийдуть до місцевої влади.
— Як зараз громада працює над безбар’єрністю?
— Ми створили Раду безбар’єрності, до якої увійшли ветерани, представники громадських організацій, люди з різними видами інвалідності — люди з порушеннями зору та інші.
Ми хочемо зробити життя наших мешканців із обмеженими можливостями трохи кращим.
Минулого року ми виграли проєкт Олени Зеленської із безбар’єрних маршрутів. Калуська громада мала отримати 140 млн грн. Ми були єдиною громадою на заході України, яка потрапила до числа 14 пілотних громад.
Але потім змінили умови фінансування: 30% має дати місто, 30% — область, 40% — держава.
Місто підтвердило свою частку. Держава підтвердила свою. На жаль, Івано-Франківська обласна рада не виділила жодної гривні. Через це нас виключили з проєкту.
Чесно кажучи, мене це дуже вражає. Навіть у невеликій Опішні на Полтавщині область знайшла кошти на співфінансування. Чому цього не зробили в нас — я досі не розумію. Тим більше це був проєкт Президента України, на це треба було зважати. Він потрібен не лише мешканцям Калуської громади. Тут живе багато ВПО, військових, які отримали інвалідність.
Подали інший проєкт із безбар’єрності й успішно його виграли. Там співфінансування громади становить 23%. Ми вже вирішили: область більше не чіпаємо, зробимо самі.
Ми виграли проєкт безбар’єрного маршруту до лікарні, де лікується багато пацієнтів. Держава має виділити приблизно 60 млн грн, громада — 18 млн. Свої 18 млн ми вже закладаємо, коригуємо проєкт і починаємо виконувати роботи.
Коли зараз приїжджають представники області перевіряти, як у нас із безбар’єрністю, я на це вже не реагую.
Кажу їм: “Коли ви приїжджаєте мене перевіряти — де ви були тоді, коли потрібно було виділити кошти? У своїй громаді я сам знаю, де і що потрібно зробити. Підказувати мені не треба. Коли були потрібні, ви самоусунулися”.
— Чи комунікували ви з обласною владою щодо цього питання?
— Так, звичайно. Приїжджали, спілкувалися. Ми навіть говорили про це в міністерстві. Нам сказали спілкуватись з ними, але це ж не підопічні.
Я думаю, що ми самі дамо собі раду з безбар’єрністю. Добре, слава Богу, що вже немає тих крикунів. Люди вже адекватно все розуміють: ми підтримуємо Збройні сили України — це однозначно пріоритет. Але є й другий пріоритетний напрямок — безбар’єрність. До речі, це також видно й на рівні держави.
Безбар’єрність — це не лише фізична доступність. Це стосується і шкіл, і лікарень. Усюди треба працювати. Такі зараз вимоги життя.
Якщо подивитися по місту, то вже видно, скільки доріг, тротуарів і доріжок зроблено з елементами безбар’єрності: пониженнями, тактильною плиткою і так далі. Навіть якщо підніматись у міську раду, це ж бар’єрна будівля. Пандус є, але на другий поверх не піднімешся. Це стара будівля, тут ліфт не зробиш, треба підйомники. І таких будівель в Калуші багато. Це треба робити. Думаю, після завершення війни, це буде дуже пріоритетний напрямок.
— А зараз якісь кошти закладені в міському бюджеті саме на безбар’єрність?
— Так. Ми заклали орієнтовно 18 млн грн саме для виконання цього проєкту безбар’єрності.
Плюс додатково, якщо не помиляюся, ще близько 6 млн грн — на тротуари, бордюри з елементами безбар’єрності, ремонт доріг із пониженням тротуарів і так далі.
Якщо загалом рахувати, то десь близько 50 млн грн спрямовано на облаштування елементів безбар’єрності на дорогах і тротуарах, щоб забезпечити ці маршрути.
До речі, Радою безбар’єрності вже затверджено дев’ять безбар’єрних маршрутів у громаді. Це не тільки дороги й тротуари. Це повністю маршрут людини: будинок, під’їзд, аптека, магазин — усюди мають бути елементи безбар’єрності: пандуси, ліфти, підйомники.
— Які ще нагальні проблеми потрібно усунути?
— Найбільша проблема, про яку ми зараз всюди говоримо, — це очисні споруди.
Вони перебувають у приватній власності “Карпатнафтохіму”. Після початку повномасштабного вторгнення, у 2022 році, підприємство зупинило свою діяльність. Люди ще певний час отримували заробітну плату, але вже з жовтня 2024 року їм повністю перестали її виплачувати.
Потім це питання якось вирішили. Але цього року ситуація повторилася. Люди практично ходили на роботу на волонтерських засадах. Вони навіть позичали гроші в родичів, щоб мати змогу доїхати на роботу.
Це взагалі неприпустимо. У них також є сім’ї, є життєві питання, які треба вирішувати. Не можна працювати без зарплати.
Працівники написали звернення до мене, що з 1 червня вони не виходитимуть на роботу.
Я зустрівся і з ними, і з керівництвом “Карпатнафтохіму”. Ми домовилися, що місто щомісяця перераховуватиме 1,5 млн грн на виплату зарплат працівникам очисних споруд.
У нас є борг підприємства за очистку — приблизно 30 млн грн. Але “Карпатнафтохім” винен місту близько 180 млн грн. Ми сказали: давайте тимчасово забудемо про ці 180 млн грн і будемо зараховувати їх у рахунок погашення заборгованості, і по 1,5 млн грн виплачувати людям зарплати.
Перший місяць усе було добре. Другого місяця люди телефонують і кажуть: ми отримали лише 37% зарплати. Що таке 37%? Якщо зарплата 8–9 тисяч гривень, то люди отримали на руки 2–3 тисячі. Звичайно, це викликало обурення.
Є домовленість із керівництвом підприємства — якщо вже пообіцяли, то виконуйте, а не давайте задню.
Тоді ми ще додатково перерахували 500 тис. грн, щоб працівники отримали повну зарплату. Слава Богу, цього разу людям виплатили. Цього місяця та сама коломийка , але наче вже виплатили.
На очисних спорудах працює приблизно 40 людей. Загалом на “Карпатнафтохімі” — близько 600 працівників. Фонд оплати праці — приблизно 11 млн грн. Місто не може виплачувати ці зарплати. Ми не маємо ні права, ні звідки платити ці гроші. Це питання власників підприємства.
Вони можуть забезпечити ці кошти. У них є сировина, яку можна продати. Але вже тривалий час вони цього не роблять. Протягом двох років вони продавали сировину й не дали людям жодної копійки зарплати.
З’явився ще якийсь додатковий власник, із яким усе потрібно погоджувати. Чому це все саботується — незрозуміло.
Ми піднімаємо це питання на всіх рівнях. Уже двічі були наради в міністерствах. Чітко зрозуміло, що має бути проведена комісія ТЕБ і НС на рівні області. Але цього досі немає.
І це не лише проблема Калуша.
Якщо станеться лихо, це зачепить Івано-Франківську область і ще вісім територіальних громад Львівської області. Усе це прораховано. Це 860 кілометрів квадратних ураження.
Ми постійно доносимо це до всіх відповідальних органів. Сподіваємося, що нас почують до того, як станеться біда.
— Це вже після ваших звернень до РНБО та міністерств?
— Так. Ми паралельно звертаємося і до РНБО, і до міністерств. Поки що Міністерство вивчає це питання.
Зараз “Карпатнафтохім” перебуває в процедурі банкрутства. Я вже кілька разів спілкувався з арбітражним керуючим. Ми пояснюємо, що підприємство не може бути ліквідоване. Тут може бути лише санація, тому що є речовини, які неможливо просто вивезти — їх потрібно переробляти.
Здається, він дослухається до цієї позиції. Побачимо, що буде далі.
— Обласна влада взагалі не реагує ніяк? Ви згадували в інтерв’ю про ігнорування цього питання.
— Ні. Ні обласна рада, ні обласна військова адміністрація, ні районна військова адміністрація поки що належним чином не реагують.
Сьогодні мені, наприклад, уже прийшов лист від працівників іншого цеху — водопостачання. Вони теж повідомили, що з 1 серпня не виходитимуть на роботу, бо їм не виплачують зарплату.
Це також дуже серйозна проблема. Ця вода не подається до міста. Вона забезпечує роботу релокованих підприємств і самої системи очисних споруд. Якщо вони припинять працювати, усе це може зайти в колапс.
Фактично власники граються з вогнем.
Саме тому ми говоримо, що РНБО та обласна військова адміністрація як суб’єкти захисту критичної інфраструктури повинні втрутитися. Не можна чекати, поки щось станеться. Бо потім усі питатимуть: “Де ви були раніше?”.
Ми вже зараз говоримо про це всюди, де можемо. Чому це так саботується, не знаю.
— Тобто ви їм пояснили усіх можливих наслідків, а реагування все ж немає?
— Звичайно пояснювали. Я працював на виробництві 20 років. Працював і на хімічному виробництві “Карпатнафтохіму”. Я прекрасно розумію всі ці загрози й механізми того, як це може відбуватися.
Як практик я можу це пояснити. Але до цього треба дослухатися.
Бо зараз усі говорять про дороги, будівництво, розвиток. Але якщо станеться така біда, то ви забудете за туристичну Івано-Франківську область.Треба діяти на випередження, поки ще можна щось зробити.
— Тобто найгірший сценарій — це масштабне забруднення?
— Так. Саме тому діяти потрібно вже зараз.
— Чи раніше вона теж була настільки закритою? Депутати, зокрема…
— Дивіться, у мене прекрасні особисті стосунки і з головою ОВА, і з головою обласної ради. Але коли питання стосується життєдіяльності громади, я дуже критичний. Якщо мені щось не подобається — я про це говорю.
Буває, що після моїх заяв хтось не хоче зустрічатися. Тоді я виходжу в прямий ефір і говорю про проблему. Потім телефонують, питають, чому я це сказав.
Я відповідаю: люди спочатку прийдуть до мене. Але потім я прийду до вас. Якщо це питання можна вирішити на рівні міста — я вас навіть не турбуватиму. Але якщо це питання державного рівня, то ви представляєте державу і маєте його вирішувати.
Наприклад, “Карпатнафтохім”. Держава ввела свого співвласника. Не місто. Держава заблокувала підприємство через воєнні причини. Тому й держава має включатися. Якщо я звертаюся — це не для себе. Це питання великої громади. І не лише громади. Це вже питання безпеки всієї області.
— Калуш завжди мав репутацію великого промислового, хімічного міста. Попри нинішню ситуацію з “Карпатнафтохімом”, плівок Міндіча і тп, чи бачите ви потенціал для розвитку цього напряму?
— Звичайно, потенціал у нас шалений. Ми вже заклали такий фундамент. Зараз у місті орієнтовно 67 тисяч населення. Я думаю, що за п’ять-сім років кількість населення може збільшитися вдвічі. Чому? Бо до нас уже приїхало дуже багато бізнесу, будуються заводи з нуля. Багато чого ми не можемо розповідати з певних причин.
Ми створили три індустріальні парки, куди заходить достатньо великий бізнес. Уже тривають великі будівництва в Калуші. Думаю, що населення міста буде збільшуватися.
Так, зараз є тимчасова демографічна яма. Кількість народжень практично впала майже вдвічі. Але це тимчасово.
Війна завершиться, бізнес і далі концентруватиметься на заході. Багато людей повернуться, тому що кількість робочих місць значно збільшиться. Я не вважаю, що всі будуть жити лише в Калуші. Ми навіть жартували з Русланом Марцінківим: мовляв, Франківськ буде нашим спальним районом. Зробимо гарне транспортне сполучення.
Франківськ — красиве туристичне місто, але там уже майже немає місць для будівництва великих заводів. Можливо, це й правильно, бо місто розвивається в іншому напрямку.
А в нас ще з 60-х років залишилася потужна промислова інфраструктура, великий “хімічний монстр”. Збереглися мережі, промислові комунікації.
Навіть якщо говорити про очисні споруди, то це промислові очисні споруди. Це єдині такі очисні споруди в усій західній частині України, які можуть очищувати і фекальні стоки, і кислотно-лужні, і мінеральні, і органічні — практично будь-які промислові стоки.
Саме тому багато підприємств приїжджають до нас. Бо часто вони не мають можливості очищати свої промислові стоки в інших регіонах. Таких унікальних потужностей на заході більше немає. Саме тому Калуш є дуже привабливим місцем для промислового бізнесу. І цей бізнес уже приїжджає.
Я навіть жартую: якщо мене вже не переоберуть, то наступний міський голова просто буде збирати вершки цієї роботи. Бо ми вже дуже багато зробили, залучили багато бізнесу, який зараз будує підприємства й притягує інших інвесторів. Частина з них уже працює, частина ще перебуває на стадії проєктної документації.
— Якщо говорити саме про “Карпатнафтохім”, то чисто гіпотетично — чи бачите ви можливість знайти інвестора, який зміг би відновити роботу підприємства?
— Звичайно. “Карпатнафтохім” — це унікальне хімічне виробництво повного циклу. Там виробляється дуже важлива хімічна сировина для України. Це полівінілхлорид, поліетилен, продукти нафтопереробки.
Якщо говорити про полівінілхлорид, то, здається, 50–60% продукції в Україні виготовлялося саме там.
Також виробляються технічні гази — рідкий кисень, рідкий азот. Вони широко використовуються і в медицині, і в зварювальній промисловості.
Я думаю, що якби війна завершилася сьогодні, то вже завтра за це підприємство була б дуже велика боротьба серед інвесторів.
— Ви згадали демографічну ситуацію. Чи помічаєте відтік молоді? Як місто намагається цьому протидіяти?
— Так, демографічна ситуація, звичайно, бажає кращого. Якщо до початку війни ми мали приблизно 1200 народжень на рік, то зараз — 600–700. Тобто показник практично впав удвічі. Ми розуміємо, чому так сталося.
Так само це видно по школах. Якщо у 2021 році в нас було 9600 учнів, то цього року буде лише близько 8000. Тобто мінус приблизно 1600 учнів.
Що ми робимо? Ми хочемо залучити до Калуша університети. У нас уже є три коледжі: професійно-технічний, технічний, коледж культури і мистецтв. Також є підрозділ Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу.
Але ми вже підшукали приміщення, щоб запросити ще деякі університети. Ми хочемо, щоб молодь залишалася тут навчатися. Бо все ж таки наше місто більше технічного спрямування.
Для нас дуже важливими є, наприклад, Університет нафти і газу та Львівська політехніка. Ми вже працюємо з ними, щоб відкривати тут різні філії. Тому що тоді студенти залишатимуться в Калуші. А після навчання вони, швидше за все, і працюватимуть тут.
Я сам навчався в Університеті нафти і газу, а потім повернувся в Калуш. Бо я виробничник, мені тут подобалося, і я тут залишився.
Також ми багато працюємо з молоддю. До речі, ми створили Молодіжну раду. Вона визнана однією з найкращих в Україні. Нещодавно навіть Віталій Кличко вручав їй відзнаку за досягнення.
Вони організовують багато хороших заходів, щоб згуртовувати молодь. Бо, чесно кажучи, зараз молодь дивиться за кордон. Наше завдання — втримати її тут. А втримати можна насамперед хорошими робочими місцями, достойною зарплатою і безпекою. Безпека сьогодні — це основне.
— Останнім часом на Прикарпатті було кілька гучних корупційних справ за участі посадовців. Які висновки з цих історій має зробити місцеве самоврядування?
— Коли я прийшов до влади, я одразу сказав своїм керівникам: “Дивіться, я нова людина, своєї команди в мене практично не було. Ви працюєте далі. Але працюємо чесно і відкрито. Якщо вас зловлять на будь-якому корупційному правопорушенні, я вас прикривати не буду. Ви будете відповідати перед законом”.
Наприклад, нещодавно в нас був аудит і в одному з наших комунальних підприємств керівнику оголосили підозру. Я його викликав і сказав: “Дивись, я тебе прикривати не буду. Якщо суд тебе виправдає — повернешся до роботи. Якщо ні — це вже твої проблеми”.
Якщо людина вчинила злочин, вона має відповідати. Захищати керівника чи будь-якого представника місцевого самоврядування для мене — це червона лінія. Я сам її не переступаю і іншим не дозволяю.
До речі, саме через це нам довіряє релокований бізнес.
Я завжди особисто зустрічаюся з керівниками підприємств і знайомлю їх із людьми, які працюватимуть із ними. І одразу кажу: “Ось мій телефон. Якщо хтось із моїх працівників попросить хоч копійку чи якусь послугу — телефонуйте мені напряму. Ця людина більше працювати не буде”.
Потім я ще зустрічаюся з ними, вони підтверджують, що все чесно, все прозоро. Так і має бути.
Я розумію, що зарплати в когось можуть бути невеликі. Але тоді шукай іншу роботу. Якщо ти прийшов працювати на цю зарплату — працюй чесно. Якщо вважаєш, що цього замало — розраховуйся і йди працювати на виробництво, наприклад, де заробиш більше. Але поки працюєш тут — працюй на тих умовах, на які погодився.
— Окрім таких правил, принципових словесних домовленостей, чи є ще якісь запобіжники або механізми контролю?
— Це аудити. Ми навіть запрошували незалежний аудит, щоб перевірити діяльність одного з колишнього комунального підприємства “Водотеплосервіс”. Рівень заборгованості Калуської міської ради становили приблизно 500–700 млн грн. Це були величезні кошти.
Ми хотіли зрозуміти, чому так сталося. Ми вбачали, що там є порушення. Запросили незалежного аудитора. Він ці порушення підтвердив. Було відкрито кримінальне провадження.
Поки триває слідство, ми навіть не можемо використовувати матеріали цього аудиту. Але коли справа дійде до суду, тоді вже буде видно, що саме там відбувалося.
Я для себе знаю одне: коли завершу свою каденцію, прийде інший керівник. Якщо він захоче перевірити мою діяльність — нехай перевіряє. Чого мені переживати, не спати? Мені вистачає зарплати, вистачає на життя. Мені більше нічого не потрібно. Треба просто працювати для громади.
— Якби знову такі ситуації повторилися, аудит знову виявив би порушення, якою була б ваша реакція? Це категоричне несприйняття, звільнення?
— Однозначно. Якщо виявляються порушення — людина має бути покарана.
Зараз уже є один такий випадок в одному з управлінь. Правоохоронці не дали мені всієї інформації, але я таких речей не допускаю.
Мені повідомили, що вже було кілька службових розслідувань. Людині оголосили догану. Я хочу її звільнити, тому що вважаю, що така людина не повинна працювати в органах місцевого самоврядування.
Але вона подала до суду. Тепер рішення ухвалюватиме суд. На мою думку, таких людей потрібно звільняти.
Коли я був директором на виробництві, усе було простіше. Побачив, що людина працює недобре — звільнив. Тут так не працює.
— Тобто звільнити людину з органів місцевого самоврядування сьогодні непросто?
— Людина дуже захищена. Вона може нічого не робити, може припускатися багатьох помилок, але звільнити її дуже складно, бо закон переважно стоїть на її боці.
І це, чесно кажучи, дико. Бо коли ти хочеш сформувати сильну команду і позбутися людей, які тягнуть її вниз, зробити це дуже важко.
Можна оголосити догану. Потім людина її оскаржує. Далі вже працюють юристи. Тут усе залежить від того, наскільки вони добре відпрацюють.
— Такі випадки корупції та бездіяльності дуже підривають довіру до влади. Як, на вашу думку, її можна відновити? Як працюєте ви?
— Найголовніше — це прозорість. Коли ми прийшли працювати, попередня влада була дуже закритою. Я був депутатом і знав, але пересічний громадянин не знав що творилося в місті і чим займається влада. Ми одразу запровадили відкриті онлайн-наради.
Щопонеділка, щовівторка проводимо їх у прямому ефірі у Facebook. Керівники підрозділів звітують, люди можуть ставити запитання в коментарях, а ми відповідаємо. Ми практично всю свою діяльність зробили відкритою. Кожен крок пояснюємо. Кожне рішення коментуємо.
Так, іноді доводиться ухвалювати непопулярні рішення. Наприклад, тарифи на воду. Мені часто кажуть: “Чому у Франківську вода була дешевша?”. Тому що держава довго не дозволяла піднімати тарифи.
А ми змушені були піднімати. Бо якби цього не зробили, повторили б історію Борислава. Там свого часу мер займався популізмом. У результаті заблокували рахунки водоканалу через борги за електроенергію, потріскали труби, і місто три місяці жило без води.
Після цього люди вже мовчки сприйняли підвищення тарифів. Бо зрозуміли, що таке три місяці носити воду відрами.
Ми повинні працювати в економічно обґрунтованих умовах. Держава може отримати допомогу від міжнародних партнерів. Місто — ні.
Так, ми можемо надавати пільги. Але якщо займатися тільки пільгами, як мені колись сказав один керівник великого бізнесу, Калуш із часом перетвориться просто на місто пенсіонерів.
Бо окрім пільг потрібні ще й кошти на розвиток міста: дороги, безбар’єрність, підтримку Збройних сил. Треба пояснювати людям, чому дорожчають послуги. Подорожчало пальне, зросли зарплати — це все впливає і на тариф на воду, і на транспорт.
Комусь це поясниш — він зрозуміє. Хтось усе одно не зрозуміє. Але це функція влади — бути прозорою. Кожне рішення потрібно пояснювати. Мені здається, нам це вдається. Франківськ добре працює, багато засоби масової інформації роблять. А вже після Франківська йде Калуш по висвітленню інформації.
— А по відчуттях — чи довіряють вам містяни?
— Думаю, довіра до влади всюди однакова. Навіть якби містом керував Ісус Христос, все одно половина була б незадоволена. У нас такий менталітет — владу не люблять. І я це нормально сприймаю. Вибори покажуть.
Бо всім добрим не будеш. Можна зробити всі дороги, благоустрій, але один раз підняти тариф на воду через економічні причини — і ти вже поганий в очах людей. А можуть обрати популіста мера, який нам місто занехає, але не підвищуватиме тарифи — і його любитимуть.
Я прийшов працювати після того, як місто залишили з боргами приблизно у 600 млн грн. Саме через популізм. Через небажання ухвалювати непопулярні рішення.
У 2021 році, в розпал опалювального сезону, через борги блокували рахунки теплопостачального підприємства. Блокували рахунки підприємства, яке вивозить сміття. Це чуть не довело до колапсу. Усе це — наслідок популізму.
Популізм дуже шкідливий. Треба думати стратегічно. Так, можливо, після цього тебе не переоберуть. Але керівник має дивитися на кілька кроків уперед.
Ми ще у 2020 році розробили Стратегію розвитку громади до 2030 року. Цікаво, що вона створювалася за кошти бізнесу.
Ми багато спілкувалися з підприємцями, щоб зрозуміти, як має розвиватися громада. Бо індустрія — це добре, але люди мають ще десь відпочивати, навчатися, мати культурне життя. Усе це мало бути комплексно.
Щороку ми актуалізуємо цю стратегію. Станом на сьогодні вже виконано близько 60% заходів, які були заплановані до 2030 року. Це жива стратегія.
Ми хотіли, щоб незалежно від того, хто буде наступним міським головою, її продовжували реалізовувати. Наш головний девіз — зробити Калуську громаду екоіндустріальною столицею заходу України. І ми до цього рухаємося.
— Навіть попри війну вважаєте, що цю стратегію реально реалізувати?
— Так. Ми вже її реалізовуємо. У грудні 2021 року почали виконувати перші пункти, і зараз вона поступово втілюється.
— Чому ви взяли такий курс саме на екологію? Дуже часто бачимо ваші дописи про екологічні ініціативи. Це дещо відрізняє Калуш від інших міст області. Чому саме цей напрямок?
— Ну, тому що ми хочемо, щоб усі виробництва, які заходять до нас, були екоіндустріальними. Щоб вони встановлювали сучасні системи очистки.
Я сам працював на виробництві. Я знаю підприємства, які мають усі системи захисту, а є такі, які просто їх вимикають, викидають у повітря різні канцерогенні речовини, скидають відходи, а потім ми маємо величезну кількість захворювань.
Тому ми одразу говоримо інвесторам: ваше виробництво має бути повністю екоіндустріальним. Усі відходи повинні бути або перероблені, або утилізовані, щоб вони не шкодили людям.
Можливо, пам’ятаєте, що свого часу Калуш був оголошений зоною екологічного лиха. На мою думку, це була багато в чому надумана історія, щоб залучити екологічні кошти. Але ті проблеми, які тоді мали вирішити, фактично так і не були вирішені.
Не потрібно було розривати склад гексахлорбензолу, не потрібно було робити деякі речі, які зрештою лише частково укріпили берег Домбровського кар’єру. Зате дуже добре освоїли екологічні кошти, купили медичне обладнання. Ідея ж мала бути зовсім іншою.
Калуш історично розвивався завдяки калійно-магнієвим добривам. Ці добрива унікальні. Вони є безхлорними. Зараз основний їх видобуток — у росії та Білорусі.
Коли на початку повномасштабної війни запровадили санкції, до нас приїжджало багато інвесторів, які хотіли відновити видобуток калійно-магнієвих добрив. Зараз бачимо, що США вже домовляються з Білоруссю про постачання калію, бо Європі дуже потрібні ці добрива. Але ж у нас є величезне родовище — Калуш, Стебник. І саме відновлення цього виробництва могло б вирішити більшість екологічних проблем Калуша. Це і засолення ґрунтів. Так, просідання ґрунтів повністю не зникне, тому що така була технологія шахт. Але це вже питання моніторингу та контролю.
Ми зараз шукаємо інвестора, який міг би відновити цей видобуток. Для нас це ще й додатково близько 2,5 тисячі робочих місць. Інвестори вже були.
Але тут потрібна позиція держави. Бо ці активи перебувають у власності державного підприємства “Оріана”, яке підпорядковується Фонду держмайна. Постійно змінюються керівники. Кожен приїжджає, каже: “Все відновимо”. Через пів року його змінюють. Новий починає все спочатку. І ця постійна ротація дуже негативно впливає.
Ми підраховували, що запасів калійно-магнієвих добрив тут вистачить приблизно на 50 років. Але це питання досі не вирішується. Складається враження, що хтось і далі лобіює інтереси російського та білоруського калію. Навіть під час війни. Ми вже зверталися до СБУ. На мою думку, цим мало б займатися РНБО. Бо це питання продовольчої безпеки держави.
— Ви згадали про інвестора. Це довга історія на майбутнє? Наскільки це зараз реалістично?
— Ми працюємо над цим ще з 2021 року. Неодноразово приїжджали представники держави. Обіцяли, що все вирішать. Потім змінювалося керівництво — і все починалося спочатку. Тут має бути державне рішення.
Потрібне рішення РНБО про відновлення виробництва калійно-магнієвих добрив. Після цього все можна запускати. Чому цього досі немає — мені незрозуміло.
— Які питання, на вашу думку, зараз найбільш недооцінені?
— Однозначно очисні споруди і система теплопостачання. Багато хто не розуміє масштабів. Очисні споруди Калуша — це не очисні споруди Коломиї чи Дрогобича. Це величезний промисловий комплекс. Десятки гектарів території. Вони проєктувалися і для міста, і для великого промислового вузла.
Тут неможливо відокремити міські стоки від промислових. Треба приїжджати, вивчати ситуацію і приймати рішення.
— Нещодавно були скарги на нову автостанцію — мовляв, мало лавок, проблеми з туалетом. Чи намагалися ви це комунікувати з приватним власником?
— Я вважаю, що ця історія дуже надумана. Я жив поруч зі старою автостанцією. Вона була в жахливому стані. Люди справляли потреби просто біля житлових будинків. Антисанітарія була страшна.
Тому ще у 2020 році ми домовилися з інвестором. Він будує нову автостанцію за власний кошт. Ми надаємо земельну ділянку. Так, там є комерційні приміщення — це нормально, бо інвестор має заробляти.
Автостанцію збудували. Але одразу з’явилися люди, які постійно всім незадоволені. Я їх називаю “А де лавочки?”. Чому так? Була стаття, де якраз було про лавки. Ми спеціально пішли, сфотографували всі лавки. І знаєте, який був перший коментар? “А де лавочки?”. Після цього ще додатково встановили нові. Хоча на старій автостанції, вона існувала 25 років, було дві лавки — і всім вистачало.
Щодо туалету. Так, спочатку він був платний — 5 гривень. Кажуть: “Чому платний?”. А як платити прибиральниці? Потім зробили безкоштовний для тих, хто має квиток. Тобто купив квиток — користуєшся туалетом без обмежень. І знову хтось незадоволений.
Поруч є торговий центр, є АЗС — місць, де безкоштовно сходити в туалет безкоштовно. Ми постійно спілкуємося з орендарем. Просимо, щоб удосконалювали територію. Але, чесно кажучи, багато претензій — це просто бажання розкритикувати хорошу ініціативу.
— Чи є ще в місті процеси, які мешканці часто неправильно розуміють?
— Є. Наприклад, історія з центральним сквером і кінотеатром. Ще у 2012 році, для мене це була злочинна оборудка, інакше не можу сказати. Продати сам кінотеатр — це одна історія. Але разом із ним продали центральний сквер і центральну частину міста приватному власнику. Він обіцяв збудувати новий кінотеатр, розвинути територію, але нічого з цього не зробив. Тепер люди справедливо хочуть, щоб у центрі щось відбувалося.
Ми неодноразово спілкувалися з власником. Він каже, що готовий розвивати територію, але сучасному Калушу вже не потрібен кінотеатр на 400 місць. Сьогодні в місті є кінозали приблизно на 140 місць, і цього достатньо. Тому власник пропонує збудувати житловий комплекс із комерційними приміщеннями, щоб відродити цю частину міста.
Для цього вже розробили концепцію. Її виконувала компанія Zelemin, яку очолює колишній головний архітектор Львова. Але реалізація впирається в містобудівну документацію — історико-архітектурний опорний план, генеральний план міста та інші погодження. Ця паперова робота триває вже кілька років.
Якби ця територія залишилася в комунальній власності, ситуація була б іншою. Місто могло б самостійно вирішувати, що там будувати: кінотеатр, готель чи інші громадські об’єкти. Але зараз ділянка приватна, тому ми змушені домовлятися з власником і шукати компроміс.
Люди часто дорікають міській владі, що центр міста занедбаний. Але це наслідок рішень, ухвалених ще багато років тому. Це ваша помилка, наша помилка — спільна.
Аналогічна ситуація була з пивзаводом “Бровар”. Його продали приватному власнику Терешку ще задовго до нашої каденції, але люди часто звинувачують у наслідках саме нинішню владу. Насправді після продажу власник сам вирішує, як використовувати об’єкт. Зараз на території заводу зводять житловий квартал “Бровар”. Але влада винувата, бо ми продали. Це як у Франківську з Льодовою Ареною. Чим Марцінків винуватий у цьому?
Хоча нам вдалося домовитися, щоб у проєкті зберегли солодовню, передбачили музей та соціальні простори, але повністю відновити історичне виробництво з 1700 років вже нереально. Така ж ситуація, на мою думку, і з іншими приватизованими об’єктами — після продажу можливості міської влади впливати на їхню долю суттєво обмежені.
— Яке рішення за час вашої каденції було найнепопулярнішим, але ви вважаєте його правильним?
— Напевно, підвищення тарифів. Це точно не те рішення, яким можна пишатися, але керівник громади має брати на себе відповідальність навіть за непопулярні кроки. Якщо рішення необхідне для стабільної роботи громади, його потрібно ухвалювати, а не керуватися лише тим, що хочуть почути люди. Це було рішення виконавчого комітету, але відповідальність усе одно лежить на міському голові.
— Які ще рішення вважаєте важливими?
— Ми активно виставляємо земельні ділянки на аукціони. Це дозволяє залучати кошти до бюджету й водночас дає бізнесу гарантії для інвестицій. Земля має працювати, а не заростати чагарниками.
— А чи не створить це ризику втрати контролю, коли наприклад там щось буде неправомірне відбуватись?
— Для цього в мене є різні архбудконтролі, муніципальні інспекції, державні органи. Будемо діяти.
Звичайно, відсоток недоброчесних людей є. Ми працюємо, судимося. В нас є історія з незаконними МАФами. Уже виграли суд щодо підприємця, який роками працював без необхідних документів у центрі міста, не сплачував податків. Якщо документи не оформлені, такі об’єкти демонтуватимуть. В мене політика, що я мега не люблю ці МАФи в місті. Краще нехай будуть торгові центри, а МАФи це вже десь на окраїні міста, там де важко добиратись.
— Якими змінами за час каденції ви найбільше пишаєтеся?
— Наприклад, ми продовжуємо розширювати Голинську школу мистецтв. Голинь — велике село Калуського району, там живе понад 5 200 людей, багато дітей. Також відкрили філію школи мистецтв у Боднарові й плануємо її розвивати далі. Хочемо створити більше можливостей, щоб діти могли навчатися й займатися творчістю, не виїжджаючи із села.
Якщо говорити про соціальну сферу, то під час війни ми створили геріатричний центр. Це дуже дотаційний проєкт, і не кожна громада на таке наважується. Але ми розуміємо, що багато літніх людей залишилися самі: хтось овдовів, у когось діти виїхали за кордон. Разом із міжнародними партнерами нам вдалося створити сучасний геріатричний центр у Калуші.
Також ми відкрили три шелтери. Наш досвід соціального житла зараз вивчають інші громади України, а також європейські партнери. Нещодавно за підтримки організації Metalab відкрили проєкт “Зірочка”, де нині в шести приміщеннях проживають близько 140 людей. Плануємо розширювати цей напрямок, адже нам потрібні люди, потрібна робоча сила.
Ми хочемо створити такі умови, щоб внутрішньо переміщені особи обирали саме нашу громаду. Для цього вже реалізували кілька проєктів і працюємо над новими. Є ще один перспективний об’єкт у центрі міста — колишній садочок. Сподіваюся, що й його вдасться реалізувати.
Також багато зробили для дитячо-юнацької спортивної школи. Вона є найкращою в області й входить до числа найкращих в Україні. Ми реалізували низку інфраструктурних проєктів: будівництво майданчиків, облаштування нових спортивних локацій, розвиток спортивної бази.
Тобто роботи виконано дуже багато. Діти мають куди ходити, дорослі мають роботу — вакансій сьогодні багато. Попри війну громада продовжує розвиватися.
— Яким на вашу думку має бути Калуш за кілька років?
— Я переконаний, що через п’ять-сім років не лише місто, а й уся громада дуже серйозно розвинеться.
Я впевнений, що ми станемо екоіндустріальною столицею на заході. Для цього є дуже потужний потенціал.
Все ж таки побудуємо швидкісну залізничну магістраль між Івано-Франківськом і Калушем. Люди зможуть жити в одному місті, а працювати в іншому — або навпаки. Мер Франківська не хоче нас брати в свою агломерацію, нам не треба. Ми свою створимо. Будуть дві сильні агломерації і ми будемо зоною економічного дива.
Читайте також:
ФОТО ТИЖНЯ
