Біолог Тарас Прохасько став широко відомим саме як письменник завдячуючи так званому Станіславівському феномену. “Специфічна соціокультурна ситуація”, як ще називали яскравий прояв постмодернової творчості у провінційному Івано-Франківську, здається вже увічнила Тараса, корінного іванофранківця, в історії сучасної літератури. Проте ми поговорили з ним не лише про творчість, але й про культурну особливість воєнної України загалом та нашого міста зокрема.
– Наша культура військового часу відрубала чи змінила багато чого. Голубі огоньки, російські гастролери та серіали, навіть 95 квартал вже інший. Але я би не сказав, що цей певний вакуум заповнили елементи європейської культури. Ми і далі не дивимося польське кіно, не слухаємо балканських пісень. Щось схоже на якусь культурну ізоляцію. Тобі так не здається?
– Воно так і є, і так й було – в цій ізоляції. Назвати той продукт російською культурою, який споживався пересічно у нас якоюсь не ізоляцією, не законсервованістю важко було.
Тепер дуже є важливим цей момент, пов’язаний із війною, з унезалежненням. Пауза у напущенні чужомовного оправдана, щоб дати можливість прорости українським митцям. Те, що з’явився шанс показатися і вийти – це добре.
Стосовно того, наскільки ми будемо споживачами різноманітних культур, навіть сусідів, то тяжке питання, бо у нас чомусь довго цього не було. Щось у нашому колі споживання культури було таке, що дійсно польська, чеська культура – вона не приймалася.
– Чому так?
– Я не можу цього сказати, але мені прикро, що, скажімо, дуже багато було перекладів польських письменників, але, щоби вони прижилися на тлі українського читача – не було такого.
– Чи навіть пісні. Мені здається, за радянського союзу ми більше чули польських пісень, ніж зараз.
– Так. Хоча, зараз йде така загальна тенденція: от, скажімо, популярна музика завжди була дуже побудована на якійсь внутрішній традиції – чи то танцювальна, чи то реп. Насправді виявляється, що для того, щоби слухати сучасну музику, треба дуже добре знати той контекст, аби її сприймати. Виявляється, що нам контекст польського, чеського чи іншого – він насправді є невідомий і далекий наразі.
Ми дійсно ліпше знали якісь репівські реалії, які співали руські репери, ніж те, що робиться десь поруч. Але тепер я бачу, що українська хвиля накочується і виглядає так, що це є добрий початок.
– А оцей шлях, який пройшла українська культура за 30 років – це прогрес був?
– Так, це був прогрес. Щобільше, я переконаний, що українська література останніх 30 років є однією з важливих причин цієї війни, яку ми маємо.
Українська література створила контекст для української ідентичності, що вони (росіяни – ред.) не сумніваються, що ці люди є українці й вони не хочуть жити по-російськи.
– Чи можемо ми чекати на світове визнання, наприклад, української літератури? Є нобелівські лауреати з Боснії, Чехії, навіть Білорусі (у 2015 році лауреатом Нобелівської премії з літератури стала білоруська письменниця Світлана Алексієвич, авторка досліджень «У війни не жіноче обличчя», «Цинкові хлопчики» і «Чорнобильська молитва» – ред.). Коли буде український нобелівський лауреат?
– Я вважаю, що ми живемо в одному місті й тепер перебуваємо за кількасот метрів від одного з лідерів європейської літератури Юрія Андруховича. Він є настільки прийнятий і визнаний в Європі, що належить до, я б сказав, зірок першої величини.
Проблема сучасної української літератури була в тому, що треба було дуже багато речей вирішити для себе, тобто зробити внутрішню роботу по ліпленню ідентичності. Така внутрішня робота не може бути цікавою історією для того, щоби її сприймали в інших країнах.
Наша література, значною мірою, була дуже прив’язана до наших проблем, наших реалій, саморефлексії – і це виявилося необхідних, такий період. Але, щоби людині, яка живе зовсім в іншому світі – у Німеччині, Франції, Італії – якій абсолютно далекі маленькі реалії українські: наші гумор, іронія чи навіть серйозні проблеми – вони не є цікаві, як історія, яку можна читати переповідати.
Юрій Андрухович є взірцем того способу, коли розказують легенду чи казку про Україну, але в такий метафоричний спосіб – коли воно не є побутова література з того, що нам дуже знайоме. Це є метафора, поезія, в якій закручені всі наші міфи й це є цікаво. Я впевнений, що це розвиватиметься й надалі, адже тепер письменники дуже зрозуміли, що одне з найголовніших їхніх завдань є розповісти власне про Україну.
Творів з’явилося дуже багато, адже був певний конвеєр, коли щотижня перекладали дуже багато поезій, есеїв й були такі місяці, коли жодна поважна європейська газета не обходилася без якоїсь колонки українського автора.
– Література цього часу пройде випробування віком, її будуть читати через десятки років?
– Література, яка тепер з’являється, є більш буквальна, фотографічна, описова – більше документ: фронтове життя, життя в окупації, життя у втечі. Звичайно, з того якісь твори залишаться надовго.
Особливо це стосується поезії, якої дуже багато тепер з’являється. Але ця поезія відносно прив’язана до війни, є глибшою, ніж просто опис воєнних подій і переживань реальних – вона про існування, екзистенцію, буття і про справжні емоції. Тому така сильна чуттєво-емоційна література – вона перестає бути сильною, навіть тоді, коли вже втратиться актуальність подій, коли війна закінчиться, всі оплачуть своїх мертвих тощо.
– Уявімо підручник з української літератури за 50 років. От з цього 30-літнього нашого літературного здобутку, можеш назвати, скажімо, топ-5 тих, хто гарантовано посів своє місце у майбутньому підручнику?
– Якщо ми говоримо про шкільний підручник, то це є дуже химерна річ і вона дуже часто не допускає авторів, які по-справжньому є важливі, але не можуть бути дітьми зрозумілими.
Андрухович, Забужко, Жадан – це ті, хто без сумніву будуть вивчатися.
– За ці роки в українських міст вималювалися образи: Харків – місто науки, Дніпро – промисловості, Львів – культури. Останнім часом, з’явилася формула, що “Івано-Франківськ – це брама в Карпати”, але бути воротами не є надто почесною місією. Чому ми не можемо себе знайти або що ми не так шукаємо?
– Це, значною мірою, пов’язано із тим, що ми не можемо прийняти те, чим це місто було давніше, як воно було задумано.
Спочатку це була фортеця, а потім воно стало просто виразно торгово-гандльово єврейським ремісничим – так би мовити, малий бізнес. Місто, в якому потому дуже важливою була ферментація польської інтелігенції під час австрійської окупації.
У ті півтора століття, коли тут була Австрія, Станіславів був дуже важливий, як освітній центр для поляків, які робили цю малу роботу по освіті – з тим, щоб повернутися колись до своєї держави. У нас ніби університет є – і також не видатний (сміється – ред.). Свою роботу по освіті він дуже виконує, як фабрика.
Малий бізнес в нас процвітає, торгівля також різного ґатунку. По-суті, ми як у давні часи – так і тепер. Й великою нашою перспективою є зміна тієї важкої промисловості, яка зробила Івано-Франківськ українським містом у 60-80 роках.
– Ця хвиля переселенців і взагалі люди, які сюди переїхали – чи вплине це на наше самовизначення у майбутньому?
– Вплине. І для Станіславова ці хвилі завжди були характерними й всі привносили щось, що нам тепер здається невіддільним від історії, від образу: вірмени, євреї, повоєнні, скажімо так, східняки, які частково робили тут медінститут. Я думаю, важливим є те, що певний інтелектуальний центр – які він дає посили на місто – таким воно і буде. Від еліти залежить настрій міста. На щастя, франківська еліта якось тримається свого.
– Чи Франківськ заслуговує такого мера, як Руслан Марцінків, чи відповідає він Івано-Франківську?
– Я думаю, що Руслан Марцінків є дуже контемпоральний мер, тобто він є адекватний як на сучасний Івано-Франківськ.
Замало є посилів у майбутнє, бракує стратегії й, можливо, у цьому він не виконує своєї функції. Хоча ясно, що на час війни не про те йдеться, але це ще давніше проглядалося.
– Марцінків останнім часом тебе чимось здивував?
– Щоби здивувати чимось – ні.
Мене трохи смішать різні декорації: якісь кольорові палички, ліхтарики, куби (ймовірно йдеться про локацію на площі Міцкевича, поруч з обласною дитячою бібліотекою – ред.). І ці майданчики дитячі – вони ніби й непогані, ліпші як було – але естетика теперішніх стандартних майданчиків дуже виражає всі естетичні смаки нашого міського керівництва. І воно трохи незріле, як на мене.
– Гей може бути патріотом?
– Так! (Руслан Марцінків неодноразово відзначався гомофобними заявами, а його вислів “гей не може бути патріотом” став вітриною поглядів мера з цього приводу, – ред.).
– Типові риси націй – я не говорю, що так воно і є, але: скупість євреїв, пихатість англійців, добряга, але скупердяй, можливо, недалекий, українець… Чи цей нашарований за роки образ поміняється, як у нас – так і назовні?
– Те, що ти перелічив, характерно для фольклору. Але є серйозніші речі, коли розумієш, що особливості певні у кожної нації існують – не можна сказати, що є загальнолюдські якісь правила. Якщо шукати якісь глибокі й ключові, які по-справжньому працюють, то я вважаю, що головна ознака українського суспільства – анархізм.
Не йдеться про божевілля, бо божевілля – це тоталітаризм. Анархія – це такий спосіб співжиття, коли немає яскраво вираженої ієрархії, коли є розшарування, як тепер кажуть, різні горизонталі. І людина, навіть яку зневажають, вона однаково почуває себе самостійною, незалежною – і це є дуже важлива українська риса.
– Тобто ген українськості, так би мовити, існуватиме й далі?
– Я думаю, він зберігатиметься. Ця самостійність, певний власний проєкт, ідея, що мені далі робити – вона українців вирізняє, порівняно з росіянами, які так і живуть, що не знати, що йому нужно, що не нужно.
Наші люди всі щось хочуть робити. У нас немає ідеї такої, щоби просто когось завалити, взяти й потому з тим сидіти, тримати й нікому не показати. У нас є таке, щоби роздобути або усунути щось, щоб далі робити щось своє – але робити, творити.
– До війни, за статистикою, українці були однією з націй, якій найшвидше зникають. А зараз наноситься колосальний удар по нації, який можна назвати співмірним з Другою світовою. Що має зламати цю тенденцію?
– У таких випадках рецепт один – множитися, як було заповіджено ще наприкінці перебування в раю.
Ми мусимо визнати це, як велику-велику проблему, а проблема – це не є катастрофа, це те, що потрібно вирішити. Проблема полягає у тому, що ми після довгих десятиліть вагання чи ще чогось нарешті визнали українською нацією усю ту мішанину народів, які живуть в українській державі.
Тепер, коли ми зустрілися з реальністю московською, тоді стало видно, наскільки навіть росіяни етнічні жахаються того порядку, який є у московії. Це сприяє єдності й ми бачимо, що тепер переважно немає проблем з тим, хто якою мовою воює. Це питання ще довго буде, його треба опрацьовувати безжально. Тобто не ховати один від одного речей, які є точками тертя чи подразнення.
– Ми колись пробачимо їм?
– Мені простіше про це говорити, тому що, по-перше, я біолог, а по-друге, я десятки років говорю про те, що найбільша загроза для України – то є просто росія, русскій дух в усьому. Тому для мене є абсолютно нормальним і звичайним з їхнього боку та поведінка і ті настрої, які є – нічого нового.
Чи пробачимо – не знаю. Думаю, що забудемо.
Відеоподкаст “Франківські теревені”. Говоримо у Франківську про Франківськ і франківців. І не тільки! Політики, комунальники, авторагулі, хабарники – начувайтеся! Героям, волонтерам, просто небайдужим франківцям – слава!
Проєкт створюється за підтримки Media Development Foundation.
Дякуємо за допомогу зі зйомками “Місто. Кава, вино та сніданки” (вул. Шевченка, 68, Івано-Франківськ).
Читайте також: Ключовий ресурс це команда, – керівник добровольчого хірургічного шпиталю Станіслав Онищук
ФОТО ТИЖНЯ
