42-річний Микола Ромахов родом з Єнакієвого. З початком повномасштабної війни добровольцем пішов у ЗСУ. Після поранення проходить реабілітацію в Івано-Франківську.
Про це пише “Галка” з посиланням на КНП ОКЛ Івано-Франківської обласної ради.
Після двох років служби отримав важке поранення у Красногорівці під Донецьком. Вибухом снаряда йому одірвало ногу. На лікуванні в обласній клінічній лікарні перебуває шостий місяць.
Чоловік розповідає, що пішов прикривати поранених, яких обстрілювали з посадок росіяни. Мав шестизарядний ручний кулемет, вогонь коректували за допомогою дрона. Два залпи випустив – хлопці пройшли. Вирішив, що зарядиться і буде відходити.
“Тільки в нірку скочив, чую свист, бух, ну і все… – пригадує він. – Передав по рації, що мені відірвало ногу. Хвилин через п’ять за мною прибігли, протягом 45 хвилин евакуювали”.
Спершу пораненого повезли в Курахове, Покровськ і Дніпро, а відтак евакуювали в Івано-Франківськ. Переніс з десяток операцій – стегно все було розірване. Півтора тижня болю не відчував, а потім, коли вже лікар почав очищати мертві тканини, почалися болі.
Микола відзначає, що тут в опіковому відділенні йому трапився хороший лікар – Петро Ярославович. Багато лайна всякого з його розірваної ноги витягнув. Але потім в Польщі йому робили операцію канадці.
“Доктор хотів, щоб вони жили попробували вставити… Є така методика: зі спини вирізають і вставляють в іншу частину тіла. Та вони мучитися не захотіли, відрізали мені все…”, – розказує чоловік.
На початку червня йому зняли шви, перевели на реабілітацію. Військовий почав ходити у спортзал розробляти ногу й незабаром очікує на протезистів. Фантомний біль є, але приймає таблетки. Коли нога повністю заживе, військовому радять пройти ботулінотерапію, після якої фантомний біль на пів року зникає. До слова, в обласній лікарні цей препарат в рамках обласної програми безплатний.
“Подивимося, я терплячий, – каже Микола і пояснює: – При фантомному болі таке відчуття – лежиш, а в тебе болять пальці на ампутованій нозі. Ти знаєш, що її немає, а вони там смикають. Або свербить, хочеш почухати, а там нема нічого…”.
Микола Ромахов – з Донеччини. Родина мешкає в Добропіллі. З 19-ти років працював на шахті. Перед війною мав 17 років стажу і думав невдовзі виходити на пенсію.
Крім того, вони з дружиною займалися сільською господаркою, тримали 20 корів, телята й вівці. Коли чоловік вирішив піти на війну, майже всю худобу розпродали, залишили тільки трьох корів жінці, “щоб могти прожити”. З нею вдома наймолодший 14-річний син. Старші син і донька живуть окремо в інших містах.
Головною його мотивацією піти на фронт було бажання “не дати окупантам дійти до мого дому, до моєї сім’ї”. А ще – “пробувати якось зупинити то все, щоб менше люди страждали”.
Чоловік згадує, що ті, хто першими ставали на захист, не проходили ВЛК, а було просто: хочеш воювати – іди в автобус!
Виїхали в Новоселівку, там нас згрупували і звідти ми почали працювати. Потім нас перекинули на кордон біля Бєлгорода, потім – на Луганськ і звідти 15 березня в Красногорівку, де й досі стоїмо”, – говорить Микола.
Тут, за його словами, нема ні ротації, ні доставки, ні зброї. Як було на початку війни, коли мали один бронежилет на двох і воювали автоматами, так і донині. В окупантів – міномети, танки, вертольоти, а в нас – одні автомати. Є РПГ “Муха”, але з них толку мало, бо танчик б’є від 7 км, а “Муха” діє на 800 метрів.
“Третій рік війна іде, а ніхто не ворушиться. Як не було зброї та техніки, так і немає”, – каже чоловік і пояснює таку ситуацію тим, що “надто багато у нас крадуть і не доходить ніде нічого”.
Микола розповідає, що солдатам доводиться купувати за свої гроші техніку та запчастини і, що він особисто чотири машини купив: три легковики і одну “Газель” з причепом. Три з цих авто вже розбили.
“Отак ми воюємо, – розмірковує чоловік. – Хтось “воює” дома, хтось – за кордоном. А коли налагодиться тут все, приїдуть з медалями і будуть кричати: “Ми виграли війну!”
До речі, попри всю критику, він надіється, що наша перемога близько. Перебуваючи в Івано-Франківську, Микола каже, що різниці в менталітеті між західняками і східняками не помічає. Він продовжує розмовляти російською, бо так звик. Каже, що дружина вільно володіє обома мовами, а він не може, хоча по-українськи розуміє. Наголошує, що російська неодноразово допомагала йому на полі бою заманити ворога на відстань, достатню для влучного пострілу.
“Вони стояли метрів за 600 і постійно йшли посадкою. Коли їх бомбити, вони розбігаються в сторони. Контужений чи поранений не починає розбиратися, хто його кличе, просто чує російську мову, слова: “Брат, брат, іді сюда!” і тупо йде на голос. Я знаю, що наших там нема, і ми їх “двохсотим”. На ранок дрон пролетів – 3-4 лежить”, – розповідає військовий.
Чоловік каже, що найстрашніше для нього не бойові дії, не обстріли (по звуку він може визначити, куди летить снаряд), а “витягувати своїх хлопців, коли вони на куски розірвані, і ти їх позбирав, позбирав швиденько, що зміг, і потягнув…” “Ось це найстрашніше”, – повторює Микола Ромахов і додає, що такого було багато…
ФОТО ТИЖНЯ
