“Не розумію, як можна спокійно дивитись на атаки росії і не брати активну участь із захисту рідної землі”, — прикарпатський воїн Петро Надурак

Петро Надурак із Коломиї, позивний “Хома”. До вторгнення він працював на заводі, а сьогодні — старший стрілець-оператор у складі 3-го батальйону івано-франківської 102 бригади ТрО імені Дмитра Вітовського. Боєць розповів про свій шлях від добровільного приходу до військкомату до служби на фронті, про страхи і виснаження, а також про те, що допомагає триматись під час війни. Далі пряма мова Петра Надурака.

Мене звати Петро Надурак, позивний “Хома“. До війни працював у Коломиї на заводі “Леоні”.  Зараз я старший стрілець-оператор в 3 батальйоні (колишній 77 батальйон) 102 Обр ТрО. Насправді я не дуже люблю розповідати про себе, щось особисте. У нас тут інші історії, і я сконцентрований на тому, що відбувається тут. Не хочеться перекидати одне на друге – справи в зоні бойових дій та справи вдома.

Війну зустрів як усі – 24-го лютого прокинувся, ніхто не розумів що робити. Не міг ні робити щось, ні спати.  Думав про одне – чим я можу допомогти армії конкретно зараз? Поговорив з рідними, з двоюрідним братом. Він зараз теж служить. Я так відразу й подумав – треба просто йти у військомат. Варіантів у нас не багато було в перші дні війни. Тим паче, пішло багато людей, і я вирішив, що й самому теж треба буде йти. Прийшли – а там великі черги. Нас зрештою записали. Виявилось, що потрапили в коломийську територіальну оборону.

Свого часу проходив строкову службу у Нацгвардії. Але це такий собі досвід. Знав на той момент лише основи – як тримати автомат, як комунікувати з вищим командуванням, що таке субординація тощо. Але строкова служба і війна після 2024 року – це зовсім різні досвіди. Її не порівняти з бойовими виходами…

До речі, субординація – дуже важлива. Вона обов’язкова. Особливо, коли все починалось. Люди нічого не розуміло, треба було на когось покластись. Багато людей, з одного боку –  хтось взагалі не служив і без досвіду, хтось взагалі без освіти. З іншого боку – були хлопці, які пройшли АТО, воювали з 2014 року, сержанти і офіцери, вони й підтримували це все, розуміли, що насправді відбувається. Все, що нам допомогло – це набутий досвід і час. Вчились на помилках.

Потихеньку служимо й дотепер. Вже три з половиною роки. На початку ми не знали, що відбувається, йшли чисто на ентузіазмі. Відчувалась легкість. А зараз вже людям складніше долучатись до війська – багато ІПСО, багато різних історій, які правдиві, якісь ні… У людей в голові вся ця інформація вже поперекручувалась. І тепер вони не розуміють, що насправді відбувається.

Ті, хто приходить у підрозділ зараз, то вони більше бояться, ніж ми на початку. Варто розуміти, що всі бояться – але навіть це варто робити з розумом. Ми на початку були в Донецькій області, і боялись радше невідомості. А зараз люди в інтернеті надивляться всього, чують різну неперевірену інформацію. В перші місяці не було такого сильного страху, люди просто йшли, на хвилі патріотизму. А зараз вже виснажились – як цивільні, так і військові. Всі замучені, всім важко.

В перші місяці, коли ми ще були в Донецькій області, то щось говорили, жартували. Дивились на одне приміщення – велике, ціле, гарне – на фоні всього знищеного. Я й кажу побратимам “Дивно, що росіяни ще не розбомбили це приміщення”. Проходить 1-2 хвилини – і в це приміщення прилітає ракета. Було ще декілька схожих випадків, коли щось кажу, і це збувається. Після цього побратими попросили мене більше ніяких прогнозів не робити.

Дуже хотілося б, щоб війна закінчилась поверненням до кордонів 1991 року. Але, на жаль, на даний час це майже нереально. У нас не вистачає людей. Не вистачає допомоги. Те, що відбувається в країні, те жахливе, що роблять наші вороги з нашою землею, з людьми… Не розумію, як на це можна спокійно дивитись по телевізору чи читати в новинах, і не брати активну участь із захисту рідної землі.

Люди закривають очі і думають, що все пройде, що «коли там ці наші хлопці справляться вже». Ми робимо все, що від нас залежить, але нас не так вже й багато. Чим більше нас буде, тим простіше все буде досягатись. Нам гуртом простіше було б захистити Україну в даний момент. Аби не втрачати більше землі. Потрібна підтримка усіх до одного. Натомість помічаю, що люди злі одне на одного. Я цього не розумію. Ми ж всі робим одну роботу, як би то не було.

Підтримують мене сім’я, рідні. Дівчини немає. Я чесно собі сказав, що мені важко було б поєднувати стосунки і війну. Тут і так важко, а ще сімейні проблеми були б…

Помітив, що друзі трішки почали віддалятись. Коли ти військовий, то цивільні починають потрошки від тебе віддалятись. Їм стає незручно. Це моя думка. Їм соромно, що вони тут, а ти там, і починають звинувачувати тебе в цьому. Коли у відпустці, то при зустрічі немає про що говорити навіть, їм незручно починати якусь розмову про те, що відбувається тут, в зоні бойових дій. Починають говорити про свої цивільні, побутові проблеми. А у тебе тут трошки зовсім інакші проблеми відбуваються. Та й самому тяжко з ними про це говорити. Годинку ще можна при зустрічі поговорити, а далі спільних тем немає. Бо це все закручується на війні. Розказуєш про якісь буденні проблеми, а цивільні не розуміють, дивляться на тебе здивованими очима.

Шукаємо можливості відпочити та відволіктись. Певну кількість часу ми на позиціях, потім відходимо назад. Буває вільний час, пару днів, то я просто дивлюсь серіали, фільми. Деколи телефоную додому, а деколи хочеться просто спокою і помовчати. Вдається навіть в якісь ігри пограти, почитати.

На війні з’явилось нове хобі – почав читати комікси. Раніше ніколи їх не читав. Скільки коміксів перечитав, що навіть важко порахувати. Їхня перевага в тому, що на них не потрібно багато часу, доступні в будь-який момент.

Ще цікаво читати новини – що відбувається в Україні. Особливо з точки зору військового цікаво читати про цивільні проблеми. Про ті ж ракети та дрони у містах – розумію, що ми до цього звикли вже давно, а цивільні все це інакше сприймають. Коли військовий живе на фоні постійних вибухів, крутиться в цьому, то відповідно і сприймає інакше. А цивільна людина якщо десь раз у місяць почує звук ракети чи роботу ППО, навіть якщо це далеко, далі ніж кілометр, то для неї це дуже серйозний стрес. А для нас це вже таке, ми орієнтуємось в цьому, де вихід, де приліт, куди впало, що і куди летить. Але звісно розуміємо, що для цивільних такі моменти це справжні проблеми, а не вигадані, як би то не було.

Матеріал підготувало відділення комунікацій 102 ОБр ТрО.

Читайте також:

• “Ми щодень шукаємо нові способи захистити своїх і уразити ворога”, – Ростислав Рудзинський про проєкт підписки “Бойові ворони” 102 бригади ТрО
• У Франківську з благодійним концертом виступлять Степан Гіга, 100лиця, Molfar, Kosmirak і Лазановський
• “Декілька разів ходила до ТЦК, але відмовляли”: історія Надії Озар, яка працює на евакуації у прикарпатській ТрО (ВІДЕО)