Не вдома: надії та спогади, якими живуть переселенці у лебединському гуртожитку (ФОТО)
78 переселенців із прифронтових громад Сумщини живуть у гуртожитку Лебедина — хтось чекає повернення до розбитого будинку, хтось втратив усе, але всі кажуть одне: як тільки перестануть стріляти — одразу додому.
Про це пише Галка з посиланням на Трибуну.
У підвал — з підвалу
— Посувайся, — каже Сергій до дружини, аби вмоститися поруч для спільного фото.
Вони одружені вже майже пів століття і не знають, як пережили б це поодинці. У березні минулого року пара була змушена покинути Краснопілля після того, як повз їхню багатоповерхівку пролетіли кілька шахедів, що потім влучили у місцеву лікарню.
— Вибухи були, горіло все. Ми жили так: у підвал — з підвалу, у підвал — підвалу, — згадує Тетяна.
Подружжя перераховує, чим обстрілювали їхнє рідне селище — «Гради», «Смерчі», КАБи, ракети, безпілотники. Зараз до Краснопілля додзвонитися складно, а коли все ж таки виходить, їхні знайомі кажуть: поки на місці, поки сидимо, а як буде щось страшніше, то будемо тікати.
Тетяна і Сергій більше не могли чекати, тож взяли документи, дві сумки з одягом й виїхали до Сум, де переночували у транзитному центрі для евакуйованих. Наступного дня їм запропонували обрати місце тимчасового перебування — Ромни або Лебедин. Подружжя зупинилося на останньому, адже звідси недалеко і до обласного центру, і до дому. Відтоді живуть у лебединському гуртожитку для переселенців.
Приїхали сюди утрьох — разом із матір’ю Сергія. Жінка невдовзі померла і восени подружжя єдиний раз повернулося до Краснопілля, аби її поховати.
Тоді і побачили, що в їхньому багатоквартирному будинку не залишилося вцілілих вікон. Навпроти прилетів КАБ і його осколок прошив стіну кухні, холодильник й застряг у спальні. Якби Тетяна і Сергій знаходилися у квартирі під час обстрілу, то навряд чи б врятувалися.
Вони забили вибиті вікна дошками, забрали деякі речі та телевізор. Усе інше залишається вдома і навіть якщо не постраждає від подальших обстрілів — його можуть винести мародери. У будинку на 60 квартир, який залишився без газу та води, вже ніхто не живе, але місцеві говорять, що до помешкань час від часу хтось заходить за чужими речами.
Нині до Краснопілля поїхати неможливо через постійні обстріли і безпілотники, тож подружжя звикає до життя на новому місці. Тетяна проводить багато часу на кухні, здебільшого за випічкою. Разом із чоловіком вони ходять гуляти у центр міста. Думають лише про те, як закінчиться війна і вони повернуться додому. Про те, як робитимуть ремонт і як побачаться із дітьми, які виїхали за кордон. Тетяна каже, що не всі люди можуть зрозуміти, що саме вони переживають, здебільшого лише ті, хто сам має подібний досвід. А таких у лебединському гуртожитку багато, якщо точно, то 78 переселенців.
В одній кімнаточці
Почалося все ще наприкінці 2024 року, коли один із навчальних закладів Лебедина запропонував Сумській ОДА свій гуртожиток для розміщення ВПО. Перші звернення почали отримувати у березні 2025 року, коли посилилися обстріли прикордоння і розпочалася примусова евакуація з кількох громад.
Гуртожиток розрахований на 90 місць. Кожен мешканець отримує ліжко у кімнаті, призначеній для двох людей. Заклад побудований блоками: в одному блоці 8 кімнат, на кожен із них є туалет і душ, а на кожні два блоки — кухня.
Керівниця місця тимчасового проживання Любов Білокобильська згадує періоди навесні 2025 року, коли у гуртожитку були зайняті всі місця. Найбільше сюди приїхало людей із Краснопільської громади, також із Миропільської, Білопільської, Юнаківської. Є переселенці і з інших областей України — Донецької, Луганської та Харківської.
Серед мешканців є люди, які спочатку жили у родичів чи знайомих, та згодом переселилися до гуртожитку. На початку тут було кілька сімей із дітьми, які потребували більшого комфорту, тож підшукали собі інше житло. Нині у гуртожитку живуть переважно люди старшого віку.
До прийому переселенців заклад готували самотужки і спочатку не залучали сторонні кошти. Щойно люди почали масово заїжджати, працівники стали зносити посуд, одяг і харчі. Згодом до них доєдналися місцеві жителі і волонтери. Тепер же до забезпечення переселенців усім необхідним залучені кілька громадських організацій та благодійних фондів.
Одні волонтери щодня привозять гарячі обіди, інші час від часу передають гуманітарну допомогу, продуктові набори, предмети гігієни, ковдри, побутову техніку. Також сюди приїжджають спеціалісти, які надають психологічну допомогу та юридичні консультації.
Із допомогою благодійників у гуртожитку модернізували систему водопостачання, тепер вода є постійно. Зараз на одному з поверхів ремонтують туалети та душеві, аби покращити умови проживання.
Компенсацію за житлово-комунальні послуги надає Пенсійний фонд. Любов Білокобильська говорить, що минулого року сталася затримка, і кошти за травень-грудень поступили лише у січні 2026 року. Увесь цей період у гуртожитку шукали шляхи, як заплатити за комуналку, адже постачальники послуг не чекають.
— Ви не уявляєте, наскільки складно це все утримувати. Кожного разу думати, як закрити усі видатки, — ділиться Любов.
Та найбільш проблемним питанням залишається те, що компенсація за проживання не приходить на тих переселенців, які отримують пільги або субсидії. Через це відбуваються конфліктні ситуації, адже одні люди ставляться до цього з розумінням і оплачують перебування в гуртожитку, інші — відмовляються. Цій темі присвячують збори, запрошують юристів, але поки що проблема не вирішена.
Ще виникають складнощі через неналежну поведінку й недотримання правил проживання. Любов Білокобильська говорить, що ці питання з дорослими мешканцями іноді складніше вирішувати, ніж із студентами. Тож інколи доходить до викликів поліції та виселення, здебільшого такі випадки стосуються агресії та вживання алкоголю.
Зараз у місці тимчасового проживання знаходиться 31 маломобільна людина, але забезпечити цілком інклюзивне середовище поки немає можливостей. Цим людям допомагають родичі, до декого приходять соціальні працівники.
За час роботи гуртожитку п’ять людей померли, а кілька знайшли тут свою долю. Дехто з молоді вступив навчатися, хтось із дорослих пішов працювати. Любов Білокобильська вважає, що ті, хто хотіли знайти роботу, — знайшли. Упевнена — все залежить від людей.
— В одній кімнаточці треба всі речі свої розмістити, і одяг, і гуманітарку. До когось заходиш — все ладочком, питаєш як справи — кажуть все добре, посміхаються. А в інших — шпалери обідрані, бо були п’яні і захотілось їх здирати, — говорить Любов.
Якось їй поскаржилися, що в обідах мало підливки. Вона запропонувала тим людям зібратися, приготувати щось разом і поділитися емоціями. Каже, навколо труднощів і потреб переселенців зараз об’єднався весь світ, адже допомагають і міжнародні організації, і місцеві мешканці. Тож спонукає й самих ВПО до спільної відповідальності та поваги одне до одного.
Наша земля
— Ми тут всі на однакових правах, тут нікого не утискають. Звісно, вдома краще. Бо вдома — є вдома. Ми усією душею хочемо туди кожного дня. Як тільки перестануть стріляти, одразу повернемося, — говорить переселенка Любов.
Жінка виїхала із села Самотоївка Краснопільської громади у березні 2025 року. Вона колись жила у Лебедині і навчалася у місцевій школі. Коли оголосили евакуацію, їй зателефонувала однокласниця. Під час розмови Любов розплакалася, бо не знала, що їй робити далі. Тоді шкільна подруга запросила її до себе, а через деякий час вона переїхала до гуртожитку.
Із Самотоївки виїхали майже всі жителі і після евакуації Любов більше у себе вдома не була. У гуртожитку не сумує, їй телефонують діти, яких у жінки семеро. Хтось із них живе закордоном, хтось в інших регіонах, а один із синів служить у ЗСУ. Дочка кличе мати до себе у Фінляндію, та Любов відмовляється.
— Я не хочу за кордон. Я хочу бути в Україні. Бо це наша земля, ми до неї звикли, ми робили на ній, ми тут жили, виросли, це наше коріння, — говорить жінка.
У гуртожитку її зустріли гарно. Тут є, де спати і де помитися, а люди одразу несли допомогу — хто тарілки, хто каструлі, хто одяг. Любов впевнена, що жити за кордоном можуть не хотіти не лише люди старшого віку, а й молодшого. Навіть її онучки телефонують й кажуть — бабуся, щойно ти повернешся в Самотоївку, ми одразу до тебе приїдемо.
Про себе говорить: бабусі хоч і 72 роки, та порядок у кімнаті тримає, як і на поверсі, коли там чергує. Бо хто буде це робити, якщо не вона.
Ось бог — а ось порог
Ті люди, які зараз залишаються у гуртожитку, нічого не планують й чекають можливості, коли можна буде повернутися додому, розказує завідувачка гуртожитку Світлана Моісеєнко.
— Дехто знає, що у них будинок розбитий, але мають якийсь сарайчик. Тож кажуть — приїду, буржуйку зліплю, але буду жити вдома, не хочу більше нікуди. Вони живуть і чекають, — говорить Світлана.
На початку їй було складно працювати через те, що за день могли приїхати більше десятка людей. Кожному хотілося поділитися своєю історією і розповісти про все пережите. Переселенці шукали співчуття.
А тепер люди вже трошки обжилися і гуртожиток ніби став маленьким селом. Мешканці сваряться, миряться, якось намагаються ужитися одне з одним. Іноді покричать і розійдуться, а наступного дня вже усі разом спілкуються.
Із розваг тут — кімната відпочинку з телевізором та велетенськими шахами, серед яких не вистачає однієї фігури. Привозити домашніх улюбленців сюди не можна, хоча на котів адміністрація тишком закриває очі, якщо ті не шкодять й не заважають іншим мешканцям.
Та деякі переселенці привезли з собою і собак. Як Валентина із Краснопілля, яка вивезла чотири безпритульних тварини, а себе називає собачою матір’ю. У Лебедині їм виділили спеціальне місце, де з дощок і шиферу побудували прихисток, до якого Валентина постійно навідується.
Гуртожитком жінка задоволена, каже, як вдома живеш — усе є. Згадує ціни, за якими люди орендують собі житло, й підсумовує, що скаржитися ні нащо.
— Ми живемо безкоштовно, нам обіди гарячі возять, є душ, ліжка — усі умови. Хоча люди і різні тут, але кому не подобається — ось бог, а ось порог. Ні на що тут ображатися, а треба дякувати, — говорить Валентина.
Людські сльози
Катерина не хотіла покидати дім до останнього, але залишатися вже не могла — жінка ховалася у погребі, але і там було страшно. У дворі поруч впав нерозірваний снаряд.
Вона виїхала з села Угроїди Краснопільської громади у березні 2025 року. До Сум довезли сусіди, які також евакуйовувалися, а вже потім Катерину направили до гуртожитку у Лебедині. Коли вони покидали Угроїди, у селі не було ані світла, ані газу. Каже, жити вже було неможливо. Тоді виїхала вся їхня велика вулиця, вони — останніми.
Після того Катерина навідувалася до Угроїдів один раз — поїхала на кладовище до могили онуки. Підлітка загинула у 2023 році під час обстрілу, її не встигли довезти до лікарні. Катерина показує на телефоні фотографію дівчини з довгим темним волоссям.
— Моїй онучці Софійці два місяці не вистачило до 14 років. Вона навіть одного росточка не розпустила і ми її втратили. Вмерла на руках у мого сина, — говорить Катерина.
Після кладовища жінка сходила до свого будинку. Побачила, що там не було вже вікон, не було дверей. Тоді ще тримався дах, та тепер, як кажуть ті кілька мешканців, що залишилися в селі, він також зруйнований.
Син Катерини воює, невістка із дітьми живе у гуртожитку для переселенців у Сумах — вони евакуювалися із Угроїдів раніше. Тож у Лебедині Катерина зараз сама. Її гарно зустріли, тут тепло і все є, а головне — не стріляють. Та вона — не вдома.
— Хоч би скоріше війна закінчилася. У мене будинок великий, я його не отоплю. Але мені хоча б одну кімнатку облаштувати, накрити дах, вікна фанерою забити і буржуйку поставити. Надіюся на волонтерів, що допоможуть, бо мені 77 років, я сама вже і цвяха не дістану прибити, — говорить Катерина.
Після евакуації жінці було тяжко. Допомогли психологи, яким Катерина дуже вдячна. Вона призвичаюється до життя у гуртожитку, але впевнена, що цілком до нього ніколи не звикне.
У політиці не розбирається, та головне для неї — не втратити нашу землю, бо це — людські сльози, це життя дітей, які загинули. Це життя її Софійки, яка не розпустила навіть одного росточка. Була б земля, а все інше — відбудуємо, нехай вона вже цього і не побачить.
***
Фото сайту Трибуна.Суми
ФОТО ТИЖНЯ
