«Опір на сході й півдні зараз – найбільше досягнення останніх 8 років» , – Ірма Вітовська

Актриса Ірма Вітовська – одна з тих українських зірок, хто давно визнав Росію окупантом. 

Зараз вона знімається в кіно, волонтерить і є членкинею журі конкурсу плакатів “Країна сама себе не зробить” від Центру спільних дій. 

З пані Ірмою ми поспілкувалися про мистецтво і про те, яким вона бачить майбутнє України, пише Українська Правда.

– Коли ви припинили співпрацювати з росіянами? 

– У 2014 році. До того ми всі десь співпрацювали. Особисто я для себе раніше вирішила, що не буду брати участь в “увєсєлєніях на танках” і пропаганді. 

– А що робити із такими акторами, як, наприклад, родина Ступок, Богдан Бенюк, які час від часу знімалися в таких фільмах, де проступав російський порядок денний? 

– З паном Бенюком ви маєте на увазі “Кандагар” (російський фільм 2010 року про війну в Афганістані, – ред.)? 

– Наприклад… 

– Там він втілив архетип такого українця, кліше якого завжди шили росіяни. Це не можна порівнювати зі Ступками і фільмом “Ми з майбутнього” (російський фільм 2008 року про Другу світову війну, – ред.), де створюють міфи про українців-бандерівців. Це різні речі. Бенюк і Ступки принаймні з 2014 року більше не співпрацювали з росіянами. А є багато таких, які до останнього, до 24 лютого співпрацювали, знімали спільні кліпи. Знаєте, кожен знає свої брудні майки чи труси, хай він із ними живе. 

А що з ними зараз робити? Будуть працювати для українського народу в кіно. Не треба зараз згадувати нічого, що може кидати докір. Навіть я, якщо згадати, до Майдану так само мала багато співпраць із росіянами. Правда, я не грала стереотипних українок у їхньому розумінні, не штампувала “тарапуньок” (Тарапунька – псевдонім учасника радянського гумористичного дуету кінця 1930-1970-х років “Штепсель і Тарапунька” Юрія Тимошенка, – ред.). Це були спільні фільми, які вироблялись тут.

Тди я не їздила працювати, але, на жаль, наше інформаційне поле тоді абсолютно залежало від них. І це злиття було свідомим. І тут питання не до нас, а до політичних еліт. Чому в той час згортали багато проектів, хто керував радіо, кому повіддавали продакшени, хто курував, хто був “смотрящим” на каналах з ігрового контенту. Це не до нас питання. Ми – виконавці, ми надаємо свої послуги. Ми навіть не придумуємо фільм, правда?  

– Так і є зазвичай.

– Зазвичай.. А тепер подивіться на середню зарплату в театрі і зрозумієте, чому люди ходили зніматися в кіно до останнього. 

Тобто я не виправдовую людей, які співпрацювали з Росією. Але війна розпочалась у 2014-му. Ось тут уже треба було наводити гігієну. А до 2013 року був вакуум. І це питання не до Ступок і не до Бенюка. 

Ірма Вітовська. Фото: Дмитро Ларін

– Чим, крім російського впливу, відрізняється робота акторів театру й кіно до і після 2014-го? 

– До 2014-го держава не сприяла розвитку кіноіндустрії. Крапка. У мене були фільми до Майдану. І ці фільми були зняті за гроші діаспори. За державні кошти в нас був один вистріл “Поводир”, а потім “Той, хто пройшов крізь вогонь”. Ви можете назвати українське кіно того часу?  

– “Штольня” (український фільм жахів 2006 року, – ред.), наприклад. 

– Ну, “Штольня”. Український фільм виходив один раз на рік. А зараз виходить 37 картин на рік. У мене зараз 24 картини, в яких я знімалася. І з них 18 зняті після 2014 року. 

“Леся + Рома” (український комедійний серіал, який виходив у 2005-2008 роках, – ред.) був успішним україномовним проектом. Я тоді була переконана, що після нього масово запустяться інші телевізійні проекти українською. Ні. І я тоді зрозуміла, що це політика. Власне, тому що ми були успішні, вони не запустилися. Росія творила спільну ідентичність через будь-який контент. Ми могли знімати тільки невдалі продукти, тільки ті, що не могли конкурувати з російськомовними.  

Після Помаранчевої революції якщо альтернативні новинні та аналітичні програми десь і почали з’являтися, то розважальний контент абсолютно залишився в їхніх руках. Ми навіть дубляж виборювали прямий, а не через Росію (дублювання і субтитрування фільмів українською стало обов’язковим у 2006 році, – ред.). Це була дуже велика війна. 

– Як ви поєднуєте громадську активність, театр, кіно? Як утримати психологічне здоров’я і таймменеджмент у такому режимі? 

– Та ніяк. То вам здається, що зараз у театрі в мене дуже багато останнім часом роботи. Ми, актори мого покоління, уже переходимо у вік, коли ролей для таких героїнь, як я, стає все менше. Що стосується кіно, можливо, мені просто пощастило, що практично всіх героїнь такого віку останнім часом грала я. Так випадало, що в проекти, які вигравали пітчинги від Держкіно, укладалася моя роль. Але це якийсь щасливий для мене випадок.  

У театрі ж через ковід уже три роки ми не можемо випустити два проекти. Тому я граю в основному старий матеріал. І в мене 3-4 вистави на місяць, ну буває 5. Бувають гастролі. Але зараз немає такого, як у молодості, що я мала по 18 вистав на місяць плюс купу репетицій. 

З 2016-го року я більше працюю в кіно, і воно займає дуже багато часу. У мене зараз виходить приблизно по три картини на рік. Але ця робота майже не заважає роботі в театрі. Тому що літо в театрі – мертвий сезон, і ми можемо знімати кіно нон-стоп. Від телебачення я відійшла. Із 2014-го в мене є тільки три українські телевізійні продукти.  

Дуже смішно, що люди, які в мені ще впізнають Лесю, кажуть: “Де ви так пропали?”. Я не пропала, я просто в кіно знімаюся. Але в багатьох районах немає кінотеатрів, і люди не  знають, що відбувається в кіноіндустрії і скільки вже є українських фільмів. Скільки я країн об’їхала з тими фільмами. Там мене вже ідентифікують як акторку українського кіно. І це не зважаючи на мій останній, знятий у Італії фільм “Koza Nostra”. 

У Франції дуже полюбились “Мої думки тихі”. Я туди приїжджаю, як до себе додому.  

У нас люди “сидять” на телебаченні. Я цим теж зловживала. Ну як зловживала, просто заробляла гроші. Треба зрозуміти: мистецтва там нема, це просто заповнення інформаційного шуму. Дозвільний контент. Тому для актора робота на телебаченні – не абмітна історія, а матеріальна. Ти надаєш послуги і заробляєш хороші гроші. Т

Так, потрібно ще створити цікавого персонажа, не опозоритися, бо тебе видно. Але сценарно це взагалі не мистецтво, це дозвілля. Дозвілля теж потрібне, але українське. Театральна зарплата навіть вищого ґатунку – це, вважайте, денний гонорар у деяких акторів з телебачення. І коли цих днів у вас 10-15, то ви розумієте масштаб. 

– Кінопроекти, в яких ви працюєте після 14-го року, це мистецтво чи ні? 

– Я не бачу зараз війни між  дозвіллям та мистецтвом. Наприклад, фільм “Найкращі вихідні” – це дозвільний контент.  Він не претендує на участь у кінофестивалях. Але це хороша стрічка,  в якій українці показані не дебілами, не дегенератами. Там багато сучасної музики для молоді. Цей фільм може зібрати касу.

Фільм має приносити міжнародний приз або робити касу. Одні фільми спрямовані на освіту телеглядача, на підйом його смаків і на провокацію. Інші – на його настрій, на заповнення його дозвілля. І ті, й інші фільми потрібні. Їх не можна порівнювати. Але кожен із них повинен мати у своєму жанрі конкуренцію. Просто фільми першої категорії не всі будуть дивитися. Не кожен готовий подивитися “Атлантиду” Васяновича. Але із першої категорії, я думаю, для кожного підійде “Брама” чи “Мої думки тихі”. 

Зараз у мене буде картина “Koza Nostra”. Вона належить до другого виду. Але це професійна класна робота, яка може стати однією із культових в Італії і тут. Це не надто складна роль, хіба що я італійською зіграла 70% фільму. Це просто висота, долання себе. Фільмів із першої категорії в телевізорі не було ніколи. Тільки Netflix створює планку для такого жанру.  А так – це не завдання телевізора. 

– Колись, наприклад, був формат програми “Імперія кіно”. І, правда, дуже пізно вночі, по телевізору показували розумне кіно з нудними, але толковими підводками від Юрія  Макарова. Виходить, розумне кіно було на телебаченні. Чому воно зникло? 

– Тому що треба було більше трешу. Так само зникло багато цікавих програм, які потім відродилися на YouTube. Це була свідома спецоперація, щоб примітивізувати населення і погрузити його в абсолютно проросійські наративи. 

– Попри все, 24 лютого люди, які піддавалися всій цій інформаційній обробці Росії, коли зайшли російські війська, все одно чітко показали, що вони не з Росією.

– Давайте 2014-й не відкидати. Тоді ми почали чистити авгієві стайні. Не було вже цього пабєдабєсія, пропаганди російської. І, мало того, ми увесь час стежили за інформацією: були загиблі на Донбасі, в нас забрали Крим. Тому, власне, більшість людей стали притомними. Тому я думаю, що опір на сході й півдні зараз – це найбільше досягнення останніх 8 років. 

– Чим ви займаєтесь зараз?   

– Інформаційним опором. Він в моєму випадку полягає в тому, що я даю дуже багато інтерв’ю. Нещодавно в кінотеатрах Італії вийшов мій фільм “Koza Nostra”. Це можливість ще раз добитися симпатії для України від громадян Італії. Я літала в Рим на тиждень, у мене було багато різних майданчиків для промо фільму. Але половина питань журналістів була присвячена війні в Україні.

Потім у мене було інтерв’ю для “Lе Figaro” в Парижі. Вони теж хотіли почути від митців про цю війну. Багато питань стосувалися минулого України. Їх цікавили навіть такі факти, як рік заснування Москви. Я впевнена, що ми повинні зараз відстояти своє минуле. І зараз, як ніколи раніше, настав час для нашої історичної і наукової еліти десантуватися в західноєвропейських університетах, розкривати й нівечити міфи Російської імперії й радянського часу.  

– Чи не спадає інтерес до України на заході?  

– Це логічно, що на заході втомлюються. Скажіть, от ви дуже сильно, коли в Сирії почалися бої, стежили? Я, наприклад, реагувала на обстріли Алеппо.  А потім ми втомлюємось і змирюємось із тим, що там щось відбувається. 

Тому ви не можете від європейців вимагати бути вище, ніж вони є. Вони, слава богу, й так переступили через себе, прийняли в гості наших мам із дітьми. Мені здається, вони теж хочуть, щоб пошвидше все це закінчилось. Тому що страждають усі.  

– Повернемось до України. Нам теж ще якусь кількість днів працювати над перемогою. А як ви відволікається від реальності, в якій ми живемо?  

– Природа, подивіться, яка гарна. Затримались на цьому, відволіклись, все. Он в мене іменини були. Я Іриною хрещена, і мені син купив конвалії. Пахнуть неймовірно. От такі радості.

Ми часто не цінували таких елементарних дрібних речей, а хтось їх уже й не побачить. І, звичайно, можна зійти з розуму від жертв, від дитячих страждань, від відкриття безодні морального падіння представників так званої Російської Федерації. Я навіть не знаю, як пояснити те, що вони роблять. Це маньяк, помножений на мільйони.

Ти дивишся на сторінки в соцмережах їхніх батьків і дідів. Це ж уже спадкова історія – зверхність до інших. Вони не вважають інших людьми. 

Ірма Вітовська: “У 2014-му ми почали чистити авгієві стайні”

– Якою ви уявляєте Україну після перемоги? 

– Я, наприклад, уже бачу цей Харків, який відбудує пан Фостер, головний архітектор штаб-квартири Apple (у квітні 2022 року, стало відомо, що британський архітектор Норман Фостер очолить комісію з розробки плану повоєнної відбудови Харкова, – ред.). Я уже всі його роботи подивилася, і я вже таким Харків і уявляю. І думаю, яке круте це було б місто. 

Думаю, що ці всі радянські спальні райони замінять прекрасні комфортабельні будинки європейського ґатунку, куди люди повернуться й будуть жити. Нам поки треба розуміти, що поки Росія буде така ж агресивна й небезпечна, то доля Ізраїлю нас не мине. Ми повинні бути мобілізовані, дівчата й хлопці повинні пройти вишкіл, усі мають бути мілітаризовані.  Можливо, нас візьмуть у НАТО – це інша історія. Але, поки, ми маємо зрозуміти, що ми на форпості. 

Залишається нетерплячість, хочеться швидше це побачити. Я взагалі собі намріяла, що наступне літо вже проведу у своїх друзів – кримських татар. Що ми з ними повернемося в їхній будинок. 

Читайте також: Громаду не почули: власники залишили заскленою колонаду готелю "Дністер" (ФОТО)