П’ять років пригод і скандалів: чим запамʼяталася друга каденція Руслана Марцінківа (ФОТО)
За два роки своєї каденції Руслан Марцінків встиг опинитися у численних скандальних і курйозних ситуаціях. «Галка» зібрала найцікавіші моменти: від суперечок навколо забудов і створення Парку Ветеранів до білбордів із бюджетними цифрами, власної книги мера, кота-протестувальника «Марцика» і тепер офіційного статусу адвоката.
Міст на Пасічну: серіал, що триває довше за “Санта-Барбару”
2016. Сезон перший — оптимістичний, з обіцянками та ритуальним каменем
6 травня 2016 року в Пасічній урочисто закладають камінь під будівництво нового мосту через Бистрицю Солотвинську.
І тут важливий нюанс: Марцінків так поспішав стартувати будівництво, що камінь заклали ще ДО того, як знали, куди саме приходитиме міст, яким він буде і скільки це взагалі коштуватиме.
Більше того — роботи з встановлення каменя виконувала Міська ритуальна служба.
Тут навіть коментувати важко: можливо, цей символізм і визначив подальшу долю всього проєкту.
А поки — звучать красиві плани. Міст буде завдовжки понад 300 метрів, двосмуговий, важливий для розвантаження міста. На проєкт виділяють 1,5 млн грн, загальна вартість очікується до 200 млн грн.
Минуло три місяці.
22 серпня 2016 року УКБ презентує вже три варіанти майбутнього мосту — фактично три різні всесвіти зі своїми цінниками:
- Сталево-залізобетонний — 323,7 м, 268 млн грн.
- Залізобетонний — 330,5 м, 257 млн грн (70 років гарантії).
- Монолітний — 328,9 м, 305,3 млн грн.
Начальник УКБ, вже покійний Володимир Ковальчук схиляється до першого варіанту — найдовший термін експлуатації.
Марцінків коментує: консультації тривають, варіант шукають, гроші теж. За фінансуванням планують звертатися до Кабміну, депутатів та Верховної Ради. Осінь має принести тендер.
Пілотний сезон завершується типовою для серіалу реплікою:
“Міст будЕ. Все під контролем. Скоро починаємо”.
2017. Сезон другий — кастинг підрядників
У вересні 2017 року на Prozzorro — справжній драматичний аукціон:
ПБС, пов’язаний з давнім опонентом Марцінків, vs Мостобудівельний загін №112, “біографія” якого чи то регіональська, чи навіть ще гірше.
Фінал — несподіваний: «112-й загін» різко знижує ціну до 120 млн і виграє. Місто святкує — «зекономили 86,6 млн». (Поки що все красиво).
У листопаді приїжджає техніка з Одеси і Києва. Мер оглядає, каже: «Все, завтра починаємо». 23 грудня — роблять палі.
2018–2019. Сезон третій — “ще трошки, от-от, буквально до кінця року”
У 2019-му мер заявляє: міст буде готовий до кінця року, розв’язка — навесні наступного. На мості тривають зварювальні роботи під контролем Інституту Патона.
Але рік минає, весна минає, літо минає — моста все ще немає.
2020–2025. Сезон четвертий — нескінченний
Графік відкриття повторюється щороку:
— “До кінця року!”
— “Весною пустимо!”
— “Скоро завершимо!”
Надміра обіцянок мера банкрутіє місцевий бюджет. Будова стоїть. Зрештою, мер звертається по допомогу до “слуг народу”. І банер з іменем “Руслан Марцінків” на довгобуді змінюється на “Велике будівництво”.
Війна закреслює ці плани, а отже і державне фінансування. А з Марцінківа по факту списує обіцянки.
ОБ’ЄДНАННЯ ПІВНІЧНОГО І ПІВДЕННОГО БУЛЬВАРІВ: шлях завдовжки у 15 років і одну квартиру
Передісторія
Ідею бульварів Франківськ успадкував ще з радянських часів. Оновлений проєкт придумали ще у 2006 році, але саме Марцінків дає йому нове життя після 2015-го. І починається марафон, в якому перемагає не той, хто швидше будує, а той, хто довше чекає.
2017. Старт обіцянок і три головні вороги
Мер уперше обіцяє об’єднання бульварів «вже цього року». Але на дорозі стоять:
- МАФ,
- «п’яний ринок»,
- житлові будинки (і одна особливо вперта квартира).
МАФ зносять після дискусії про ціну. Будинки частково теж викуповують. Але одна квартира на Сонячній, 51А просить… 300 тисяч євро. Судяться, не домовляються, час іде.
Ще й тендер оскаржують. Рік закривається без результату.
2018. Другий шанс — і знову мимо
Підрядники асфальтують, ринок зносять, щось рухається, але… «не вийшло». Проєкт переноситься на 2019. Начальники управлінь, яким мер обіцяв звільнення — залишаються на місцях.
2019. Зміна проєкту та зростання ціни х5
Новий тендер — тепер уже на 46 млн грн. Дорога зросла в ціні майже у п’ять разів. Роботи мають завершити до червня 2020 року. Але знову заважає та сама квартира.
2020. Квартира продалась!
У липні міськрада таки купує її за 1,6 млн грн. Джерела кажуть про ще більші неофіційні домовленості. Нарешті можна будувати. Але фінансування вже не дуже, COVID втручається, і дедлайн знову переноситься.
2021. Фінал — нарешті справжній
Марцінків обіцяє запустити транспорт до 1 травня. Не встигають. Але 18 червня бульвари таки відкривають. Можливо, це чи не найбільший реальний внесок чинного мера в інфраструктуру Франківська.
ЛГБТ: “будьмо нетолерантними”, бо… чому б і ні?
В серпні 2025-го в Івано-Франківську відкрився сьомий в Україні ЛГБТ+ ком’юніті-центр. Подія для міста могла би бути цивілізаційною позначкою: мовляв, навіть у консервативніших регіонах поступово з’являються простори, де люди можуть просто жити своє життя без зайвого страху. Але, виглядає, Франківськ не був до цього готовий — принаймні його мер.
Після того як група “небайдужої молоді” зірвала відкриття центру й організатори викликали поліцію, Марцінків не те що не засудив нападників — він подякував їм.
Причому не якось стримано, а з усіма бонусами риторики «культурного фронту»: мовляв, це все “удар по родині”, “пропаганда”, а нам потрібна “нетолерантність”. Так, мер офіційно закликав до нетолерантності — звучить як успіх у рейтингу прогресивних міст, але у зворотному напрямку.
Додатковий бонус — класична трійця «ворог хоче знищити»: мову, церкву й родину. ЛГБТ-центр, очевидно, у цьому списку зайняв місце якоїсь міжгалактичної диверсії.
У вересні мер знову повернувся до теми — цього разу, аби підтримати УКУ у скандалі, де студентці відмовили в поселенні до колегіуму через емодзі з веселковим прапором. І знову з пафосом про “спільні християнські цінності” та “не місце прихильникам ЛГБТ”.
“Бити дітей?” — соцопитування, яке не мало стати соцопитуванням
У квітні 2025-го мер вирішив підняти важливу тему — мову. Але замість громадського обговорення, комунікаційної кампанії чи бодай мотиваційного відео він… запостив опитування в стилі:
«А чи можна бити дітей за російську?»
Пост був оформлений як цитата Богдана Бенюка про “взяти різку й відлупцювати”, а потім Марцінків запитав у підписників: “Як ви вважаєте?”
Реакція в соцмережах була майже одностайною: ні, бити дітей усе-таки не варто, навіть якщо про це сказав Богдан Бенюк.
Парк Ветеранів України: між обіцянками і реальністю
Історія з Парком Ветеранів біля міського озера — це, мабуть, найпоказовіший сюжет року: усі сторони нібито “за парк”, але кожна має своє бачення. Місто — трохи парк, трохи забудову, активісти — лише парк, інвестори — взагалі реабілітаційний центр із комерційним супроводом. На виході — роки суперечок, а територія все ще нагадує місце, де плани змінюються швидше, ніж таблички на парканах.
Скандал стартував ще у 2018 році, коли на ділянці, що належала “Гаразд Україна”, готувалися звести розважальний комплекс. Міська влада тоді активно демонструвала незгоду: встановили капличку, хрести, дитячий майданчик і навіть влаштували цілодобовий прийом громадян. Жест був непогано виконаний, але гучні дії не переросли в системні.
У 2020 році відбулося «перезавантаження» угод: частину землі залишили орендарю, а частину оголосили майбутнім парком під опікою комунального підприємства. Був і термін, і площа, і обіцянка — не було лише виконання.
У 2024 році ситуація повернулася у бік забудови: міськрада оголосила інвестконкурс на будівництво реабілітаційного центру. Мер пояснив це “проханнями лікарні та ветеранських організацій”, не уточнивши жодної назви. Активісти побачили в цьому лише нову спробу забудувати зелену зону біля озера — і самотужки почали облаштовувати Парк Ветеранів України.
Далі — загострення конфлікту. Проєкт, який мав би займати 20–25% під реабілітацію, у своїй більшій частині складався з комерційної нерухомості.
Восени 2024-го міськрада, то переносила розгляд питання, то створювала комісії, а в листопаді конкурс таки скасувала. Здавалося, крапка. Але в лютому 2025 року знову — нові рішення: цього разу земельну ділянку перевели в категорію зелених насаджень загального користування та передали комунальному підприємству під Парк Ветеранів. Місто навіть виділило мільйон гривень на впорядкування території.
Однак за кадром залишилося головне: комунікацію з орендарем просто ніхто не вів. Принаймні так відповіли на запит активістів — жодних листів, переговорів чи звернень у документах немає. Лише фраза мера, що місто “надішле лист” з пропозицією обговорити умови.
Духовне будівництво біля озера
За ці роки довкола озера з’являється все більше релігійних споруд — або, принаймні, спроб побудувати їх. У 2024 році на ділянці біля набережної ім. Стефаника та ЖК «Ozero» виріс будівельний паркан, де мали зводити храм УГКЦ. Документи — є, дозволи — видані раніше. Генплан, щоправда, не передбачає релігійного будівництва на цій території, але суперечності тут ніколи не були перешкодами.
Мешканці у соцмережах відреагували емоційно: від обурення до саркастичних пропозицій «злити озеро». У відповідь мер оголосив, що каплички все ж не буде, і переїде вона на іншу ділянку.
Шашкевича: пам’ятка XIX століття як тест на принциповість
У 2025 році місто отримало ще один виклик — незаконну скляну добудову на першому поверсі історичної будівлі на Шашкевича, 9. Архітектори, спадкоохоронці, мешканці — всі одностайно заявили, що власник не мав права на такі роботи. Влада обіцяла “боротися з усіма, хто вирішує робити, що хоче”.
Формально — правильно. Але у місті добре пам’ятають, як вибірковими можуть бути ці принципи.
Підручник про Франківськ
На початку 2025 року в місті презентували перший повноцінний підручник з історії Івано-Франківська. Тисяча примірників — і школярам, і бібліотекам, і всім, хто хоче зрозуміти, на яких історіях тримається місто.
Марцінків під час презентації говорив про важливість доступного навчального матеріалу та про те, що Франківськ швидко змінюється, тому “необхідно мати інструмент для передачі історичної пам’яті”. Загалом, звучало як звична для мера спроба об’єднати традицію, ідентичність і виховання молоді в одному меседжі.
Автори підручника — педагоги, історики, краєзнавці — справді зробили працю об’ємною: 35 тем, комікси, ілюстрації, складні періоди історії міста, сучасна війна і навіть культура теперішніх років. Учні, кажуть автори, теж мали свою частку участі — і це, мабуть, найкращий показник того, що підручник націлений не тільки на фактаж, а й на емоційний контакт із молоддю.
Книга Марцінківа: мер — також автор
А якщо вже говорити про літературні здобутки, неможливо оминути власну книжку мера. У 2022-му Марцінків презентував монографію “Правові засади створення та діяльності служби безпеки ОУН”, написану на основі його кандидатської.
Підхід до презентації був цілком у стилі Марцінківа: тема непроста, але “актуальна як ніколи”, родинна історія — природне джерело мотивації, а висновок — класичний для його риторики: боротьба триває, і паралелі між минулими століттями та сьогоденням більш ніж очевидні. Мер підкреслив, що монографія дає змогу побачити тяглість цієї боротьби й відчути “долі за документами”.
“Тут розмовляють українською”: білборд-привид
Першими на себе звернули увагу плакати з фразою “Тут розмовляють українською” та підписом Марцінківа. Класичний стиль, упізнаваний меседж — і повне нерозуміння в мерії, звідки це взялося.
Офіційна відповідь на запит журналістів звучить максимально дипломатично: оплати з бюджету не було, дозвіл мера — це “не публічна інформація”. Тобто формально — нічого не знаємо, нічого не бачили.
“600 млн на ЗСУ”: патріотичний сюжет без авторства
Інша серія білбордів — про 600 мільйонів гривень на потреби військових. Формулювання просте, обличчя Марцінківа знайоме, а питання те саме: хто це оплатив?
Мерія на запити відповідає чесно:
– гроші для ЗСУ в бюджеті дійсно є,
– навіть частину профінансовано,
– але хто розвішує в місті білборди з ім’ям мера — невідомо.
У відповідях виконавчого комітету йдеться лише про структуру витрат на підтримку військових: від соціальних програм до матеріального забезпечення та субвенцій. Але коли справа доходить до плакатів із підписом міського голови — інформація раптом зникає. Ні бюджету, ні замовника, ні пояснень, чому саме Марцінків фігурує на візуальній рекламі бюджетних рішень.
У підсумку виходить цікавий феномен франківської політичної комунікації: білборди є, меседжі є, підпис є — але офіційного зв’язку з міською владою, здається, немає. Або принаймні про нього воліють не говорити.
Та невідомо, що тут важливіше — те, що бюджету на білборди ніхто нібито не витрачав, чи те, що вони все одно з’являються саме тоді, коли це вдалим чином доповнює публічну риторику міського голови.
Кіт Марцик: політична легенда епохи Марцінківа
Руслан Марцінків за час двох каденцій устиг стати настільки впізнаваною постаттю, що в місті з’явився персонаж кота, названий на його честь. І цей кіт, між іншим, не просто сидить у фейсбуці: він скликає людей на протести.
Так, саме «кіт Марцик» став одним з облич пікету проти засклення готелю «Дністер». 21 листопада 2024 року він покликав франківців нагадати власникам будівлі, що обіцянки про розісклення — це не сувенір на пам’ять, а публічне зобов’язання.
Будівля, на хвилиночку, — пам’ятка місцевого значення. Тут підписували Акт Злуки 1919 року, жили Петлюра, Грушевський, Винниченко. І саме цю історію, за словами громади та архітекторів, нинішні власники вдало ховають за склопакетами.
На акцію прийшло багато людей. Митець Ростислав Шпук описав ситуацію як «найбільший злочин століття міста», бо, за його словами, місто втратило простір і частину пам’яті. Архітекторка Ірина Чолій додала, що такі речі не можна залишати без реакції — і добре, що тепер в Івано-Франківську є свій кіт-борець, «який, можливо, десь тут ходить між нами».
Головне питання вечора — хто ж стоїть за цим акаунтом? — так і лишилося без відповіді. Поліція ж тим часом намагалася скласти протокол на Шпука за організацію акції.
Але факт лишається фактом: у місті, де мерська активність давно проросла в інформаційний фольклор, на захист архітектури тепер виходять не лише громадські діячі, а й вигадані коти.
Вишенька на торті: Марцінків тепер ще й адвокат
На завершення року Руслан Марцінків вирішив додати до свого списку регалій ще одну: адвокатське посвідчення. 7 листопада 2025 року Рада адвокатів Івано-Франківської області офіційно видала йому свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.
У відкритих реєстрах усе виглядає акуратно: у Національній асоціації адвокатів України зазначено, що рішення ухвалене ще 24 жовтня, а контактною поштою нового адвоката значиться електронна адреса чинного міського голови. Тобто — якщо хтось і шукав юридичну допомогу, то міг би звернутися прямо в мерію.
Opendatabot і YouControl також підтверджують новий статус Марцінківа, але додають важливу деталь: за всі роки моніторингу у судовому розкладі немає жодної справи, де він би виступав як адвокат чи представник сторін. Та пояснення просте — в день отримання свідоцтва Марцінків подав заяву про призупинення своєї правничої діяльності. Закон дозволяє таку паузу, і мер нею скористався буквально одразу.
Редакція «Галки» вже надіслала уточнювальні запити до Ради адвокатів та самого мера, щоб прояснити деталі цього блискавичного входу й виходу з професії.
Формально ж шлях до адвокатури у Марцінківа був довгим і послідовним: у 2018 році він отримав ступінь магістра права в університеті короля Данила Галицького, ще через два роки там же захистив кандидатську. Тож формально все логічно — теоретично готовий, практично уповноважений, юридично захищений.
А захищеність — штука тут не зайва. Закон про адвокатуру надає довгий перелік гарантій: від особливого порядку повідомлення про підозру до заборони переслідування через професійну діяльність. Навіть якщо ця діяльність, як у випадку Марцінківа, поки що призупинена ще до першої справи.
Таким чином мер Івано-Франківська отримав не просто новий статус, а й новий юридичний рівень захищеності — символічний фінальний штрих його політичної п’ятирічки.
Читайте також:
ФОТО ТИЖНЯ
