«Пам’ять — це відповідальність живих»: як четверо волонтерок вчать Франківськ зупинятися о 9:00 (ФОТО)
Щосереди та щосуботи вони виходять на вулиці Івано-Франківська з плакатами. Перекривають рух, говорять із перехожими, знайомляться з родинами загиблих і розповідають історії людей, яких більшість учасників акції ніколи не знала особисто. Іноді на хвилину мовчання приходять десятки людей, а іноді координаторка залишається фактично сама посеред великого перехрестя. Вони кажуть, що їхня мета — не просто змусити місто завмерти на 60 секунд, а зробити так, щоб пам’ять про загиблих стала спільною відповідальністю, а не залишалася лише горем їхніх родин.
Про це Галка поговорила з франківськими координаторками громадської організації «Вшануй» Аліною Копчук-Кашецькою, Наталею Глушко, Таїсією Матюшевою та Анастасією Дровою.
Від однієї іменної акції — до постійної команди
Одна з головних ідей «Вшануй», пояснюють координаторки, — зробити культуру пам’яті не стихійною, а системною. Щоб пам’ять не виникала лише після чергової втрати чи у визначені дати, а ставала частиною повсякденного життя суспільства.
Серед співзасновниць організації волонтерки називають Ірину Цибух та Катерину Даценко.
«Організація “Вшануй” започаткувала таку ініціативу, щоб культура пам’яті стала не стихійною, а інституційною. Тому що ми бачимо, що стихійне пам’ятування швидко спливає, воно не працює на довгу перспективу».
Франківська команда почала формуватися близько півтора року тому. Однією з важливих точок стала іменна акція до дня народження Костянтина Юзвюка, яку у Франківську організувала Анастасія Палій.
Саме там частина майбутніх координаторок познайомилася між собою.
Пізніше Анастасія мала переїхати з міста й написала в чаті, створеному для учасників акції, що потрібні люди, які зможуть продовжити цю роботу на постійній основі.
Аліна пригадує, як тоді їхала з Таїсією до Києва і вже на вокзалі запропонувала податися разом.
«Я кажу Таї: “А давай ми разом подамося, будемо координаторками, щоб одна одну підстраховувати”. Щоб не одна, а разом, гуртом».
Так поступово сформувалася команда. Згодом до неї приєдналася Наталя Глушко.
Спочатку вона просто приходила на акції, які проводили інші дівчата. Причому, згадують координаторки, робила це настільки регулярно, що коли команді знадобилася ще одна людина, її кандидатура була очевидною.
«Наталя долучалася до кожної акції — могла вона чи не могла. Вона стала для нас опорою, підставила своє надійне плече в момент, коли це було найважливіше».
Зараз у франківській команді четверо координаторок. Частина роботи відбувається безпосередньо на вулицях, частина — непомітно для учасників: графіки, листи, комунікація, домовленості, робота з родинами, поліцією, міською владою та медіа.
«Я знаю його як дідуся, який купував мені мандаринки»
Для Наталі Глушко тема пам’яті починається не лише з повномасштабної війни.
Її прадід був пов’язаний з УПА. Однак про цю частину його життя вона майже нічого не знає.
У родині, розповідає Наталя, її не виховували через історії про визвольний рух і майже не говорили про минуле прадіда. Тому сьогодні в її власній пам’яті він залишився насамперед близькою людиною з дитинства.
«Я не знаю про життя свого прадідуся нічого. Я знаю його як дідуся, який мені купував мандаринки. Все».
Зараз Наталі 23. І тепер, коли вона сама почала цікавитися родинною історією, запитувати вже практично немає кого.
«Мені сумно, що зараз немає його побратимів, немає людей, які б мені розказали про нього».
Цей досвід став для неї одним із пояснень, чому пам’ять про нинішніх загиблих не можна залишати лише їхнім сім’ям.
Бо якщо сьогодні не говорити про конкретних людей, через десятки років від них так само можуть залишитися тільки ім’я, фотографія та кілька речень біографії.
«Де я є — там і є хвилина мовчання»
Після того, як дівчата почали координувати акції, їхнє власне ставлення до хвилини мовчання змінилося.
Аліна каже, що цей процес досі триває.
Спочатку хвилина мовчання просто стала обов’язковою частиною її ранку. Причому не тільки у середу чи суботу, коли відбуваються організовані акції.
«Я завжди кажу: де б ви не були — вшановуйте хвилину мовчання. Тобто це означає, що де я є, там і є хвилина мовчання».
Координаторки мають запис офіційного оголошення хвилини мовчання та гімну. Якщо о дев’ятій вони перебувають не на акції, намагаються організувати її там, де є: на роботі, у потязі, на вокзалі чи в іншому публічному просторі.
Для Аліни важливо не лише говорити людям, що вони мають зупинятися, а й показувати це власним прикладом.
За цей час змінився і зміст самої хвилини.
На одному із заходів про культуру пам’яті вона почула думку, яка залишилася з нею: під час хвилини мовчання можна не лише згадувати загиблих, а й запитати себе:
«Що я можу зробити для цієї країни зараз?»
Це стало ще одним способом осмислювати ці 60 секунд.
Люди, яких ти ніколи не знав, перестають бути чужими
Робота з пам’яттю поступово розширила для координаторок саме поняття особистої втрати.
Аліна говорить, що тепер згадує не лише близьких чи знайомих.
Є військові, яких вона ніколи не бачила, але стежила за їхньою історією. Є люди, для яких допомагала зі зборами. Є рідні її знайомих.
Після їхньої загибелі сказати «це була чужа людина» вона вже не може.
«Є люди, з якими я не була особисто знайома, але це був знайомий моєї знайомої, рідний моєї знайомої, або люди, за якими я слідкувала, для яких робили збори. І якщо вони загинули, для мене це відчувається як особиста втрата».
У цьому вона бачить одну з найважливіших функцій спільного пам’ятування.
Загиблі перестають бути цифрами.
«Ми мусимо розуміти, що для України кожна людина, кожен військовий, який загинув, кожен військовополонений, безвісти зниклий — це кожна окрема людина. Не просто цифри».
Іменні акції: не «військовий, який загинув», а людина
Одна з практик франківської команди — іменні акції.
Після того, як о 9:00 учасники зупиняють рух і проводять хвилину мовчання, вони збираються разом. Якщо на акцію прийшли рідні чи друзі загиблого, ті розповідають про нього.
Але координаторкам важливо говорити не лише про військову службу.
Їх цікавить, якою людина була до війни та поза війною.
Що любила. Які слухала пісні. Чи читала вірші. Які мала мрії. Над чим працювала. Що її смішило.
«Мені здається, що саме такі історії роблять пам’ять живою. Не просто військовий, який віддав життя за Україну, а людина, яка мала цілі, чогось добилася в цьому житті, щось любила».
За час роботи таких історій накопичилося багато.
Наталя зізнається, що їй складно запам’ятовувати імена, зате вона добре пам’ятає обличчя та конкретні деталі.
Однією з таких деталей стала пісня, яку вона вперше почула на одній з іменних акцій. Відтоді композиція залишилася в її телефоні.
І саме такі речі, каже вона, стають способом пам’ятати.
Вірші «Юнги», які виявилися її улюбленими
Особливо Наталі запам’яталася іменна акція на честь військового з позивним «Юнга».
Вона дізналася, що він любив поезію — читати сам і слухати, як читають інші.
Перед акцією його близька людина надіслала список улюблених віршів «Юнги», щоб учасники могли вибрати й прочитати їх.
Наталя відкрила список і побачила практично ті самі тексти, які любила сама.
«Щоб ви розуміли, це кожен вірш, який я любила, який у мене закладочкою в книжці позначений».
Це стало несподіваним відчуттям близькості до людини, з якою вона ніколи не була знайома.
«Наче я доторкаюся до життя цього чоловіка. Було дуже щемко. Я дуже боялася просто не заплакати, читаючи цей вірш».
Для координаторок це і є прикладом того, як пам’ять виходить за межі біографічної довідки.
Ти раптом дізнаєшся, що загиблий любив той самий вірш, що й ти. Слухав знайому тобі пісню. Пив таку саму каву.
І людина, яку до цього знав лише за фотографією, стає ближчою.
Ще одна акція, яку згадують дівчата, була присвячена військовому з позивним «Каштан».
Він мав власний проєкт, пов’язаний із кавовими дріпами. Цей проєкт продовжує існувати і після його загибелі.
Тому під час акції учасників пригощали кавою.
Для координаторок такі деталі принципові.
Бо пам’ять, кажуть вони, не завжди повинна бути виключно мовчазною і трагічною.
Іноді пам’ятати людину — це випити кави, яку вона любила. Прочитати її улюблений вірш. Увімкнути пісню. Згадати жарт.
«Ти бачиш багатогранність людини»
Анастасії Дрові особливо запам’яталася акція на честь Андрія Бойка, який загинув на Гуляйпільському напрямку.
Для неї ця історія мала ще один особистий зв’язок: Гуляйполе — частина її рідного Запоріжжя.
На акцію прийшло багато людей — родичі, друзі, знайомі з церковної спільноти.
І саме кількість абсолютно різних людей, об’єднаних пам’яттю про одного чоловіка, сильно її зачепила.
«Це як: не кажи, хто ти, скажи, хто твої друзі. По тому, скільки різних людей прийшли вшанувати Андрія, ти просто бачиш багатогранність людини».
Подібне вона відчула й на акції до дня народження Кості Юзюка. Тоді долучилися представники різних спільнот, волонтери, молодь, люди, які раніше між собою навіть не були знайомі.
Пам’ять про одну людину на годину створила між ними зв’язок.
Коли думаєш, що прийдеш одна, а приходить натовп
Таїсія згадує зовсім іншу акцію.
Вона заздалегідь була переконана, що цього разу прийде сама.
«Я знала, що буду одна на акції, і в мене був якийсь ментал брейкдаун. Я дуже себе накрутила».
Але сталося навпаки.
Саме того дня на акцію прийшло особливо багато людей.
«Я стояла і мені хотілося плакати від того, що дуже багато людей прийшло».
Для неї це один із найбільш емоційних моментів у роботі: бачити нових людей, які вперше вирішують зупинитися разом із ними.
Водночас координаторки наголошують: успіх акції не можна вимірювати тільки кількістю учасників із плакатами.
Навіть кілька людей можуть зупинити цілу вулицю.
А іноді справді приходить одна людина
У Аліни була протилежна історія.
Акція біля міського озера. Вона прийшла — а більше нікого немає.
«Була я і була поліція. Все».
Замість скасувати акцію, Аліна залишилася.
Поліцейські допомогли зупинити транспорт. На хвилину завмерли люди навколо.
«Це показує мені завжди, що достатньо однієї людини. Головне, щоб хтось один ініціативний це зробив».
Саме цей випадок вона називає одним із найбільш показових за весь час роботи.
Бо культура пам’яті, на її думку, починається не тоді, коли вже сто людей погодилися щось зробити.
Вона починається з першого, хто став.
«Я боюся доріг. Але як не вийти?»
Подібна історія сталася з Наталею біля «Арсену».
Вона зізнається: боїться доріг і великих перехресть. А тут — великий транспортний потік, учасників майже немає, і треба виходити.
«Я прийшла, людей нема. Я боюся вийти. А як не зробити? Як не вийти?»
Спочатку вона стала ближче до краю дороги.
Перші дві машини не зупинилися.
Тоді довелося вийти далі.
І рух почав ставати.
Для Наталі це стало не тільки історією про хвилину мовчання, а й про те, як волонтерство змінює її саму.
Раніше вона не вважала себе людиною, яка легко бере ініціативу. Тепер доводиться це робити.
«Я думала, що мене мотивує, коли багато людей приходить і всі зупиняються. Але ні. Насправді оце показало мені, що мотивує бути ще активнішою».
Машини впритул і спроби об’їхати матерів загиблих
Не всі водії реагують на акції спокійно.
Координаторки згадують ситуації, коли автомобілі під’їжджали майже впритул до людей, які стояли на переході.
Біля ПНУ одна з машин продовжила рух просто на двох учасниць акції.
«Ми дві стоїмо на переході, машина їде впритул до нас».
Ще небезпечніша ситуація була біля міського озера.
Там під час хвилини мовчання стояли матері загиблих військових — із прапорами, фотографіями та іменами своїх дітей.
Один із водіїв вирішив об’їхати перекриття тротуаром.
Координаторки кажуть, що подібні випадки особливо важко сприймати не через особистий конфлікт із водієм.
Перед ним буквально стоять родичі загиблого з його портретом.
«Для мене в голові не вкладається, як можна бачити це і нагло їхати. Це дуже велика неповага як до самого героя, так і до його родини».
Соцмережі агресивніші за реальне життя
Водночас дівчата помітили цікавий контраст.
Якщо читати коментарі у соцмережах, може здатися, що спроба попросити незнайомця зупинитися о 9:00 обов’язково завершиться конфліктом.
У реальному житті це часто зовсім не так.
Наталя згадує, що раніше боялася робити зауваження.
«Я навчила себе робити зауваження людям: “Стоп, хвилина мовчання, будь ласка, зупиніться”».
І часто реакція максимально проста.
«Людина закінчила розмову, перепросила і зупинилася. Все. Це не так страшно, як здавалося».
За час координування вона змінила і власне ставлення до тих, хто не розуміє сенсу акцій.
Колись першою реакцією була злість: скільки років триває війна — невже це досі потрібно комусь пояснювати?
Тепер Наталя дивиться на це інакше.
Не кожна людина, яка не зупинилася, обов’язково байдужа. Частина людей справді не сформувала для себе цієї звички або не розуміє, навіщо потрібен публічний ритуал.
І завдання координаторів — пояснювати.
Вона пригадує знайому з попередньої роботи, яка залишила під дописом про акцію різкий коментар і назвала її «цирком».
Спершу Наталю це сильно розлютило.
А потім вона відповіла спокійно: запропонувала прийти на акцію, поговорити з координаторками й, головне, з родинами загиблих.
Щоб почути, чому для матері важливо, аби пам’ятали її сина. Для дитини — батька. Для дружини — чоловіка.
«Це не цирк. Це набагато глибше. Це про людину. І відповідальність не тільки на рідних — нести цю пам’ять. Ця відповідальність лежить на всьому суспільстві».
«Який рік війни, всі ж і так знають»
Хвилина мовчання для координаторок не закінчується за межами Франківська.
Окрема історія — потяги.
Таїсія пригадує, як одного ранку підійшла до провідниці й попросила оголосити у вагоні хвилину мовчання.
Реакція її здивувала.
«Вона так на мене подивилася і каже: “Та який рік війни, всі ж і так знають”».
Таїсії вдалося її переконати, і оголошення таки зробили. Але сама фраза надовго залишилася в голові.
Бо люди справді можуть знати, що о 9:00 відбувається хвилина мовчання.
Проте це не означає, що вони зупиняться.
«Можливо, знають. Але ніхто цього не зробить, якщо не побачить щось збоку».
Саме потяги, каже Таїсія, навчили її ще однієї речі: якщо хочеш змінити поведінку людей, недостатньо говорити з ними так, як зручно тобі. Треба шукати мову, якою вони почують.
Аліна теж пригадує досвід в Інтерсіті.
О 9:00 вона встала і ввімкнула на телефоні оголошення хвилини мовчання. Інші пасажири переважно залишилися сидіти.
Двоє людей навпроти зняли навушники й мовчки провели цю хвилину, не встаючи.
Через місяць чи два вона знову їхала швидкісним потягом.
Цього разу достатньо було перших звуків оголошення з її телефона.
«Тільки заграли перші звуки — весь вагон встав. І всі стояли».
Для неї ці два випадки стали доказом, наскільки багато залежить від середовища і від особистого ставлення людей.
Хвилина мовчання у лікарні
Наталя одного разу застала дев’яту ранку в лікарні, де перебували військові.
Коли почалася хвилина мовчання, лікарі зупинилися.
Військові, які через свій стан не могли встати, залишилися сидіти.
І для координаторок це також важливий момент: не існує одного жесту, без якого пам’ять нібито стає неправильною.
Хтось встає. Хтось знімає головний убір. Хтось витягає навушники. Хтось молиться. Хтось через поранення чи інвалідність фізично не може піднятися.
Вони закликають людей вставати й зупинятися, але водночас застерігають від перетворення пам’яті на жорстку «методичку».
Бо нав’язаний ритуал може викликати спротив замість осмислення.
Зупинити концерт посеред музики
Таїсія розповідає ще про один досвід, який несподівано вразив навіть її.
На одному з концертів музика зупинилася — і організатори зробили хвилину пам’яті.
Здавалося б, людина, яка постійно займається цією темою, мала би звикнути до таких практик.
Але саме в концертному просторі вона побачила це вперше.
«Мене прямо промурашило. На багатьох концертах я за життя була, але такий досвід мала вперше».
Для неї це приклад того, чому культура пам’яті має виходити за межі окремої хвилини на вулиці.
Пам’ять може бути інтегрована в концерти, фестивалі, конференції, робочі простори, школи, заклади, транспорт.
Що насправді роблять координаторки протягом тижня
Ззовні робота «Вшануй» може виглядати просто: кілька разів на тиждень прийти на локацію з плакатом.
Насправді за цим стоїть значно більше.
У середу та суботу команда проводить вуличні акції. Координаторки приносять плакати, визначають, хто на якому переході стоятиме, комунікують з учасниками.
Під час іменних акцій окремо працюють із близькими загиблого.
Є й дистанційна частина роботи.
Таїсія зараз живе у Львові, тому займається графіками, листуванням та іншими організаційними питаннями. Коли приїжджає до Франківська — долучається фізично.
Була й тривала комунікація з міською владою, міським головою, поліцією та медіа.
Одним із завдань було домогтися, щоб оголошення хвилини мовчання у місті було регулярним і синхронним.
Координаторки наголошують: те, що сьогодні у Франківську щодня зупиняють рух біля драмтеатру, — результат роботи не лише «Вшануй».
До цього долучалися інші волонтери, військові, громадські активісти та люди, які зверталися до влади.
«Ми намагаємося стабільно підтримувати акції. Щоб вони були регулярними».
Найскладніше — привести нову людину
На питання, що в цій роботі найважче і чого не видно ззовні, координаторки відповідають майже одразу: залучати нових людей.
Працюють соцмережі, особисті знайомства, розмови, запрошення.
Але чарівного способу немає.
«В людей є відчуття, що ти один раз зробиш акцію — і все, на наступну прийде багато людей. Але воно так не є».
Натомість є люди, які приходять стабільно. Саме з них поступово формується спільнота.
І для координаторок важливо не тільки те, скільки людей стоїть поруч із ними.
Важливо, що ці люди потім принесуть хвилину мовчання у своє середовище — на роботу, навчання, у власну родину.
«Я взагалі не справляюсь, якщо чесно»
За всіма історіями про громадську активність є інша сторона — постійний контакт зі смертю та чужим горем.
А іноді й зі своїм.
На запитання, як вони емоційно справляються з цією роботою, Анастасія Дрова відповідає прямо:
«Я взагалі не справляюсь, якщо чесно».
Після загибелі її близького друга робота з пам’яттю перестала бути для неї тільки волонтерською діяльністю.
«Як тільки ця втрата торкнулася мене безпосередньо, вона мене з’їла. Вона мене з’їдає досі».
Анастасія хоче, щоб люди знали його історію. Але водночас визнає: організовувати акцію на його честь їй надзвичайно важко.
«Я не хочу її робити. Не тому, що я не хочу, щоб про мого друга знали. Це про якісь блоки. Просто дуже важко».
Вона дивиться на інших людей, які пережили втрату й змогли трансформувати біль у пам’ятні події, фестивалі, концерти чи інші ініціативи.
І каже, що хотіла б навчитися так само.
Пам’ять може бути світлою
У розмові координаторки неодноразово повертаються до однієї думки: пам’ятати — не означає постійно перебувати тільки у скорботі.
Вони згадують «Чека-Фест» та те, як родина Ірини Цибух продовжує говорити про неї, збирати людей, згадувати спільні моменти.
Так само пам’ять про загиблого коміка може жити у вечорі, де друзі згадують його смішним.
Про поета — через його вірші.
Про людину, яка любила музику, — через пісні.
«Ритуал пам’ятування — це не завжди про скорботу. Це також пам’ятати людину світлою».
Для координаторок це важливо ще й тому, що загиблі жили не заради того, щоб після них залишилася лише траурна фотографія. Вони мали характери, захоплення, плани й майбутнє.
«Пам’ять — це відповідальність живих»
Коли стає важко, координаторки називають різні речі, які їх тримають.
Люди.
Близькі.
Відповідальність.
Наталя згадує фразу, яку колись почула і відтоді часто повторює:
«Пам’ять — це відповідальність живих».
Особливо вона згадує її тоді, коли емоційно вже важко продовжувати.
Бо пам’ять не може бути обов’язком тільки матері загиблого, його дружини, дітей чи друзів.
Де закінчується особисте горе і починається національна пам’ять
Координаторки багато працюють із родинами загиблих. І тут для них принципово не вирішувати замість близьких, як саме потрібно пам’ятати людину.
Якщо організовується іменна акція, саме родичі та близькі значною мірою задають тон.
Вони знали цю людину.
Вони можуть сказати, що для неї було важливим.
«Коли ти не знайома особисто з людиною, пам’ять якої ти хочеш вшанувати, і до тебе звертаються близькі, неетично вирішувати, як це має відбуватися».
Звідси й небажання перетворювати пам’ятування на набір суворих правил.
Треба слухати. Бо якщо суспільство отримає ще одну нав’язану зверху «методичку», вона може викликати той самий спротив, який викликали формальні радянські ритуали.
Піти на прощання з людиною, якої ти не знав
Однією з практик, яка змінила ставлення Таїсії до пам’яті, стали прощання з незнайомими їй людьми.
На її думку, не обов’язково особисто знати загиблого, щоб прийти провести його.
Нещодавно вона була на прощанні з посестрою свого батька. Сам батько перебував на фронті й приїхати не міг.
Таїсія не була особисто знайома із загиблою, але прийшла замість нього.
«Я за нього стояла там, хоча з нею особисто не була знайома».
Для неї це теж відповідь на питання, як особисте горе стає колективною пам’яттю.
Хтось мусить бути поруч із родиною. Іноді — навіть якщо ніколи раніше не бачив людину, з якою прощаються.
Як пояснювати хвилину мовчання дітям
Окрема тема — діти.
Наталя має молодших братів і сестер і каже, що не бачить віку, до якого про пам’ять взагалі не варто говорити.
Питання радше в тому, як саме це пояснювати.
Її молодшій сестрі близько семи років.
Наталя намагається говорити максимально просто.
«Я їй пояснювала так, як пояснюю дорослій людині: у нас є військові, які захищають тебе, щоб ти сьогодні пішла до школи. І, на жаль, їх не стає. А ми маємо їх пам’ятати».
Тому о дев’ятій можна відкласти мультики й на хвилину зупинитися.
Водночас координаторки наголошують: робота з дітьми не повинна перетворитися на ще один формальний шкільний захід, який треба «відбути».
Щоб військовий не став «якимось дядьком із підручника»
Говорячи про наступні покоління, координаторки згадують власний шкільний досвід.
Наталя наводить простий приклад із Тарасом Шевченком. У дитинстві для неї це був умовний «дядько, який колись жив».
Лише в дорослому віці, коли вона сама почала перечитувати історії українських діячів, вони перестали бути портретами з підручника.
Так само, переконані волонтерки, може статися з нинішніми військовими.
Якщо наступним поколінням просто сказати: «Це герой, його треба пам’ятати», — цього буде недостатньо.
«Коли тобі просто рандомно кажуть: оцю людину мусиш пам’ятати — ти її не запам’ятаєш. Так не працює мозок».
Потрібні історії.
Не тільки дата народження, військова частина, дата загибелі.
А те, що створює людину.
Вірші, фотографії, порожній стілець і столик у кафе
Координаторки наводять приклади того, як пам’ять уже входить у повсякденність.
Десь у закладах залишають табличку на столику: тут міг би сидіти той чи інший загиблий.
На весіллях залишають місце для людини, якої вже немає.
Зберігають фотографії.
Розповідають історії.
Влаштовують концерти пам’яті.
Читають вірші.
На думку координаторок, саме через такі прості речі наступне покоління може отримати живий зв’язок із людьми, яких воно ніколи не бачило.
Але лише окремих ініціатив недостатньо.
Потрібна ширша політика пам’яті, яка допоможе зберегти ці історії не на кілька років, а на покоління.
На думку волонтерок, нині в Україні фактично формується нова культура пам’яті.
До повномасштабного вторгнення певні практики існували, однак значна частина історичної пам’яті українців протягом десятиліть була стерта або замінена нав’язаними наративами.
«Раніше нам нав’язували пам’ять, але не нашу. Нашу стирали».
Шкільні заходи часто проводилися просто тому, що їх треба було провести.
Тепер, кажуть координаторки, процес стає живішим.
Але водночас значно складнішим.
Бо недостатньо провести одну акцію й вирішити, що культура пам’яті сформована.
Якою буде хвилина мовчання після війни
Коли розмова доходить до майбутнього, погляди координаторок дещо різняться.
Хтось хотів би, щоб практика щоденної хвилини мовчання залишилася максимально близькою до нинішньої.
Хтось застерігає, що зараз неможливо передбачити, якою саме вона буде після завершення війни.
Таїсія каже: сьогодні важливіше сформувати саму основу культури пам’яті, ніж намагатися вже зараз прописати її майбутній формат.
«Ми зараз маємо плекати в собі це розуміння, з яким хочемо бачити культуру пам’яті. Якою вона буде реалізовуватися після перемоги — я не знаю».
У цьому питанні для них важлива не конкретна форма, а принцип.
Завершення війни не повинно означати завершення пам’яті.
Бо Україна вже знає, що відбувається, коли історії людей не передають наступним поколінням.
Саме це Наталя бачить у власній сім’ї, коли сьогодні не може відновити історію свого прадіда.
«Це не тільки відповідальність матері пам’ятати свого сина»
Усі ці історії зрештою зводяться до одного питання: хто має пам’ятати загиблих?
Для координаторок відповідь однозначна — не лише їхні родини.
Мати не повинна залишатися єдиною людиною, яка через десятки років називатиме ім’я свого сина. Дружина — єдиною, яка розповідатиме про чоловіка. Дитина — єдиною, яка пам’ятатиме батька.
Саме тому для них важливі іменні акції.
Коли незнайома людина приходить, слухає історію загиблого, запам’ятовує його позивний, пісню, вірш чи жарт — пам’ять уже виходить за межі однієї родини.
Вона стає спільною.
І саме тому, пояснюють координаторки, їм важливо виходити на вулицю навіть тоді, коли людей мало.
Навіть коли доводиться вкотре пояснювати, навіщо зупинятися.
Навіть коли хтось пише, що це «цирк».
Навіть коли о дев’ятій біля переходу стоїть лише одна волонтерка.
Бо для них хвилина мовчання — це не просто хвилина, коли місто має перестати рухатися.
Це щоденне нагадування про конкретних людей, яких більше немає поруч.
Людей, які читали ті самі вірші, слухали музику, пили каву, жартували, закохувалися, будували плани, створювали проєкти, мали друзів і родини.
І якщо ці історії залишаться лише у пам’яті найближчих, за кілька поколінь суспільство ризикує знову запитувати про власних загиблих так само, як сьогодні багато українців запитують про своїх прадідів: ким вони були?
Саме цього франківські координаторки «Вшануй» намагаються не допустити.
«Пам’ять — це відповідальність живих».
Читайте також:
Це теж цікаво
ФОТО ТИЖНЯ
