Пане Дайте Пару Копійок потребує допомоги (ФОТО)

Автор: Дубінець Вікторія

18 Гру, 2017 11:16

Поділитись публікацією
Пане Дайте Пару Копійок потребує допомоги (ФОТО)

Відомий франківський фотограф Ростислав Шпук повідомив на сторінці у Фейсбуці, що відомий у місті чоловік Пане Дайте Пару Копійок знаходиться у лікарні й потребує допомоги.

Чоловік останній місяць у Богородчанській центральній лікарні.

“Нарешті провідав Пана Дайте Пару Копійок. Останній місяць він – у Богородчанській лікарні. Бо його хребет защемив його ж нерв. За що протестний нерв помстився, заторивши трафік сечі і ніяк не поверне йому дозволений швидкісний режим.

Сам власник пошкодженого потоку каже, що коли сеча не знаходить виходу – це значно краще, ніж коли вона пущена на самотік, як тут у декого. І в палаті все ніби врівноважено поділом хворих на рівні дві половинки: тих, чий організм поводиться, мов прохідний двір, і “тупикових”.

Хоча застав я Канта за обходом інших палат, куди він, у довгому чорно-червоному светрі та у щокастих черевиках із висолопленими язиками, заходив почергово перетерти на правах “лідера палатних думок”. Тобто простій урини і втрату нею енергоефективності та азарту вирішив компенсувати власним рухливим заповзяттям. Бо поки не склається зі знаходженням виходу надлишків із себе, треба давати вихід собі, з надлишком.

Я пішов слідом. Коли він говорив публічно – з порогу палати, мов зі сцени – то навіть інформаційно помилкові повчання – на кшталт того, що кордони треба відмінити, бо через них до нас злазиться все зло – випускав з уст так уразливо і вогнепально-хльостко, що із ними всі погоджувались, не зглядаючись, чи не випалено це мимо цілі, бува.

Навіть зацікавлено припідводились глибоко лежачі, під’єднані до окремих опцій життя через його продовжувачі – капілярні трубки, та розгалужувачі – електричні трійники, поставлені на перехрестях змінних струмів. Всі присутні – найстаршого віку, і з турнікетною зваженістю запускали емоції по одній, ніби відбиваючи одну від іншої металевою рамкою. З якоїсь койки було чути чи то хропіння, чи то вібрацію мобіли – невідомо – ніби в доказ, що вібродзвінок – це мимезис храпу.

Закінчивши крос-культурний сеанс позитивної терапії, Кант повів мене усамітнюватись, у тінь фікусів на диван, виправдовуючись попутно за виявлену нестриману красномовність:

– Мова сама себе згладжує і загострює, наводить нас на думку, веде наші нерви за собою – тільки відкрий рот. А я знав, що ти приїдеш. Хоч думав, що може не приїдеш. Людину вбиває не те, що вона нікому непотрібна, а потреба потрібності. Навіть психіка пса побудована так, що він постійно чогось чекає. Він живе не просто так.
А у мене зараз були такі болі, що аж пеклó десь між вухами (пéкло – це і є десь між вухами). Від них я й сам був, як старий себорейний пес, що завидує людським пальцям, бо не може почухатись. Кожна людина – в якійсь мірі екстрасенс, тому хапається за болюче місце руками, не може не торкатись, і це таки трохи знеболює – енергетика в руках така.

І каже, що коли немає чим зайнятись, добре думається про смерть – не свою, а як явище:

– Смерть викликає стільки інтересу тому, що ми сприймаєм її, як чудо, загадкове. Але ця “чудотворність” пропадає в лікарні – тут не місце для чуда. Воно не ходить в одноразових бахілах, бо воно само одноразове. Тому краще помирати не в лікарні – тут і без того всі живуть разом так, наче дивляться один одному услід.

І просив переказати: якшо хтось має бажання трохи допомогти – то може трохи допомогти, бо щось там десь припекло і щемить. А доступу до постійного місця служби наразі не має.

А за надлишок грошей, зібраних після побиття, він здійснив мрію – з’їздив у санаторій лікувати кістки. Після чого і сталось защемлення в хребті.

Бо таки останній день, коли ти здоровий – це переддень візиту до лікаря”, – написав фотомитець.