Пекельна кухня на виїзді: як прикарпатський лісничий керує їдальнею на фронті

Автор: Зелінська Таня

11 Nov, 2022 11:45

Поділитись публікацією
Пекельна кухня на виїзді: як прикарпатський лісничий керує їдальнею на фронті

У мирному житті Дмитро Гринішак працював інженером лісового господарства ДП «Надвірнянське лісове господарство» Івано-Франківщини. А нині на фронті – він завідувач їдальні легендарної 68-ї окремої єгерської бригади воїнів-«росомах».

– Наша служба дуже важка та відповідальна. Найголовніше завдання для мене та для нашого кухарського колективу – аби всі бійці були вчасно смачно й поживно нагодовані. Голодний та спраглий військовий багато не навоює. Особливо зараз у самий розпал активних бойових дій, коли кожен воїн в окопі витрачає сили та ресурси організму. Та ще й на порозі осінні та зимові холоди, коли їжа, чай та вода мають зігрівати! – розмірковує 52-річний Дмитро Гринішак. – Комусь може здатись, що це дуже просто та легко. А ви спробуйте нагодувати відразу кілька сотень людей? І годувати хлопців та дівчат на війні часто доводиться не за чітким графіком: сніданок, обід, вечеря. Бо є ті, хто виконує бойові завдання виключно вночі або увечері. І вони теж завжди мають бути нагодовані. Не попросиш же побратимів трошки «почекати до ранку».

– Завдань та обов’язків у завідувача їдальні не бракує?

– Прослідкувати чи є гаряча вода, електропостачання чи харчування якісне. А ще дуже великі вимоги особистої гігієни. Від чистого й завжди випраного та випрасуваного одягу до душу кілька разів на добу. Про вимиті посуд та підлогу, вчасно заготовлені дрова та кип’ячену воду також думаю. І це елементарні речі. Їх неухильно треба дотримуватись в умовах війни, коли про комфорт може не йти взагалі мови. Але мусимо. Тому доводиться часто бути й електриком, сантехніком, самому прибирати. А ще менеджером, адміністратором, обліковцем. Для нашого командування питання забезпечення бійців харчуванням дуже принципове. Вони суворо та прискіпливо за цим слідкують.

– Ви самі зараз куховарите? І який колектив служить у військовій їдальні?

– Особисто мої обов’язки адміністративні та керівні. Куховарять хлопці й дівчата. Чесно кажучи, у сам процес приготування їжі я не втручаюсь. У нас повна взаємодовіра.

Є мобілізовані та контрактники – хлопці й дівчата, які у мирному житті працювали кухарями у найвишуканіших ресторанах, кафе і так далі. То вони так готують, що шоу «Пекельна кухня» позаздрило б. Це я вам кажу з повною відповідальністю. І вдячні очі наших ситих бійців говорять самі за себе.

Звісно, є у нас й наряди по кухні з усіх підрозділів. Бо почистити на сніданок, обід чи вечерю кілька відер картоплі нам власними силами було б важкувато. Тож наші побратими це добре розуміють і завжди допомагають.

А от сам я на фронті особисто вже не готую. Часу просто не вистачає. От студентом у гуртожитку пригощав друзів. Тим самим коронним борщем.

– Яке фронтове меню у воїнів-«росомах»?

– Дякуючи нашому командуванню, службам забезпечення та волонтерам, проблем та перебоїв із харчуванням у нас немає і ніколи не було. Страви згідно з меню. Типові борщ, страви з картоплі, горохом, м’ясні, рибні. Є свіжі овочі та фрукти, солодощі. Чай, кава, соки, мінеральна вода. Але король меню, звісно, борщ. Деякі хлопці жартома навіть просять робити їжу більш піснішою, бо дуже вже вона ситна (сміється). Звісно, якихось суперстрав немає. Всі ми харчуємось у рівних умовах. І я та мій колектив також у нашій фронтовій їдальні.

– Декому з «обивателів» служба на кухні може вважатись тихою та спокійною.

– «Прилітає» до нас досить часто. Пам’ятаю удар «Смерчем». Величезний снаряд, що розлетівся на декілька сотень осколків, що посікли стіни, вікна, двері, дах приміщення – все, що потрапило в радіус ураження. Добре, що приміщення встояло. Загинув мій бойовий товариш, ще один був поранений. А мене врятувало лише диво. Кілька цеглин по голові гепнуло. Боляче, але добре, що не осколки. Ось така служба в їдальні.

І таке буває час від часу. Колись «прилетіло» до хлопців-зв’язківців теж неподалік нас. Були загиблі й поранені. Росіяни часто обстрілюють об’єкти потужними ракетами або з гармат великого калібру. Впевнений, що місцеві колаборанти й зрадники підказують, куди бити влучніше. Але за кожного нашого загиблого й пораненого хлопці розраховуються з ворогом і змушують платити дуже дорогу ціну. І в цьому є й наша заслуга.

– А як Ви стали лісівником? Як потрапили згодом на фронт?

– В юності вчився у лісівничому технікумі, служив у армії. Згодом закінчив й лісотехнічний інститут. Працював багато років у нафтогазовому господарстві Івано-Франківщини. А вісім років тому повернувся до улюбленого лісу. Був помічником лісничого, лісничим, а нині до війни – інженером лісового господарства у рідному держлісгоспі. Доглядав ліс із паростків до могутніх дерев, затримував «чорних лісорубів». Різне було. Звісно, трошки сумую за рідним Карпатським лісом.

На службу я пішов добровольцем, не чекаючи повістки. Трошки підлікувався, бо тоді саме мав проблеми із зубами, і вже на початку березня був у строю. Спершу полігон у Рівному, а далі фронт. Деякі мої родичі також воюють.

Я щиро вдячний своїй родині, рідним й близьким, колегам з ДП «Надвірнянське лісове господарство», колективу обласного управління лісового та мисливського господарства, землякам та волонтерам за всебічну підтримку й допомогу. Всі ми повернемося додому обов’язково з Перемогою!

Джерело: “Еко Інформ”