Стабілізаційний пункт у Бахмуті. На стінах – дитячі малюнки і зворушливі прохання берегти себе та повертатися з перемогою. Один малюнок – із кавуном. “Дуже символічно, – розповідає невисока субтильна медикиня, – його нам привезли в день звільнення Херсона”. І далі біжить у справах.
Коло стін – медичні ноші. Нош тут багато. Притулилися до кожної стіни, паркану, скрізь, де можна притулитися. Із бурими плямами крові, пише Новинярня.
Світла в Бахмуті немає, тож коридори куцого листопадового дня темні. Але водночас світло в Бахмуті є. Це світло сердець українських воїнів та медиків, які їх рятують.
Олександр Соколюк – командир евакуаційної групи 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр” – один із тих, хто мчить на передову, коли надходить повідомлення про “трьохсотих”.
У день, коли ми з ним познайомилися, таких повідомлень було, за мірками лікаря, небагато. Найгарячішим для капітана “Сокола” видався серпень. Виїзд за виїздом, нема коли навіть перекурити. І поранені скрізь – і в палатах, і в коридорах.
Ми розмовляємо в кімнаті, яку військові перетворили на імпровізований спортзал. Олександрові 43, він худорлявий і м’язистий. Війна війною, а форму підтримувати потрібно.
Олександр Соколюк під час інтерв’ю
Про те, як змінився порятунок поранених за сім років війни, як їхня група “розміновувала” собою “пелюстки”, про найважчі випадки поранень, вивезення загиблих і допомогу росіянину-мародеру з краденими годинниками й телефонами Сокіл розповів “Новинарні“.
Двічі “старлей” вдруге у війську
У 2015-му Олександра Соколюка – травматолога з Івано-Франківська – вперше мобілізували до ЗСУ, і він рік відслужив у 93-й бригаді, яка тоді тримала оборону біля Донецького летовища.
24 лютого 2022-го, коли Росія розв’язала проти України вже повномасштабну війну, Сокіл вирішив, що в білому халатику й в білих капцях ще колись попрацює в цивільному житті, а нині ж має повернутися в рідну бригаду: “Допомагати хлопцям на передку не залишати цю грішну землю, зберегти їм максимально життя”.
“Я прийшов в армію вперше старшим лейтенантом, – розповідає зі сміхом Сокіл. – І мені в кінці грудня… знову присвоїли “старлея”, а потім уже дали звання капітана”.
Тоді Соколюк був медиком, зараз теж прийшов як командир евакуаційної медичної групи, в якій лікар, фельдшер та водій. Від того, як ці троє спрацюються, наскільки порозуміються, залежить життя поранених, яких виїжджають рятувати.
Фельдшерський рюкзак
В імпровізованій спортзалі стоїть величезний, напханий ліками ти різними медичними “ґаджетами” наплічник фельдшера Євгена.
Водій Валентин чекає у дворі. У цивільному житті він керував слюсарями на заводі феросплавів у Нікополі. І поки чоловік рятує поранених на Донеччині, його рідне місто – так само “гаряча точка” через постійні артилерійські обстріли від росіян. “Найкращий!” – каже про водія Сокіл.
Водій Валентин
Для передової не суттєво, який лікар командує евакогрупою – травматолог, хірург чи гінеколог. Будь-який лікар надасть необхідну першу допомогу. Вкрай важливо, щоб у найближчих до лінії фронту шпиталях вистачало нейрохірургів. Тоді у військових із важкими черепно-мозковими травмами значно більше шансів отримати допомогу вчасно та сподіватися на краще відновлення в майбутньому, пояснює Соколюк.
– Вузьких фахівців, на відміну від травматологів чи хірургів, мало, і вони повинні працювати в комфортних умовах та з доступом до всіх потрібних інструментів, – вважає Олександр.
Олександр Соколюк зі своєю групою
Перед тим, як зайти на Бахмутський напрямок, “холодноярці” п’ять місяців воювали на Ізюмському, в Харківській області. Як каже Сокіл, там інтенсивність бомбардувань була меншою.
Він розповідає про випадок, який стався з іншою евакогрупою, що працювала з ними на Харківщині. Їхали в село Дмитрівка, яке згодом вщент знищили окупанти. Група медеваку потрапила на російську ДРГ. Наші дивом вижили. По них стріляли з РПГ, з кулемета. Водієві та лікарю кулеметні кулі поранили ноги. Слава Богу, що основний удар на себе взяла машина.
– Я їм дав тиждень відпочинку, щоб вони відійшли від цього стресу. А потім, на наступних виїздах, побачив, що вони вже не зовсім готові до такої роботи. Не кожен зможе цей стрес пережити. Водій боявся кожного вибуху. Натомість зараз цей лікар працює в стабпункті, він знайшов себе, керує тут евакуацією, – пояснює Соколюк.
Незламний Бахмут і досвід “розмінування” евакомобілем
– Бахмут вони (росіяни) просто “утюжать”. Останні дні важка артилерія лупить-лупить-лупить. Як так буде лупити, думаю, за місяць-півтора жодного цілого будинку не залишиться.
Їх заїло їхнє “его”. Вони думали, що візьмуть Бахмут у кінці серпня. Але й до кінця вересня не взяли, і до кінця жовтня. Вони всі сили сюди кидають, але поки тут стоїть 93-тя бригада, в них нічого не вийде. Якби тут була ще одна така бригада, як наша, а краще дві, можна було б зробити серйозний контрнаступ, – вважає Сокіл.
“Курортними” днями він називає ті, коли за добу в евакогрупи всього чотири виїзди. Та випадають і дні, коли не встигають ані поснідати, ані пообідати:
– Ти вранці встав, щось з’їв на один зуб, води ковтнув, щоб просто з сил не вибитися, і поїхав-поїхав. Перші два тижні, як зайшли, – це був просто жах! У нас було по 130 поранених удень. Їх не тільки я вивозив, звісно. Але уявіть, що тут робилося.
“Бах! Бах! Бааааах!” – слова чоловіка перебивають “приходи” артилерії.
– Це 152-й калібр десь за квартал, – пояснює Сокіл поточну “безпекову” ситуацію в Бахмуті. – Тихо тут не буває ніколи.
Олександр Соколюк під час евакуації пораненого
Група Олександра не раз потрапляла під обстріли. Важливо, каже, мати не тільки міцні нерви, а й знати, який перезаряд у танка, скільки секунд маєш у запасі, коли по тобі стріляють із гранатомета, миттю оцінити приблизну відстань влучань та розмір вирв від них, висоту “гриба” диму та землі.
– Тут потрібно мати голову на плечах. Авантюризм не проходить. Він закінчується або пораненням, або смертю, – каже керівник групи.
– Коли ми приїхали сюди і визначали з начальником медичного пункту точки евакуації із Соледара, поїхали на ті точки, то
ПОТРАПИЛИ ПІД ТАКИЙ ШКВАЛЬНИЙ МІНОМЕТНИЙ ОБСТРІЛ, ПІД ЯКИМ Я ЩЕ НЕ БУВ. НЕ ЗНАВ, КУДИ СХОВАТИСЯ. ВОНО ПАДАЛО: РАЗ! РАЗ! РАЗ! – І Я НЕ МІГ ЗРОЗУМІТИ, КУДИ.
І це був сильний стрес, бо зі мною ще четверо людей, серед них жінка, і я не знаю, куди їх сховати. Жінка присіла під дерево, заціпеніла, її важко підняти. Я побачив гараж зі шлакоблоків, накритий бетонною плитою, і – не знаю, звідки сили взялися – закинув жінку у вікно. Хлопці теж забігли. І ми дуже довго чекали, поки цей “дощ” закінчиться.
Олександр Соколюк біля свого третього евакуаційного авто
Евакуаційний автомобіль, на якому група Сокола зараз вивозить поранених, – уже третій. Другий втратили, каже, за смішних обставин.
Тільки поміняли на авто колеса й поїхали зранку по загиблого.
– Рухалися в бік Бахмутського. А вночі орки зробили дистанційне мінування – ракета летить, від неї відлітають малі касети, які розкидають міни-“пелюстки”. А колеса в нас нові, класні. Їдемо з фельдшером Женею, і я чую: “Бу-бух!” Потім знову, і машину аж підняло.
“Що це?” – питає Женя. – “Напевно, колесо стрельнуло”.
Дивлюся й бачу, що через дно салону видно дорогу. Кажу: “Жека, ми наїхали на міну!” Вирішили виглянути, але обережно. Відкриваємо двері – а навколо все просто всіяне “пелюстками”! Ми покликали хлопців, ті приїхали на БМП, самі трохи постріляли з автоматів, хлопці потім поїздили “бехою”, воно повибухало. “Гуслю” на БМП “пелюстка” не розбиває.
“Велике щастя, коли білий день, – ти ще бачиш вени”
Олександр Соколюк
З досвіду капітана Соколюка, 2015-й і 2022-й кардинально відрізняються за наданням допомоги пораненим комбатантам.
– Просте поняття: поранило товариша – “перекрий кран”. У 2015 році люди ще цього не розуміли. А зараз ставлять і по два, і по три турнікети, навіть якщо рана невелика. Потім у пораненого болять руки-ноги, але це не страшно. Ми вже потім попускаємо турнікети, якщо немає значної кровотечі, – розповідає лікар про роль турнікетів.
Сокіл пригадує “найсвіжіший” складний випадок. Їх викликали на евакуацію військового, до якого в бліндаж влучила міна. Як наслідок – дірка в області лопатки завбільшки з долоню.
– Там видно було легені, поламані ребра. Уявіть: його несуть через поле, я під’їхати далі не можу, бо машину можуть “заптурити”. Бачу, як хлопці стомлюються. Це тільки так здається, що вчотирьох одного запросто нести… Біля машини в полі ми його бігом роздягнули, бо з-під нього калюжа крові тече.
КОЛИ ТИ БАЧИШ, ЯК У ВІДКРИТІЙ ПОРОЖНИНІ ДИХАЮТЬ ПОЛАМАНІ РЕБРА РАЗОМ ІЗ ЛЕГЕНЕЮ, ЦЕ МОТОРОШНО.
Ми бігом те закрили спеціальними пов’язками. В одну руку – вена (крапельниця – “Н”), в другу руку… І це велике щастя, коли білий день, – ти ще бачиш, хоч і вени поспадались. Ми лили в нього різні розчини, гормони йому давали. За 3-5 хвилин літр влили в нього, – розповідає Олександр.
Евакуаційні ноші
Лікар пояснює: у цивільній медицині за такий короткий термін ніхто так розчини не ллє. Але в цивільній медицині і такі складі складні випадки – рідкість. Та й допомогу надають не в полі під обстрілами.
– Поранений був при свідомості, але на межі з несвідомістю. Уже в дорозі почав трохи скаржитись, що йому болить. А коли йому ще в стабілізаційному пункті надали допомогу та відправляли далі, він уже був стабільний. Непростий, як для пацієнта, але і не вкрай тяжкий, – описує Сокіл порятунок солдата.
Днями теж був складний випадок: бійцеві майже відірвало гомілку, розірвало підколінну артерію. Медики зробили куксу артерії, ногу зафіксували до шини, пацієнта відправили далі.
Так Олександр пояснює, що таке в їхньому ланцюжку стабілізаційний пункт: “Там уже є судинні хірурги, які ставлять шунти, відновлюють кровотік і дають шанс кінцівкам жити”.
Олександр Соколюк під час інтерв’ю
“Привезли хлопця, якому уламок міни повністю зрізав нижню щелепу, разом із язиком, видно перехід у гортань і трахею…”
Лікар Соколюк розповідає про ще один випадок, який його дуже вразив. Евакуювала пораненого інша група.
– Привезли хлопця, якому уламок міни повністю зрізав нижню щелепу, разом із язиком. Його [при наданні першої домедичної допомоги] перемотали, бачимо з-під пов’язки обривки шкіри. Ясно, що в нього контузія, очі змучені. Ми почали все розбинтовувати, і самі були вражені.
Ви не можете уявити собі цієї картини. Верхні губи порвані, знизу навіть шкіри нема, нема чим закрити. Видно перехід у гортань і трахею. Ми почали робити все, що потрібно: перев’язали судини, радилися, чи ставити трахеальну трубку. Він сидить при свідомості. Лягти не може, бо вся кров ллється в трахею, він задихається. Він вчепився руками в кушетку. Йому поставили дві “вени”, знеболення.
І я собі думаю: для нього війна закінчилась, його стабілізують, відправлять далі, може, якусь пластику зроблять. Але йому 32 роки, не знати, чи він жонатий, чи має дітей. Ти ж усе життя вже ані слова не скажеш, будуть проблеми з їжею. І цей соціальний момент – ти не сховаєш таке каліцтво під одягом чи пов’язкою. Люди звертають увагу на понівечених і побоюються їх. А тут як кіно жахів…
Я собі уявив це життя, і вжахнувся, – сумно говорить Сокіл. – А він уже в нас був веселіший по показниках. І в очах таке терпіння й надія, що він не помре.
Порятунок москаля-мародера
У Харківській області Соколюку довелося надавати допомогу російському солдатові з Кургана. Орку, як каже Олександр, було 22 чи 23.
– Його свої не кинули, – пояснює. – Вони на БМП нагло заїхали на наші позиції, а хлопці їх довбонули чи з РПГ, ті почали тікати. Наші розвідники вирішили подивитися на місце, де стояла БМП, і побачили це чудо.
Олександр Соколюк
У москаля було кульове в груди. Він був важкий, зі сплутаною свідомістю.
– Ми взагалі спочатку думали, що залишимо його там споглядати українську природу. Гарне там місце таке було, пташки співали. Але в нього на руці був жіночий годинник. Інтуїція підказала нам, що це не просто так. Нормальні мужики не носять жіночі годинники.
– Мародер?
– Авжеж. Ми ще в нього телефон потім знайшли, який належав дівчинці 13-14 років. Потім з’ясувалось, що це “нєчто” брало участь у боях у Бучі. Потім із ним спілкувались інші служби, контррозвідка. Я не знаю, чи він ґвалтував. Але що мародерив – це 200%. Чистий москаль.
Я його питав у стабпункті в Барвінковому: “Якої мами ти сюди прийшов?” – “Зарабативать дєньгі і асвабаждать”. Але кого від кого, пояснити не зміг.
Коли командування дізналося про це чудо, просили нас зробити все можливе, аби він вижив.
Олександр Соколюк під час виходу
– Як психологічно рятувати ворога?
– Чесно? Важко. Якогось співчуття – після нього – до їхніх поранених немає взагалі.
Кажуть, що лікарі мали би всім співчувати. Але бачачи, що вони (російські військові) роблять із Україною, із цивільним населенням, ґвалтують дівчаток, розстрілюють малюків, цілі родини… Яке має бути співчуття?..
Більше читайте за посиланням.
ФОТО ТИЖНЯ
