Про будні в окопах, про небо, яке падає вогнем, власне поранення, зцілення, мотивацію та прояви Господньої опіки на війні – поділився Юрій Ерстенюк.
Про це пише “Галка” з посиланням на “Західний кур’єр”
“Якщо я вижив – значить у Бога ще є на мене якісь плани”, – говорить 30-річний захисник Юрій Ерстенюк на позивний Самурай. Він не раз побував у “пеклі” на землі, відправив на “концерт Кобзона” чимало орків і сам однією ногою побував на тому світі…
У лютому 2023 року під час виконання бойового завдання Самурай отримав тяжке поранення у голову – ворожа куля розтрощила йому пів обличчя. Зізнається, вижити вдалось тільки завдяки Божому чуду. Вигравши двобій з власною смертю, частково втративши працездатність, захисник не втратив віри й наснаги до боротьби й повернувся на фронт. Нещодавно Юрій побував у відпустці у США, де відсвяткував власне весілля з коханою Тетяною. Провів кілька днів з дружиною у сонячному Маямі – і знову “до своїх” на Донеччину.
Юрій Ерстенюк родом з селища Делятин. До повномасштабної війни працював тренером кіокушинкай карате. Тренував діток у Білих Ославах та Тисмениці. Перший військовий досвід отримав під час строкової служби, яку проходив у 15 ОГШБ 128 Закарпатської бригади.
Юрій розповідає, що був готовий приєднатись до лав оборонців у перший день повномасштабного наступу і чекав дзвінка з ТЦК та СП, але так і не дочекався. Через два тижні, після того, як повернувся з-за кордону його старший брат Василь, який воював з ворогом ще у часи ООС, разом з ним відправився до місцевого ТЦК. Василь Ерстенюк потрапив до 52 окремого стрілецького батальйону, в складі якого захищає Україну досі. Юрій був розприділений у 108 батальйон 10 ОГШБ “Едельвейс”.
“Для себе я не бачив іншого варіанту, аби не йти воювати. Ті два тижні, поки я чекав, коли приїде брат, мені було тяжко і неспокійно. Там хлопці боронять нашу країну, а я – здоровий хлоп відсиджуюсь вдома… Як так? Трохи підготовив морально батьків, сказав, що йду на війну не вмирати, а захищати своє. І пішов”, – розповідає Юрій.
Позивний у воїна Самурай. Його він отримав через те, що цікавиться японською культурою та займається карате. А також через своє самурайське татуювання на цілу спину.
Самурай, який вірить у Христа
Юрій Ерстенюк родом з селища Делятин. До повномасштабної війни працював тренером кіокушинкай карате. Тренував діток у Білих Ославах та Тисмениці. Перший військовий досвід отримав під час строкової служби, яку проходив у 15 ОГШБ 128 Закарпатської бригади.
Юрій розповідає, що був готовий приєднатись до лав оборонців у перший день повномасштабного наступу і чекав дзвінка з ТЦК та СП, але так і не дочекався. Через два тижні, після того, як повернувся з-за кордону його старший брат Василь, який воював з ворогом ще у часи ООС, разом з ним відправився до місцевого ТЦК. Василь Ерстенюк потрапив до 52 окремого стрілецького батальйону, в складі якого захищає Україну досі. Юрій був розприділений у 108 батальйон 10 ОГШБ «Едельвейс».
«Для себе я не бачив іншого варіанту, аби не йти воювати. Ті два тижні, поки я чекав, коли приїде брат, мені було тяжко і неспокійно. Там хлопці боронять нашу країну, а я – здоровий хлоп відсиджуюсь вдома… Як так? Трохи підготовив морально батьків, сказав, що йду на війну не вмирати, а захищати своє. І пішов», – розповідає Юрій.
Позивний у воїна Самурай. Його він отримав через те, що цікавиться японською культурою та займається карате. А також через своє самурайське татуювання на цілу спину.
Попри захоплення японською культурою, Самурай є віруючим християнином і переконаний, що саме віра у Бога та молитви людей і його самого є щитом на нього та його побратимів. Побратими знають і поважають християнські переконання Юрія, і коли він молиться, стараються не відволікати.
“Мене тримає і заспокоює молитва. Коли мені тяжко або тривожно, я молюсь. І мені це помагає. Якщо з нами Бог, то хто проти нас?! Те, що я зараз з вами розмовляю, це і є прояв чуда Божого. Скільки зі мною всього траплялось за час служби, скільки раз смерть дивилась в очі і оминала, то це ніщо інше, як прояв Господньої опіки. Скільки разів я на міни ставав, розтяжки зачіпав, снайпери у мене стріляли, гранати розривались під ногами, лежав в окопі під вогняною “зливою”, поруч пролітали осколки, як долоні… Розумію, що так часто фортунити людині не може. Є Бог і він нас оберігає”, – впевнений захисник.
За одну хвилину – три-чотири прильоти
Так зване бойове хрещення Юрій отримав у червні 2022 року на Донеччині. Як піхотинець-штурмовик вперше потрапив на позиції на напрямі Миколаївка-Спірне, відбиваючи спроби противника захопити автодорогу Бахмут-Лисичанськ. Й у перший же вихід на бойові позиції Юрій разом з побратимами опинилися під шквальним ворожим обстрілом та мало не потрапили в оточення ворога.
“Ми приїхали на Донеччину вранці, а ввечері вже заступили на позиції. Мене назначили старшим. Щоб вибрати п’ятьох, хто має піти, я запропонував тягнути сірники – хто витягнув довгий, той лишається, хто короткий, той їде. Мені теж попався короткий, – з усмішкою пригадує воїн. – Вночі провідник провів нас і каже: “Хлопці, це ваша позиція. Ворог там, ви тут. І пішов. Я спочатку подумав, що це якийсь прикол. Нічого незрозуміло, біля нас не було нікого з досвідчених, хто міг би пояснити, як і що робити. Я, як старший позиції та який вже мав певний досвід військової служби, розприділив між хлопцями обов’язки – хто має копати, хто залишається на спостереженні тощо. І тільки ми менш-більш адаптувались, почалась страшна канонада. Після того, я більше таких не бачив. Ворожі танки стріляли по нас у перемінку – один відпрацював, під’їхав інший. За одну хвилину – три-чотири прильоти. Був момент, коли ми нарахували до 250 безперервних пострілів по наших позиціях. Працювало все – танки, міномет, вертушки, САУшки, гради, касети, літаки… А коли наступала тиша, ставало неспокійно, бо в цей момент просувалась їх піхота”.
Від наших же відповіді було у десятки разів менше: три-чотири постріли проти їх ста. Дякувати Богові, тоді всі вижили, однак один воїн, який прийняв рішення тікати, потрапив до росіян у полон. На даний момент він вже звільнений.
“Бачу, у нас вже закінчуються БК, а через шквальний обстріл доставити їх нам нема змоги. Приймаю рішення потрохи відходити. І тільки ми почали пересуватись, як нас починають “тулити” з боків і обходити. Якби ми це зробили на кілька хвилин пізніше, то вже опинились би у кільці”, – розповідає Самурай.
Троє знешкодили біля сорока противників
Більшість активних дій на бойовому шляху Юрія були у районі населеного пункту Спірне, що за 10 кілометрів від Сіверська. Оборону на цьому відтинку фронту, попри значне переважання ворога у особовому складі і технічному забезпеченні, 108 батальйон героїчно тримав понад рік, не даючи можливості окупантам просунутись у глиб українських територій.
Вкінці липня 2022 року Юрій Ерстенюк отримав перше поранення. Ворожа куля потрапила у бедро, але пройшла наскрізь, не зачепивши ні артерію, ні кістку. Три місяці лікування і воїн у жовтні цього ж року знову повернувся до виконання бойових завдань на фронт.
На запитання, де було найтяжче, досвідчений боєць відзначає, що на кожному напрямку були свої моменти труднощів. Літо й осінь 2022 року – це були безперестанні вогневі канонади, постійні обстріли з усіх вогневих засобів, які тільки були в наявності у противника. Потім кількість обстрілів трохи зменшилась, однак почався “зомбі-апокаліпсис” вагнерів, які йшли партіями, вмирали, йшли дальше, задавлювали наших оборонців кількістю та виснажуючи їх постійними стрілецькими боями.
Був момент, коли, відбиваючи навалу вагнерів, у наших оборонців закінчились патрони і вони закидали противника гранатами, як сніжками.
“У нас був наказ відбити одну із захоплених ворогом наших позицій. Ми увечері зайшли, успішно виконали завдання і забрали цю позицію. Однак зранку ворог почав інтенсивний штурм – іде одна група з 12 осіб – ми її знищуємо, йде друга – знищуємо… Так ми відбили три хвилі, поки у нас не закінчились БК, у всіх вже заклинили автомати і не стріляють (у моєму аж бойок “запаяло”, що він повіки не буде стріти). Лежу я під горбиком під кулями, коли трохи вщухає стрільба, висовую голову і бачу, що вони вже метрів за десять від нас. Розумію, що я зараз або “двісті”, або у полон… Тоді нас врятувало те, що наші мінометники влучно стрельнули по них, вони на кілька секунд затихли і ми встигли вийти. Дякувати Богу, всі живі. Правда, коли відходили, двох бійців поранило”, – ділиться воїн.
За словами Самурая, цей бій вели фактично троє бійців, хоча на позицію зайшло семеро.
“Два зразу “двохсоті”, один “трьохсотий”, один впав у паніку і вже не міг нічого робити, то я його відправив у бліндаж, аби він хоч патрони в магазин заряджав. Тоді нам трьом вдалось знешкодили біля сорока противників”, – розповідає Юрій.
На запитання, чи не страшно було, воїн відповідає:
“На позиції я заходив старшим. Тому там намагався зберігати спокій, холодний розум і розсудок. Адже на мені була відповідальність за життя людей. Робив все, що міг, аби вижили люди і я в тому числі. Страшно було тоді, коли у нас закінчились боєприпаси. В той момент я відчув, що безсилий: ворог продовжує наступати, а я нічого не можу зробити, нічим себе захистити”, – зізнається Самурай.
З простреленою головою самостійно вийшов на евакуацію
4 лютого 2023 року під час чергового штурму Самурай отримав тяжке поранення у голову. На жаль, у цьому бою загинув його бойовий товариш Андрій Коцик, якому посмертно присвоєно звання “Герой України”. Весь час після поранення Юрій знаходився при тямі, ще понад 5 годин перебував у бліндажі, а потім самостійно вийшов з поля бою.
“Я навіть не відчув, коли у мене поцілили. Просто в один момент впав, у вухах почало дуже дзвеніти, з рота потекла кров. Зрозумів, що поранений. Раніше я бачив, що люди, після поранення у голову ще можуть сказати пару слів і “відходять”. Лежу у власній крові і думаю: “Відійду” чи ні?”. Але чую, що живий, значить ще зарано (усміхається). Зібравшись з останніми силами, почав повзти. Потім побратим допоміг мені підвестись і я пішов до окопу. Мене підстрелили десь о 8 годині ранку, і аж біля 17 години я зміг вийти на евакуацію. Власними ногами. Дуже тяжко було пересуватись, але як згадав, як важко хлопцям нести поранених та загиблих, пожалів їх і йшов самостійно з останніх сил», – розповідає Юрій.
Вижити Юрію вдалось чудом. Ворожа куля зайшла у голову зліва і вийшла справа, розтрощивши пів обличчя. На щастя, вона пройшла попри головний мозок і артерії, не пошкодивши їх, тому основні фізіологічні функції залишились збережені.
Далі було лікування у кількох лікарнях – спочатку воїну надали першу допомогу у Добропіллі, далі – операція у лікарні Мечнікова у Дніпрі. Потім – лікування в Івано-Франківській обласній лікарні, а згодом у Києві, де Юрію зробили дві реконструктивні операції на обличчі, встановивши у пошкоджену частину лиця титанову пластину.
“Зараз виглядаю пів бідово. Почуваюсь так само. Могло би бути краще, але, вже як є. Дякую Господу, що живий, що можу рухатись, розмовляти, чути і бачити. Напевне, у Бога ще є на мене якість плани, якщо я вижив”, – каже Юрій.
Хочеш вижити – треба вчитись і тренуватись
Після поранення Юрія визнали обмежено придатним. Була можливість залишитись на військовій службі у тилу, однак він прийняв рішення повернутись “до своїх”. У листопаді 2023 року він знову повертається у бойовий стрій. Хоча, через стан здоров’я, Самурай участі у штурмах вже не може брати, зараз він виконує обов’язки військового інструктора та готує бійців штурмових груп до бойових завдань.
“Я вирішив, що тут буду кориснішим. Адже у мене є знання та досвід, яким я ділюсь з хлопцями. Готуємо всіх – і новобранців, і вже бувалих бійців. Постійні тренування і вдосконалення бойових навичок – головна запорука збереження життя та здоров’я на полі бою. Підтримувати себе у тонусі і вдосконалювати потрібно завжди. Під час штурму дуже важливо працювати командою. Сам ти ніколи нічого не навоюєш. Тільки злагоджена робота, прикриття один одного, контроль ситуації, вміння орієнтуватись, чути аеророзвідку, здатність миттєво приймати рішення і зберігати холодний розум. На удачу надіятись “на нулі” ризиковано. Хочеш вижити – треба вчитись, тренуватись і прислухатись до порад досвідчених. Результатом нашої роботи є те, що штурмові групи 108 батальйону завжди показують ефективні результати по відбиттю та стримуванню ворога”, – зазначає військовий інструктор.
Водночас, військовослужбовець говорить, що зараз піхота вже не бере такої активної участі у боях, як це було раніше. Принаймні, у секторі їхньої відповідальності. Приблизно 80% функцій на передовій виконують пілоти дронів. “Пташки” літають 24/7, стараються виявити ворога і знищують його ще на підході – як особовий склад, так і техніку. Відповідно, це полегшує працю піхотинцям і береже їх життя. За рахунок вдалих повітряних боїв оборонцям вдається тримати оборону на Донеччині.
З весілля на Маямі – на передову
Влітку 2024 року Юрій Ерстенюк створив сім’ю з коханою Тетяною. Весілля відсвяткували у США.
“Ми не бачились з Тетяною понад два роки, але я завжди відчував її підтримку і турботу. Коли дізнався, що є можливість військовим поїхати у відпустку за кордон, попросив дозволу у командування і поїхав у Америку, одружився і повернувся до виконання військових обов’язків”, – розповідає Юрій.
Весілля відзначили на узбережжі Атлантичного океану у Маямі. Святковий супровід весільної церемонії новоствореній сім’ї подарували музиканти з Прикарпаття Юрій Яремчук та Богдан Савчук, які постійно підтримують 108 батальйон і щомісяця збирають на благодійних заходах для потреб “едельвейсів” чималу суму коштів.
“Потрапити з Донеччини на Маямі – це великий контраст. Там зовсім інший світ. Напевне, чимало українців, діставшись Америки, не повернулись би назад. Однак, я прийняв для себе тверде рішення: поки я можу бути корисним тут, я залишаюсь з хлопцями. Дякую дружині, яка з розумінням прийняла мій вибір. Як буде далі, поки не загадуємо. Хочеться будувати своє майбутнє в Україні, а не за кордоном. У вільній і мирній країні, за яку я й продовжую боротьбу”, – говорить військовослужбовець.
І на завершення додає, що для того, щоб наблизити нашу перемогу українцям потрібно об’єднатись і стати єдиним цілим, як це було у 2022 році.
“Чужими руками добре грань загрібати. Наша боротьба тримається на одних і тих самих людях – військових, які продовжують воювати і волонтерах, які допомагають фронту. Але так не може бути. Кожен українець має бути корисним: не можеш воювати – допомагай війську. Займати позицію “моя хата скраю” – не вихід. На жаль, війни вистачить усім. У будь-який момент цивільний може стати військовим. І чим швидше люди це усвідомлять, тим легше буде їм, коли прийде їх час вдягнути однострій”, – каже наш захисник.
ФОТО ТИЖНЯ
