“Піти на війну не означає вмерти – це не аксіома”, – Олександр Терен

Військовослужбовець, ветеран, письменник та автор книги “Історія впертого чоловіка”, блогер та громадський активіст Олександр Будько (псевдо “Терен”) долучився до батальйону “Карпатська Січ” з початком повномасштабного вторгнення.

Внаслідок влучання російського снаряда Олександр на День Незалежності  втратив дві ноги та наново вчився ходити на протезах.

“Історія впертого чоловіка” – дебютний автобіографічний роман, де Олександр розповідає про те, як він намагався потрапити до лав ЗСУ, бойовий шлях до поранення під час контрнаступу на Харківщині.

Після поранення Терен долучався до соціальних проєктів, а 13 лютого 2024 року запустив із командою розважальне інклюзивне YouTube шоу “Відвал ніг або All інклюзив”, де разом із відомими українцями перевіряє міста на доступність.

В Івано-Франківську Олександр Терен мав публічне інтерв’ю, де авдиторія могла запитати те, що їх найбільше цікавило. “Галка” відвідала інтерв’ю та підготувала та підготувала конспект із події.

Історія передана від першої особи

“…вперто не помічав знаки долі”

Я народився в місті Рівне. Жив собі прекрасне життя, як і всі ви, напевно, до великої війни: навчався в університеті, закінчив, працював. Зрозумів, що не той університет закінчив, тож почав займатися самоосвітою. Почав здобувати освіту  графічного дизайнера. 1 березня я вже мав займатися більш професійно, наважився перейти повністю в нову для мене галузь, а 24 лютого для мене мав бути останній день на попередній роботі. Він і був останнім, бо до цієї роботи я не повертався, як і не повертався більше до графічного дизайну. Професію змінив, але на військового.

Мене цікавили саме активні бойові дії. Це максималізм якийсь і надмірна романтизація війни. Коли це тільки розпочалося, то хотілося відразу у вир подій. Це було не так легко. Якби не ці події, що передували моєму потраплянню на фронт, то книги, напевно, не було б. 

25 травня 2022 року я подумав, що було б цікаво поділитися своїм шляхом потрапляння на фронт з людьми в цікавій манері – короткої оповіді, наскільки це дозволяє вести Instagram. Тож 25 травня був мій перший пост на новій сторінці, де я ділився своїм досвідом.

Я йшов з впевненістю, що перемога буде швидко. Думаю, багато хто на початку так і думав. В опитуваннях постійно показували, скільки буде тривати війна, там до пів року, три місяці, кілька тижнів. Такі настрої були в багатьох військових тож. Тоді швидко звільнили Київщину, не так швидко Харківщину і всі очікували, що зараз там Херсон, Запоріжжя і по хатах. Але все затягнулося. Я, на жаль, не дійшов ще до Харкова. Повоював небагато, п’ять місяців.

Інколи я задумувався – що б я робив, що б ми всі робили, якби не було війни. Думаю, в багато в кого змінилося життя, змінилися погляди. Але я прихильник того, що рано чи пізно ми доходимо до тієї цілі, до якої ми йдемо. Просто іншими шляхами. Я думаю, що далі працював би дизайнером, можливо змінив би декілька робіт, розпочинав би теж якісь соціальні проєкти, тому що це завжди в моєму житті було, не в такій мірі як зараз, звичайно.

“Завдяки підтримці друзів вдалося і перебороти біль, і не здатися”

Немає універсального рецепта як пережити травму, який би можна було вкласти в голову і сказати: “Все. Слідуй цим інструкціям, і все буде добре”. Мій шлях теж не був суперлегким і простим, як багато хто може думати. Спочатку я потрапив в один госпіталь, потім інший, а в тому наступному  госпіталі я, фактично, почав загнивати. Тобто ноги почали гнити, бинти стали зелено-жовті, й це були дуже страшні фізичні і фантомні болі. Довго мене не хотіли відпускати в інший нормальний госпіталь, щоб я вилікувався, але завдяки моїм друзям це вдалося зробити.  Звичайно, завдяки підтримці друзів вдалося і перебороти біль, і не здатися.

Мій друг з Рівного приїхав за 5 годин на своєму авто, і він завжди був поруч, мив голову мені, доглядав за мною. Я міг дати слабину, але  не хотів цього робити. Його присутність, моїх батьків, друзів, що приїжджали зі Львова в Полтаву, показувала, що я не покинутий і є заради чого боротися. Пізніше мене перевели в Київ, де я отримав нормальну допомогу лікарів і почався шлях реабілітації. З моменту потрапляння в Київ все пішло гарно й чітко, начебто по протоколах якихось.

В моєму випадку це прийшло досить швидко, бо є бійці, які рік, півтора, дехто два роки реабілітуються. 24 серпня я отримав поранення і 24 листопада я вже став на перші протези. Тобто три місяці пройшло від моменту отримання поранення, дев’ять операцій, реампутацій і я відновився до того стану, в який мене зараз є. Але це знову ж, завдяки лікарям, реабілітологам, друзям. Були такі моменти, що я вже чесно кажучи дратувався від тих людей, які приходять. Вже думав заводити Google-календар, щоб підписувати по графіку, бо просто стільки людей було і вони йшли і йшли. 

“Історія впертого чоловіка”

Почав писати, можна вважати по свіжому, в жовтні 2022. Книга “Історія впертого чоловіка”. Впертого, бо я вперто не помічав знаки долі,  перешкоди й минав їх до потрапляння на фронт. Якщо ви читали, то ви зрозумієте, про що я розповідаю. 

Багато чого втрачалося, багато чого не міг сказати, щось згадував пізніше, але коли повертаєшся до того досвіду, до точки відправлення, то потроху починаєш розвивати спогади. Звичайно є діалоги, які я там частково міг додумати, але заради того, щоб зберегти взагалі сенс книги й підійти до певної цілі.

Зараз майже не спілкуюся з кимось з близьких, згаданих у книжці, окрім мами “Святого” (позивний – ред.). Час від часу ми списуємося, бачимось на заходах моїх. І спілкуюся з тими, хто залишився живий і маю контакт.

Книга завершена, немає ніяких вже редакцій, але, на жаль, продовжує своє життя. Тому що це реальна історія. І ті Герої, які живуть в цій книзі, які жили – гинуть. І кожного разу за певний час видається оновлення останньої сторінки, де я згадую загиблих із “Карпатської Січі”. І ця книга живе своє власне життя, але мені б хотілося дуже, щоб це припинилося і вона була така, як є зараз. 

Другу книжку ще не пишу. Звичайно, у планах є швидше продовження цієї. Фінальної точки нема, де б я знав, що можна зупинитись. Бо якщо брати цю книгу, то я знав, де вона почнеться, де вона закінчиться. Натомість у другій частині я розумію як вона почнеться, але закінчення немає. Не хочеться нашукувати той кінець, не знайти його, а потім повертатись переписувати. Тож чекаю, коли вже буде якась крапка в історії, і вже тоді почну. 

 “Якщо є якісь проблеми, не бійтесь про це говорити”

Щоб мати такі ноги (протези, – прим. Галки), треба бути впертим і дуже ініціативним. Є кілька на заміну: для бігу є спортивні, для бальних танців, балету, цвяхостояння (сміється – ред.). Насправді є ще дві пари протезів: одні спортивні для кросфіту та одні для бігу, але бігати в них дуже складно.

Я почав шукати ще в госпіталі, бо під лежачий камінь вода не тече. В будь-якій ситуації не працює, поки ви чекаєте, що хтось вам щось допоможе. Я почав гуглити, шукати, питати людей. Так трапилось, що я був на прогулянці на кріслі колісному в госпіталі, і підійшов до мене познайомитись, тепер вже мій друг Андрій, він є директором протезного центру “Без обмежень”. Він заходив до когось в гості просто і мені розповідає: “Не парся. Будеш ходити. Ми тобі зробимо ноги”. Якась довіра була в його словах, а потім він покликав свого заступника і попросив підняти штани, а він на двох протезах. І я такий: “Ого”. Зрозумів, що це точно правдиві слова, і що я буду ходити. З того моменту я зрозумів, що немає чого хвилюватися, і що в мене все буде добре. 

Підготовка документів зайняло небагато часу і все це по державній програмі. Держава забезпечує протезами. 

Тож я хочу звернутися до ветеранів: якщо є якісь проблеми, не бійтесь про це говорити. Я не хизуюся, бо поки це не зачепило мене, поки я не зробив цього, поки я не почав порушувати це питання, людям всім було ОК. Вони ходили, збирали довідки, передзвонювали, по два місяці чекали на куксоприймач і всім було все добре. Мені це не подобається, тому я це зробив і зараз вже прийняла є зміни в законодавстві і я сподіваюсь, що скоро їх затвердять.

Насправді є дуже багато різних програм, інструкцій отримання протезів, виплат, проходження ВЛК, МСЕК, але на жаль воно ніяк не комунікується з людьми. Припустимо, якась організація чи навіть Міністерство придумали класний продукт для ветеранів і далі нічого не роблять, а люди потім шукають самі ці програми. Я все зберігаю й потім, коли звертаються до мене дружини поранених чи самі поранені, я відразу скидаю цю програмку і питання всі зникають, бо там насправді все розписано по пунктах – “Турбота про військовослужбовця” від Міністерства оборони. Це не комунікується і це велика провалена робота в державному апараті.

“Потрібна правильна політика заохочення людей”

Мобілізація – це складне  і маніпулятивне питання зараз, тому дуже складно давати якісь однобічні коментарі. Але я прихильник того, що потрібно воювати всім. Якщо я не помиляюсь, мобілізаційний штат є два мільйони. І зараз є мільйон. Тобто всі чоловіки, навіть, якщо зібрати тих, хто зараз є в Україні, все одно більше буде. Тому тут знову ж повертаємося до прогалини в комунікації держави. Через те, що немає нормальної комунікації про те, що є різні ІПСО від росії. І проти цих ІПСО ніхто не працює. У людей не виникає ніякого бажання служити, й це дуже погано, попри всі намагання моїх друзів військових, всі намагання мої якось змотивувати. Навіть через книгу показати, що війна це не є так страшно, що війна це не цілодобові бої, коли ти стріляєш зранку до ночі з автомата, поки дуло не зігнеться. Люди і відпочивають, і п’ють каву, їдять фуагру і що хочеш роблять. Треба комунікувати в ширших колах через державні канали, телемарафон якийсь показувати людям, інші альтернативні варіанти і розповідати, що штат армії – це не лише піхота. А й забезпечення, логістика і купа інших посад. Багато людей є, які готові йти воювати саме штурмовиками, піхотинцями. 

І прикро, коли це розуміють 18-20-літні чоловіки, бо це насправді вже чоловіки, коли роблять такий свідомий вибір. А 40-літні чоловіки натомість ховаються вдома і бояться вийти. Замість того, щоб подумати про майбутнє про майбутнє своєї сім’ї, своє майбутнє. Бо піти на війну не означає вмерти – це не аксіома. Мобілізація потрібна, але потрібна правильна політика заохочення людей.

До мобілізації треба бути готовим і усвідомлювати своє рішення: егоїстичне воно, максималістичне, спонтанне, експресивне чи це рішення виважене. Зараз дуже багато є матеріалу, як теоретичного, так і практичного, щоб підготуватись, постріляти десь у тирі. Ми ніколи не будемо готові все одно на 100%. Навіть, якщо ми потрапимо вже в військо, не факт, що в нас буде достатньо часу. Комусь достатньо місяць, комусь три,  комусь пів року для того, щоб пройти певний вишкіл до того рівня, на якому людина буде відчувати впевненість. 

Що стосується юридичних питань – це дуже складно в армії. Я думаю, що це не тільки в нас така армія, насправді всюди така. Спілкуючись з ветеранами чи військовими інших країн, там теж не дуже легко з юридичними питаннями. Звичайно в нас набагато, гірше, але це так всюди.

“Зараз я цілком щасливий”

Не знаю, чи погодяться зі мною військові, але фортуна грає дуже велику роль на війні. Ти ніколи не знаєш, що чекаєш тебе чи твоїх друзів. Велика роль фатуму є. Хтось може залізти у найглибший бліндаж і його там спікає смерть, а хтось може без каски, без броніка ходити під обстрілом і нічого не буде. 

Навіть в моєму випадку, не знаю чи можна назвати фартовим, але закінчення могло бути не таке веселе, як є зараз. В день поранення я ліг в окоп трошки раніше відпочити. Ліг до сонця обличчям, але сонце світило в очі, і я якийсь час намагався боротися з ним. Думав, перетерплю, але лежав-лежав і перевернувся тілом в іншу сторону, щоб в тіні нормально відпочити. Не пам’ятаю скільки там пролежав, декілька хвилин десь, і прилетіло якраз в ноги. Тобто, в ту частину, де кілька хвилин тому була голова. 

Знову ж, чи це сонце, чи це Фортуна, чи якісь розуміння? Інтуїції ніякої не було. Я не перелягав, бо “а раптом що”. Це просто такий випадок долі, і такі були не тільки в мене, а в моїх побратимів багато. 

Тому дійсно фортуна дуже багато значить на війні, та вона теж має властивість закінчуватись. Це теж показує досвід, коли людина декілька разів рятується випадком долі, а на якийсь раз гине.  Тому намагаються берегти людей, коли йде багато таких передвісників смерті. В моєму колі, зазвичай, пізніше цю людину не пускають на якісь позиції. 

Чесно, в мене не було жодних передчуттів. В моїх друзів, які отримали тяжкі поранення, інколи якісь сни були. Але в моєму випадку взагалі нічого не було. Я прокинувся. Це був День Незалежності, 4 ранку, світить сонце, і ми йдемо на позиції. Дуже піднесений настрій був. Ти розумієш, що такий знаковий день. День Незалежності, а ти безпосередній учасник цих подій, які відстоюють незалежність. Пишався тим, що я там, де я є і тим, хто я.

Зараз я цілком щасливий. Задоволений тим, що я живий, що я маю змогу впливати на якісь суспільні настрої, що маю змогу допомогти комусь іншому, бути прикладом для когось іншого, змотивувати когось стати теж прикладом для інших. Має створюватися міцна ветеранська спільнота, яка не буде ділиться на добровольців, контрактників, дивитися на цифру твоєї бригади, а бачити в тобі просто побратима.

Це не значить, що я не буваю сумним. Засмучує багато ситуацій, коли відчуваєш безвихідь і розумієш – що б ти не робив, ти не зможеш завжди досягти змін: ситуація із протезуванням, коли виникають бюрократичні моменти різні, коли читаєш новини про обстріли. 

“Ми всі потребуємо безбар’єрності”

Моя подруга комікеса та сценаристка Наталка Гаріпова розуміла різні моменти бар’єрності і відсутність інклюзивності. Вона захотіла якось допомогти нашій країні зрозуміти більше і переосмислити проблему. Створення ідеї “Відвал ніг” (інклюзивне тревелшоу Олександра Терена – ред.) є справою її рук. 

Ми не є експертами чи людьми, які фізично змінюють простори, які знають, скільки має мати вхідна зона, пандус. Але вже знають, бо коли ти цікавишся, ти набуваєш експертності у цьому. Спочатку і зараз наша ціль – це змінити стигми людей щодо ставлення до людей з інвалідністю, ветеранів. Аби люди зрозуміли, що людина з інвалідністю – це не є е якесь чужорідне тіло, яке тут просто тусується, і чому ці простори повинні бути безбар’єрними. Бо ми всі потребуємо безбар’єрності: мами з візочками, чоловік з важкими сумками, літні люди.

Коли ми тільки починали проєкт, нам ніхто не хотів довіритися. Скептично ставилися і перші наші партнери, що повірили в цю ідею: Visa та Ощадбанк. Зараз команда дуже велика. Десь біля 20 людей. Для того, щоб цей продукт був таким, який ви його бачите, дуже багато роботи проводиться. 

У нас є умовний сценарій, що за чим знімаємо, як ми обговорюємо, які теми підіймаємо. Буває, що ми часто абсолютно знімаємо не за сценарієм. Приїздимо в місто, хтось нам пише, знайомимось з кимось і нам розповідають про речі, які ми не знали. Відразу мені згадалася історія з випуску про реабілітаційний центр, чисто не сценарна випадкова штука. Драматургія неймовірна. Ми просто сидимо, і я запитую хто коли приїхав. І один каже, що з Бахмута приїхав першого жовтня і другий чоловік, якого не було, він під’їхав 5 хвилин тому і каже, що він теж звідти. Виявилося, що вони обоє були на одній позиції, в одній роті, і якщо не помиляюсь, то першого поранили, а другий йшов евакуювати поранених. Це дуже потужна історія.

Зараз десь близько трьох мільйонів переглядів в загальному наших відео. Дякую, що ви дивитесь і поширюєте. Дуже багато позитивних відгуків, що люди змінили своє ставлення, зрозуміли проблематику. Тисячі коментарів, де люди, скажімо так, сповідаються. Я, на жаль, я був серед тих, хто не звертав на це увагу.

Ще про мою участь у телепроєкті “Холостяк”. Це також майданчик для того, щоб доносити позицію, нормалізовувати ставлення до людей з інвалідністю. Через це шоу набагато швидше вдасться формування позитивного образу ветерана. Там інша авиторія, до якої не достукаєшся публічними зустрічами. 

Не знаю чи це може бути коханням чи буде дружба, якщо знайти людину, яка буде імпонувати, розділяти з тобою твої погляди, підсилювати, то це може бути подвоєння впливу.

Надзвичайно надихає, коли ти можеш дати щось для людей, і найцінніше те, що є – це зміни в суспільстві, в просторі. Коли люди починають задумуватись про безбар’єрність і впроваджують її. “Відвал ніг” запускає флешмоб, де кожен із вас може заходити в заклади і питати, чому немає пандуса. Здавалося б, що це нічого такого глобального не змінить, але інколи ті приватні підприємці не задумуються навіть про це так, як і більшість з тих людей хто, хто у коментарях. Навіть, якщо ви зміните 5% зі 100%, все одно це буде позитивна зміна. Кожен з вас має дуже багато сили в собі. Не применшуйте своєї ваги.

Читайте також: “Вперто не помічав знаки долі, перешкоди та минав їх”, – Олександр Терен про книжку “Історія впертого чоловіка”