Пліч-о-пліч і вдома, і на фронті: як троє братів з Прикарпаття пішли захищати Україну з перших днів великої війни (ФОТО)

Автор: Зелінська Тетяна

09 Oct, 2023 17:16

Поділитись публікацією
Пліч-о-пліч і вдома, і на фронті: як троє братів з Прикарпаття пішли захищати Україну з перших днів великої війни (ФОТО)

Про намір іти воювати вони не признавались нікому, навіть один одному. Хоча вже у перший день повномасштабного вторгнення у кожного з них був зібраний рюкзак. А 25 лютого три молоді брати з Івано-Франківщини Іван, Дмитро та Андрій Марковецькі добровільно доєднались до Сил оборони України.

Їх позивні Аскольд, Лютий і Гектор. Старшому братові Івану Марковецькому 29 років, середущому Дмитрові – 26, а молодшому Андрієві – 23. Хлопці – історики за освітою. Іван та Дмитро є випускниками факультету історії, політології і міжнародних відносин Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника за спеціальністю «історія». Андрій пішов до війська на другому курсі і продовжує навчатись за індивідуальною програмою на цьому ж факультеті.

Хлопці служать у 75 батальйоні 102 бригади ТрО Івано-Франківщини, який понад рік перебуває на одній із найгарячіших ділянок фронту на Запоріжжі. 26 квітня цього року в результаті артилерійського обстрілу позицій, виконуючи бойове завдання, Іван Марковецький отримав тяжке мінно-осколкове поранення та важку контузію. На жаль, унаслідок обстрілу захисник втратив праву ногу.

Зараз Дмитро та Андрій продовжують боротьбу з окупантами на українському півдні. Старший брат Іван проходить реабілітацію в Івано-Франківську та готується до протезування. Як йому вдалось виграти двобій зі смертю, що додає сил не падати духом після тяжкого поранення та як братерська підтримка допомагає переносити реалії війни, захисник поділився із «Західним кур’єром».

Історики мілітарного типу

«Навчатись саме на історичному факультеті – це моя «пропаганда» (усміхається). Моє захоплення історією світу почалось ще у шостому класі. Після прочитання поеми Гомера «Іліада» я почав марити історією Давньої Греції – шукав книжки, ходив у шкільну і сільську бібліотеки. В якийсь момент це стало моєю одержимістю. Хоча я не був відмінником. Для мене цікавими були тільки чотири предмети – історія світу та історія України, зарубіжна та українська література», – розповідає Іван.

Приносячи історичні книжки додому та розповідаючи братам про героїчні події минулого, старший брат «підсадив» на історію і двох молодших.

«Ми історики мілітарного типу – цікавились найперше «чорним історичним», періодом античних воєн. Але одне – читати про війни, а зовсім інше – самому взяти до рук зброю і воювати», – говорить захисник.

Вперше намір іти на фронт у Івана виник ще у 2016 році, коли він закінчив університет. Однак тоді він зламав руку. Кілька операцій, два місяці лікування, три місяці реабілітації. У нього й досі у правій руці знаходяться дві металеві пластини. На деякий час про військову службу потрібно було забути, і хлопець прийняв рішення їхати за кордон на заробітки.

Іван та Андрій Марковецькі

Повернувся додому Іван із Польщі якраз напередодні повномасштабного вторгнення росіян, добре розуміючи, що доведеться йти воювати: «А хто, як не ми? Хто має захищати нашу землю, як не українці?» – каже воїн.

Середущий брат Дмитро Марковецький успішно закінчив магістратуру на історичному факультеті ПНУ ім. В. Стефаника і планував зосередитись на дослідженні героїчної події в історії України, яку роками замовчували та свідомо применшували її історичне значення, – визвольної боротьби Холодного Яру. 25 лютого 2022 року Дмитро якраз склав іспити на аспірантуру та навіть оплатив навчання за перший семестр. Але замість університетських аудиторій вже наступного дня молодий історик прострілював автомат на полігоні.

Андрійко (саме так називають наймолодшого брата. – Ред.) не встиг повчитись толком. Студентського життя взагалі не пізнав. Спочатку ковід, а потім – фронт… Зараз він на третьому курсі, перебуваючи на передовій, здобуває освіту на індивідуальній формі навчання.

«Ми якраз перебували у посадці на Донеччині, коли він захищав курсову. Під звуки роботи арти…», – пригадує Іван.

За словами старшого брата, Андрій є найспокійнішим серед них. «Він все робить дуже помірковано і впевнено, без зайвої метушні. Він є одним із кращих стрільців у роті. У нього це добре виходить».

Рішення йти на фронт приймали, не обговорюючи

Рішення йти захищати Україну кожен із братів приймав окремо, попередньо не домовляючись. Після складання вступних іспитів на аспірантуру Дмитро повернувся додому і сказав братам: «Я іду в армію». Рюкзак у нього вже був зібраний.

«Я теж уже був готовий. Ми хотіли, щоб Андрій залишився, але він сказав, що якщо не підемо разом, то він піде в іншу частину», – пригадує Іван.

Іван та Дмитро Марковецькі

Зайвих розмов не було. Просто викликали таксі і поїхали у військову частину. Знаючи історію України, хлопці розуміли підступність «старшого брата», який, як і сто років тому, намагається панувати на українській землі. І не могли допустити, щоб історія повторилась… Про рішення йти на війну брати не зізнавались нікому, рідним сказали, що працюють волонтерами.

25 лютого вони втрьох вступили до 75 батальйону 102 бригади ТрО Івано-Франківщини. Пройшли навчання на одному з полігонів Прикарпаття і через тиждень їхня рота вже приступила до роботи в області – охороняли важливі стратегічні об’єкти, мости тощо.

У зону бойових дій батальйон вирушив 24 квітня 2022 року. Це був другий день Великодніх свят. Для рідних була вигадана легенда, що «їхня волонтерська база переїздить у центр України, що дуже багато роботи і зв’язок буде не постійно…».

Родичі дізнались про те, що хлопці на війні, тільки через рік, вже після того, як Івана поранили. «Знаю, що неправильно обманювати… Але ми не хотіли, щоб вони переживали. Як-не-як, троє синів на війні. Ніхто з нас не наважився їм сказати правду», – розповідає захисник.

Спочатку бригаду «знайомили» з фронтом. Тероборонівці з Франківщини тримали переважно треті лінії оборони у Дніпропетровській та Донецькій областях.

«Копали окопи і паралельно навчались. А копати треба було багато. Загалом до отримання «нуля» протягом двох місяців ми мали десь дев’ять переїздів. Приїдемо, окопаємось і далі. Жартома ми називали себе «копачами», – говорить Іван.

Наприкінці червня 2022 року бригада прийняла першу лінію оборони на Запорізькому напрямку. За словами бійця, побутові незручності на фронті для нього взагалі не були проблемою. «Якщо захотіти, то все можна зробити і організувати – і помитись, і попрати, і їсти приготувати. Навіть у посадках ми ставили літні душі, які можна замовити в онлайн-магазинах або змайструвати своїми руками. До всього можна пристосуватись. Якщо знаєш, заради чого ти сюди прийшов. Для мене найважче на війні було бачити прояви слабкості у людей. І страх за братів», – говорить Іван.

У якісь моменти думав, що помираю…

Іван разом із братами на Запоріжжі провоював майже рік. Останні тижні на фронті він навчався керувати БПЛА. У квітні втрьох брати отримали кількаденну відпустку. Після повернення на передову вже на наступний день, виконуючи бойове завдання, Іван отримав тяжке поранення і втратив ногу.

«Вдосвіта 26 квітня нас п’ятеро поїхали на «еспешку», яка знаходилась у посадці за 600 метрів від ворожих позицій. О 12:20 я почув два виходи 80-мм міномета з їхньої сторони. Добре чув, як пролітає перша міна, а потім в очах потемніло… Болю не було. Коли я прийшов до тями, обмацав себе – побачив, що стирчить кістка, накладений турнікет, а ноги немає. Я пам’ятав про два виходи, але не вірив, що приліт був саме у мій окоп. Крові теж не було, бо мене сильно обпекло. Певну кількість осколків взяв на себе автомат, у якому вцілів тільки глушник. Приплив адреналіну був настільки, що я вхопив палицю з бруствера і пробував встати», – розповідає захисник.

Далі – тяжка і небезпечна евакуація, адже орки продовжували обстрілювати наші позиції. Майже кілометр на носилках побратими несли Івана до пункту евакуації.

«Коли я почув наші виходи, на душі стало легше. Мене завантажили у «буханку» – радянський УАЗ. І вже у машині я відчув нестерпний біль. Як виявилось, осколки знизу вверх пішли по тілу – прорвали кишку і «черконули» легені, почався пневмоторакс, ліва нога теж була «посічена», але на неї я взагалі не звертав уваги. Шкода було нової форми, яку порізали, бо я її тільки напередодні придбав», – усміхається Іван.

Іван Марковецький

Майже три доби без свідомості у госпіталі в Запоріжжі. Лікарі потім зізнались, що й самі не сподівались, що він опритомніє.

«Я перебував ніби у потойбіччі – перед очима все біле і тільки пікання апарата ШВЛ. Коли я відкрив очі і побачив людей у білому – подумав, чи це не апостоли. На щастя, це виявились лікарі (усміхається). Знову провалювався у безодню, снились бойові дії, що ногу мені пришили… Під дією сильних знеболювальних почались видіння і марення – з’являлись незрозумілі постаті людей, звуки. В деякі моменти я думав, що вже помираю», – ділиться пережитим воїн.

Далі – лікування у госпіталі імені Мечникова в Дніпрі. По сім днів біля Івана по черзі були брати, і, за словами бійця, братня підтримка додавала йому сил одужати. Загалом воїн переніс більше десяти операцій. Попереду ще кілька операцій на вуха. Під час вибуху у нього потріскали барабанні перетинки.

«Слух мені врятували активні навушники. Від вибуху вони аж розлетілись», – розповідає він.

Втратив ногу, але не силу духу

Вже другий місяць боєць проходить реабілітацію в Івано-Франківській обласній лікарні. Зараз він вже може стояти на лівій нозі, переміщатись за допомогою милиць і готується до протезування. Захисник відзначає професіоналізм лікарів і реабілітологів обласної лікарні, які не тільки докладають всіх зусиль, щоб відновити організм, а й допомагають зцілити невидимі рани війни. «В лікарні є все необхідне обладнання для реабілітації, сучасні тренажери, бігові доріжки, зал віртуальної реальності. Ми багато спілкуємось, граємо у шахи, влаштовуємо у палаті навіть шахові турніри», – каже захисник.

Наприкінці липня під час відвідування закладу Президент України Володимир Зеленський нагородив Івана Марковецького орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Якщо правильно психологічно себе налаштувати і ще трошки докласти зусиль, то все вийде. Лише не опускати руки і не впадати у відчай. Те, що трапилось, уже не зміниш. Треба рухатись уперед», – наголошує захисник.

І додає, що найкращими «психологами» для нього є книги. Як і раніше, Іван багато читає. Окрім історичних романів, читає книги про духовний саморозвиток.

«Страх – це найперше вибір. І сила якраз полягає в тому, щоб подолати свій страх. Як пише американська психологиня Едіт Егер, яка пережила Голокост, ніхто не може уникнути страждань у своєму житті, але кожен має вибір, як вийти з таких ситуацій – як жертва чи той, хто вцілів».

Брати по крові і по духу

Брати Марковецькі були нерозлийвода з дитинства. Молодими захисниками у рідному селі Старуня гордяться і відзиваються тільки позитивно: розумні, працьовиті, порядні. Більшість часу хлопців виховувала бабуся Ганна, адже батькам доводилось їздити на заробітки за кордон.

Жінка пригадує дитинство онуків, показуючи їхні світлини від першого класу і до випускного.

«Вони у мене робили все – і косили, і город обробляти помагали, і по хазяйству. Якось вони троє поносили до стодоли з городу 13 копиць сіна – один одному лиш подавали. Не пили, не курили, дурницями не займались, багато сиділи у книжках», – розповідає бабуся Ганна.

Після закінчення школи брати переїхали жити до Івано-Франківська. Жили втрьох на квартирі і добре давали собі раду. На літніх канікулах їздили за кордон на заробітки, хотіли бути незалежними і мати свої гроші.

«Я ж не знала, що вони на війні, хоча й деякі люди в селі говорили про таке. Думала, що волонтерять. Аж поки з Іванком не трапилась така біда», – крізь сльози говорить пані Ганна.

І розповідає, що напередодні поранення відчувала щось недобре на душі. «Мені приснився сон, що я їм пшеницю, а вона солодка, як коливо. Я прокинулась і до ранку молилась. Напевне Бог почув мої молитви і врятував життя Іванкові».

Бабуся часто навідується до дорогого онука у лікарню, привозить домашні смаколики, розпитує про Дмитрика та Андрійка. Зізнається, що Іван забороняє їй плакати і жаліти його, свариться, що вона тяжко працює і не береже своє здоров’я.

«Я молюсь всюди, де тільки можу – на городі, коли пасу корову, коли лягаю спати і коли прокидаюсь… Молюсь за своїх онуків і за чужих. За всіх наших діточок, які на війні. Аби Господь врятував кожного!» – говорить пані Ганна.

Бабуся Ганна з трьома онуками

«Дуже тяжко чекати синів із війни. Серце болить за Івана. Постійно думаю про них, робота не береться… Хоча вони не признавались, що йдуть воювати, я здогадувався, що вони там. Знаю своїх дітей. Вони з дитинства були патріотами. Добре знали історію і мали свою думку», – каже батько Дмитро Марковецький.

«Значить у Бога ще є на мене плани, якщо я залишився живий», – додає Іван. Захисник налаштований стати на обидві ноги, планує побудувати сім’ю, вдосконалити знання з англійської мови та влаштуватись на роботу. А головне – чекає братів із перемогою – живих і здорових.