“Поїзд кличе”: історія Марії Гринечко — франківської провідниці, яка вже 35 років працює на “Укрзалізниці” (ФОТО)

Марія Гринечко працює провідницею вже 35 років — більшу частину свого життя вона провела у русі, в залізничному ритмі, де змінюються лише напрямки, а служба людям залишається незмінною.

Свою дорогу на «Укрзалізниці» вона почала ще у вісімнадцятирічному віці. Першим напрямком був Київ — ще за часів, коли Україна була у складі СРСР.

Зі здобуттям незалежності маршрути змінилися. З’явилися державні межі, прикордонний контроль. Тоді Марія почала їздити до Москви. Потім були додаткові напрямки: Херсон, Генічеськ, Сімферополь — ще до початку війни 2014 року. 

Сьогодні вона працює на рейсі до Краматорська — це один із найдовших маршрутів, який перетинає майже всю країну. Для пасажирів це справжня зручність: жодних пересадок, один потяг зі заходу на схід. Але для провідниці — це виснажливі години в дорозі, велика відповідальність і постійна уважність. 

Проте Марія не скаржиться — за три з половиною десятиліття вона звикла бути на службі людям і Україні, попри будь-які обставини.

Провідниця поділилася з «Галкою» своєю історією.

— Ви працюєте провідницею вже 35 років. За цей час змінилося багато — вагони, пасажири, маршрути. А що залишилося незмінним у вашій роботі?

— Незмінним залишилося обслуговування пасажирів і культура обслуговування. Ми, як і колись, дбаємо про комфорт людей, стараємось, щоб вони були задоволені поїздкою. А от змін дійсно багато. Змінилися вагони, самі пасажири. Колись люди були простіші, тепер — трохи більш вимогливі. Але ми справляємося. Прикладаємо всі сили, щоб знаходити порозуміння й підтримувати добрий контакт із пасажирами.

— Ви згадали про зміни у вагонах. Якими вони були раніше і що змінилося зараз?

— Колись вагони були старі, особливо взимку було важко. З вікон дує, холодно, треба було самим все обклеювати, щоби трималось тепло. А тепер — інша справа. У нових вагонах добре електроопалення, і це велика перевага. Влітку працюють кондиціонери, пасажирам легше їхати в спеку. Взимку теж добре: не треба вже палити вугіллям, щоб гріти вагон, а температура регулюється так, як треба. Це дуже важливо, бо комфорт пасажира — передусім.

— Якщо порівнювати «Укрзалізницю» до незалежності України, в роки незалежності до 2014-го і вже після початку війни, що змінилося за ці періоди?

— Ще до незалежності більшість пасажирів говорила російською. А зараз, особливо молодь, спілкуються українською. Після 2014 року багато працівників виїхали: комусь не вистачало зарплати, хтось морально не витримав. Але ті, хто залишився, — як одна родина. Тут працюєш не за гроші, а тому що тягне: запах вагона, гуркіт коліс… І навіть коли втомлюєшся — трохи вдома побудеш, і знову хочеться в рейс.

Залишилися ті, у кого, є якась внутрішня мотивація. і тебе наче щось туди кличе. Мені пощастило з керівництвом. Галина Грицак — дуже добра і справедлива, вона сама колись була провідницею, потім начальницею поїзда, тепер керує резервом. Якщо є скарга — не карає одразу, а спершу вислухає. Так само хороша наша змінниця Оксана Володимирівна, завжди допоможе. Інструктор Ігор Мельничук — чуйний і уважний. Ми тримаємось разом, і це велика підтримка.

— Як виглядає ваш звичайний робочий день або ніч у рейсі?

— Спочатку приймаємо зміну, готуємо вагони до рейсу — перевіряємо справність, чистоту, поповнюємо запаси. Потім — посадка пасажирів. Спілкуємось із кожним, вислуховуємо побажання, перевіряємо, чи все в порядку, чи нічого не зламалось.

У нас чудовий начальник поїзда — Андрій Озимок. Хоч зараз запчастин майже не видають, якщо щось ламається, він не чекає — сам береться до роботи, разом з електриком. Він не «грає в начальника», а працює на рівні з усіма, і завжди готовий вислухати.

Протягом рейсу постійно прибираємо — особливо туалети, десь кожні дві години, або й частіше, залежно від потреби. Зранку — обслуговуємо пасажирів: чай, кава, буфетна продукція. Постійно — посадка, висадка, нові обличчя, нові турботи.

А от на кінцевій — у Краматорську — дуже складно. У нас всього 20 хвилин на прибирання вагона: треба все встигнути — матраци покрутити, столи витерти, вагон замести, туалети почистити. А люди вже стоять біля вагону, нервуються, чому ще не пускають. Але ж ніхто не пояснює, що в провідника тільки 20 хвилин, щоб усе зробити.

Це дуже важко. Особливо зараз, коли багато провідників передпенсійного віку. Уже не те здоров’я, не той азарт, як у молодості. Хотілося б, щоб це хтось почув. Щоб графік змінювали, щоб були якісь пільги. Бо, як на мене, залізничники заслуговують виходити на пенсію хоча б у 55.

— Яка пора року для вас найважча у роботі? Які саме складнощі виникають і чому?

— Найважче взимку. Тоді часто замерзають тележки під вагоном, і ми мусимо оббивати з них лід. Буває, замерзають туалети — їх треба розморожувати, а паралельно ще й посадка, обслуговування пасажирів… Це дуже важко фізично. 

— У вашій кар’єрі були якісь моменти, які запамʼяталися назавжди?

— Було багато, але найбільше запам’ятались ситуації, коли доводилось рятувати пасажирів. Ще до війни, коли ми їздили на Москву, був випадок: один чоловік їхав сам, і вже коли всі пасажири вийшли, у нього стався напад епілепсії просто на пероні. Ніхто навіть не звернув уваги, всі проходили повз, і я мусила сама надавати йому допомогу — відкачувати, сунути ложку під язик, викликати швидку. Він їхав без супроводжуючих, знаючи, що має таку хворобу… Але не міг залишитись без допомоги — я не могла залишити людину помирати.

Інший випадок — чоловік виявився у стані гіперглікемії, а пасажири подумали, що він п’яний. Але я знаю, що при діабеті симптоми можуть бути схожі на сп’яніння. Я не чула від нього запаху алкоголю, тож зробила йому солодкий сироп, знайшла лікаря у вагоні, той зробив ін’єкцію інсуліну. А потім викликали швидку. Добре, що все обійшлося.

У нас є спеціальні медичні курси, ми проходимо навчання, маємо довідки. Медикаментів давати не можемо, але можемо зробити штучне дихання, перев’язку, надати першу допомогу. Щороку також складаємо іспити — і з культури обслуговування, і з технічних знань, проходимо інструктажі. Бо ця робота — не просто про чай і каву, вона часто про відповідальність за людське життя.

Бувало й веселе — люди знайомились у вагоні, всю дорогу спілкувались, разом виходили. Потяг — це завжди щось більше, ніж просто дорога.

— Чим відрізнялися рейси до Києва і до Москви? Люди, атмосфера? І коли остаточно припинилися поїздки до Москви?

— До Києва люди їхали здебільшого у відрядження, на навчання, до рідних. А от до Москви — це вже був бізнес. То були 90-ті, всі гналися за грошима, перевозили продукти. Їхали через Молдову — молдавани вантажили повно фруктів, м’яса, брали багажні квитанції. Весь вагон був забитий товарами. Їхали бізнесмени, підприємці — у них свої справи, свої маршрути.

Московський рейс був специфічний, зовсім інший за атмосферою. А припинили їздити туди ми в 2014 році — як почалася війна. Тоді замість Москви запустили рейси на Харків, на Костянтинівку. Так і завершилась епоха тих поїздок.

— Ви продовжували працювати в перші тижні повномасштабного вторгнення? Як це було, і що ви тоді відчували?

— Так, я продовжувала працювати. На той момент я якраз була на багажному вагоні — возила білизну до прання у Львів. Дехто боявся виходити на роботу — через тривоги, обстріли, наступи. А мене, навпаки, тягнуло — хотілося бути там, де я потрібна. Потім почали їздити евакуаційні поїзди, і я вагалася, чи переходити. У багажному було простіше — без пасажирів, спокійніше. Але сни почали мучити: що я в поїзді, що роблю посадку, їду. І я зрозуміла, що мене далі кличе дорога.

Я поїхала на спецперевезення — возили військових до місця призначення. Було страшно: над вагоном літали шахеди, ми тікали в ліс з одними лише документами в руках. 

Знаю, що на початку повномасштабного вторгнення вагони були набиті вщент — люди з дітьми, тваринами. Провідники навіть свої місця віддавали пасажирам, аби ті могли хоч трохи перепочити.

— Що вас у вашій роботі засмучує або демотивує? Що хотіли б покращити?

— Найбільше засмучує, що провідникам дають лише обов’язки, а пасажирам — усі права. Засмучує, що будь-які проблеми — провина провідника. Але часто несправність — не наша провина, вона стається через відсутність запчастин чи технічне обслуговування.

Я б хотіла, щоб усі вагони були нові і справні, щоб працювали всі прилади, тоді пасажири не матимуть претензій. 

— Якби вам дали вибір ще раз — стати провідницею чи піти іншим шляхом, що б обрали?

— Зараз, напевно, я б вибрала іншу професію — кінолога. З дитинства люблю спілкуватися з собаками. Але вже пізно, здоров’я не дозволяє — кінолог має бути спортивним. Дуже хотілося б мати притулок для безпритульних тварин.

І ще мрію, щоб зробили окремі вагони для пасажирів із тваринами. Бо зараз, коли люди їдуть із собаками чи котами, то когось не влаштовує запах, у когось алергія, комусь заважають лишні звуки. Окремі вагони вирішили б цю проблему.

— Що вас тримає у цій професії вже 35 років? Що досі надихає?

— Це якась внутрішня мотивація, прив’язаність до роботи. Важко пояснити — просто відчуваєш, що це твоє. Звісно, хочеться змін на краще, щоб умови ставали кращими, щоб пенсію давали раніше. Але поки що мене це не відпускає — поїзд кличе.