Поки чоловік на війні: як франківка керує сімейним бізнесом «Veterano Pizza» та виховує крихітну донечку (ФОТО)

Автор: Зелінська Таня

02 Jun, 2022 09:06

Поки чоловік на війні: як франківка керує сімейним бізнесом «Veterano Pizza» та виховує крихітну донечку (ФОТО)

Аня та Ярослав Вакалюки разом з 2015 року, якийсь час жили у Києві, а потім повернулися до рідного Івано-Франківська та відкрили тут «Veterano Pizza». Зараз Ярослав захищає Україну — він командир артилерійської батареї, а Аня виховує маленьку донечку та веде їхній сімейний бізнес.

«Галка» поспілкувалася з Анною, яка розповіла про бізнес під час війни, волонтерство, розлуку з чоловіком та як вони підтримують стійкість духу один одного.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ГАЛКА: Наш найцінніший “актив” – це увага аудиторії, якою хочемо поділитися

Ярослав Вакалюк служив за контрактом в «АЗОВі» з 2017 по 2020 рік, а після його закінчення шукав, чим зайнятися у цивільному житті, адже давно хотів мати власну справу. Франшиза «Veterano» особлива тим, що її можуть відкрити тільки ті, хто є ветеранами – і це виявилося найвигіднішим варіантом для сім’ї. 

«Але була дилема, чи все ж розпочинати бізнес. Та тоді хлопці з франшизи сказали, що в Україні ніколи не буде сприятливого клімату для бізнесу: то криза, то пандемія, то ще щось, а зараз взагалі повномасштабна війна. 

Крім того я думала, чи варто народжувати зараз дитину. Пандемія, війна, але потім я подумала – коли б ми не народжувалися, у які б історичні події, то це ж не означає, що нам не треба жити, не треба чимось займатися, не треба пробувати відкривати бізнес, не треба народжувати, бо можна так за все життя і не дочекатися вдалого часу», – ділиться роздумами Аня.

Бізнес відкривати було досить тяжко, 80% коштів на відкриття – це позики від друзів та знайомих. Більшою частиною справ займався Ярослав, а Аня допомагала вести соцмережі піцерії. Проте після повномасштабного вторгнення росії все змінилося – чоловік знову пішов захищати Україну, а Аня перейняла на себе управлінські якості, а ще й виховує пʼятимісячну донечку. 

«Були кращі періоди для бізнесу, були гірші, зараз не знаю, як бути далі, але сподіваюся, що ми не закриємося. Відколи завагітніла, то ще працювала на барі – було важко, бо це було літо, а тоді вирішила ще трохи позайматися SMM. Хоч і хотіла відійти від управління, але вийшло не так, як хотілося». 

Про роботу під час війни

Від початку війни, розповідає Аня, у неї зʼявилося відчуття, що вона на своєму місці, адже йшла до цього все своє життя – мріяла про родину та власну справу. Крім того, почувається корисною, а ще робота відволікає від думок – не дозволяє впадати у паніку, розчаровуватися чи зневірюватися, або страждати “зрадофільством”.  

«Не знаю, можливо Ярослав знав про те, коли почнеться війна і так далі, але він мені про це не говорив, адже всім жінкам важко після пологів, першої дитини. Він мене так заспокоював: «Розумієш, якщо почнеться війна, я ж не одразу поїду на фронт, це ж буде через 2-3 місяці. Я встигну тобі передати всі справи, не хвилюйся». Вийшло так, що він вже у перший день збирав речі. Був «плюс» у тому, що я вже орієнтувалася у ситуації, знала що і як робити. Мені пощастило, що він на звʼязку майже весь час, і я можу з ним радитися щодо робочих питань. І все максимально добре працює, адже він налагодив справу до цього часу, а я вже як “по накатаній” продовжую роботу», – розповідає дівчина.

Підлаштовуватися під умови реалій воєнного стану довелося з перших днів. Після 24 лютого поступово почали зникати продукти, були перебої з постачаннями, адже частина продуктів, з яких готують у піцерії – італійські. Кухарі «Veterano» не можуть готувати тісто без італійського борошна – це була одна з найбільших проблем, бо альтернативу ковбасі від певного виробника можна знайти, потестувавши декілька варіантів, а от рецептура тіста особлива та має бути така, як вона є.

Поєднувати ведення власної справи та виховання донечки Ані допомагає родина – її батьки та батьки чоловіка. Адже завдяки цьому вона має змогу приходити у «Veterano» декілька разів на тиждень та вирішувати необхідні справи. 

«Деколи буває, що не хочу йти на роботу, бо хочеться побути з малою. Думаю, все треба йти. Потім вже на роботі, коли є потік ідей, я вже налаштуюся на роботу і така – блін, вже треба додому йти, а я б ще трохи попрацювала. Тобто перемикатися трохи важко, але навіть коли я вдома з дитиною, то я все одно дистанційно вирішую якісь питання – від цього нікуди не дінешся. 

В принципі, це не складно, просто все робиться не так швидко, як хотілось би. А те, що мами не висипаються, то вони й так ніколи не висипаються. Деколи думаю, що без дитини зараз було б легше, але з іншої сторони, завдяки їй я можу відволіктися, вона до мене посміхається і мені вже легше стає», – говорить Аня.

Вона додає, що їй також дуже допомагає колектив закладу, на своїх людей вона може покластися у разі непередбачуваних ситуацій, наприклад, коли дитина захворіла, і через це вона декілька днів не може прийти на роботу. 

З початком великої війни заклад більше відвідували переселенці з Києва, Маріуполя та інших міст, які знають, що таке «Veterano Pizza», адже для них це було щось таке, як вдома. Крім того, «Veterano» був одним з тих закладів, який швидко відновив свою роботу після початку війни.

«Вони приходили до нас та вже знали, яка їхня улюблена піца, а потім говорили, що у нас якась інша, для них смачніша. Для них це була частинка дому тут, в Івано-Франківську. Зараз цей потік трохи зменшився. Звісно є ті, хто постійно до нас приходять, чи замовляють піцу додому, але думаю, що й багато з наших постійних клієнтів виїхали, через що і зменшився потік відвідувачів».

Аня додає, що чимало людей досі не знають, у чому особливість «Veterano». 

«Коли ми відкривалися ще тоді, то думали, що от Франківськ таке патріотичне місто, що всі одразу все зрозуміють. Але більшість досі перепитують, що означає «Veterano», вони не розуміють, що це повʼязано з ветеранами російсько-української війни. Тому будемо на це робити більший акцент».

Спочатку подружжя вирішило не афішувати, що Ярослав знову поїхав воювати. Проте з часом змінили цей підхід, аби люди розуміли, кому належить заклад, що його співзасновник зараз захищає Україну, показувати приклад іншим та поширювати важливі цінності.

«Адже всім спочатку було страшно, бо ж у росії є розстрільні списки, коли вони заходять у місто, то знають, хто є хто, а якщо не знають, то знайдуть того, хто розкаже. Зараз напевно у Франківську відносно безпечно. Хоча Ярослав мені кидав, що у росії є такий собі сайт, схожий на наш «Миротворець», де є фотки азовців, його друзів з підрозділу, є і його фотка, скан його військового квитка та адреса прописки, де ми зараз живемо. І адреса ймовірно є через те, що він зареєстрований як ФОП…»

Про відстань та спілкування 

Розмову про це Аня розпочинає з невеличкого жарту про дружин військових: «Заходить якось у бар мати військовополоненого, вагітна дружина ветерана і дівчина новоспеченого солдата. І дві перші кажуть третій: що, перший раз?». 

«У мене є подруги, у яких чоловіків нещодавно мобілізували, і вони просто в шоці, для них це, ніби кінець світу. Звісно, ми всі спочатку були перелякані, але коли Ярослав вирішив піти, його не мобілізували, він зі своїми побратимами-азовцями зідзвонився, вони зрозуміли, що не встигнуть доїхати до своєї частини у Маріуполі, тому пішли до львівської бригади. Коли він йшов, я розуміла, що казати йому не йти – це не відповідає нашим цінностям. Я розумію, що якщо він так вирішив, то він так зробить. І якщо я буду плакати та влаштовувати йому істерики, то це тільки ускладнить його моральний стан».

Аня жартом пообіцяла чоловіку, що коли той повернеться — бізнес буде процвітати. Ярослав же був зворушений її витримкою і подякував за те, що вона не плакала, коли він їхав геть. Це його дуже морально підтримало.

Подружжю вдається виходити на звʼязок майже щодня. 

«Я не знаю, як почуваються дружини тих, хто може виходити на звʼязок раз на тиждень. Наприклад, я знайома з двома дружинами захисників з «Азовсталі». Коли з ними спілкувалася, то була шокована наскільки вони, не те що бойові та сильні, а як зберігають спокій. Вони жартують, бо зазвичай те, що нам найбільше болить, над тим ми й жартуємо. Подивилася на їхній моральний настрій та подумала, що якщо вони так тримаються, то я тим більше маю триматися, і всі інші люди теж», – ділиться Аня.

Вона додає, що часто переживає за воїнів з Азовсталі більше, ніж за свого чоловіка. Багато жінок не знають, як підтримувати своїх чоловіків, особливо, якщо той пішов на війну вперше. 

«У таких ситуаціях чоловіки теж розгублені, їм також важко морально, він не знає куди він потрапив і що йому робити. Він має отримувати досвід у набагато жорсткіших умовах, ніж ветерани у 2014-2021 роках. Я стараюся писати жінкам таких військових, надсилаю їм інформацію про «Veteran Hub», де родини захисників та захисниць можуть отримати різнопланову допомогу».

Чимало разів саме Ярослав не давав Ані “хандрити”, коли та могла начитатися сумних чи тривожних новин.

«Був період, коли я спілкувалася зі своїм другом з Азовсталі, і це дуже тяжко. Після того я закинула собі сторіс, що можу більше ніколи не побачитися ні зі своїм другом, ні зі своїм чоловіком. А Ярослав відповідає мені на цю сторіс: «Тобто більше не побачимося?», а я йому пишу, що ти ж на війні, тебе можуть вбити, а він мені відповідає: «Я йшов сюди вбивати русню, а не помирати. Що ти сіла розквасилася?». Бувають такі критичні моменти, коли він мене підтримує. 

Я тоді думаю, що він робить свою роботу, допомагає мені з сімейним бізнесом, ще й психологічний мій стан підтримує».

У якісь моменти дівчина думала не кидати чоловіку фотографії доньки, бо він буде більше за нею сумувати. На що він відповів: «А чого моїм побратимам кидають, а мені нє? Я теж хочу».

«Якось я пожартувала, написала йому, що він вирішив повоювати та повбивати орків, поки у малої коліки, зуби й все це пройде, то він приїде на все готове. А він зі всією серйозністю відповів, що пропускає все найцікавіше, що йому насправді дуже сумно через це. А мені деколи сумно, коли бачу пари, які тут разом. Але з іншого боку розумію, що не всім потрібно бути на війні. Бо як, наприклад, кажуть відправляти туди якихось пʼяничок. Я особисто не хотіла б, щоб якийсь пʼяничка прикривав спину моєму чоловікові у бою. Там мають бути люди, які вмотивовані і які розуміють, що вони роблять», – каже Аня.

До відстані подружжя вже звикло, Аня навіть відзначає, що якби Ярослав на якийсь час приїхав додому, то було б тяжче знову розлучатися. 

«Ми вже одружені шість років і ми розуміємо, що ніде один від одного не дінемося, бо якби хтось хотів би десь дітися, то це вже давно сталося. Ми впевнені один в одному, немає такого, що от блін у нас стосунки на відстані. Коли навіть ми на «ковід» хворіли і два тижні вдома були, то навіть не розмовляли – він грав у компʼютерні ігри, а я читала. Тобто нам не обовʼязково супербагато спілкуватися, щоб все було ок, але деколи я переживаю, що ми вже інші люди. Я стала іншою людиною після народження дитини, ми всі стали іншими людьми після 24 лютого, зараз він стає іншою людиною, бо здобуває інший бойовий досвід. І чи буде у нас щось спільне, коли він повернеться додому? Але потім я думаю, що у нас однакові погляди на життя та однакові цінності. Все одно все буде добре».

Аня підсумовує, що якщо ми пережили пандемію, то і війну переживемо. А найголовніше, що треба робити дружині військового – це пишатися своїм чоловіком.

«І я дуже пишаюся своїм чоловіком, не тільки через те, як він просунувся по своїй карʼєрній драбині. Це не тільки на папері, а й тому що він багато чого вміє, знає і може налагодити роботу підрозділу, може багато чого навчити людей, хоча він тільки вчора сам цього навчився. Я просто знаю, як він це все робить у житті та в бізнесі, тому я впевнена, що він там себе теж може круто показати».

Про всебічну допомогу для захисту України

Частину коштів з чистого прибутку «Veterano» перераховують на допомогу Збройним силам України. Поруч з цим Аня старається відкладати кошти, на випадок екстрених ситуацій, а ще й потрібно тримати заробітну плату персоналу на відповідному рівні. 

У березні піцерія передала на допомогу захисникам 25 000 гривень, у квітні – 40 000 гривень, а у травні – 21 000 гривень. Також три тисячі гривень перерахували на «Повернись живим» з продажу листівок від ілюстраторки Анни Авен. Комплект листівок продають за 100 гривень, або за більшу суму, якщо людина цього забажає. 

«Звісно, є і особисті донати. Якщо раніше було – куплю собі якусь книжку чи косметику, чи ще щось, то зараз безконтрольно витрачаються гроші на допомогу: туди треба закинути, а ще туди, ну ще двісті, то вже останні гроші, але ще докину. Деколи зупиняюся, бо треба ще й для себе гроші залишити, бо хто знає, як воно буде далі, а потім така – ну ще туди докидаю», – каже Аня.

Майже половина персоналу «Veterano» пішли боронити незалежність України. На фронті, крім Ярослава, ще один зі співвласників піцерії, який служить у Нацгвардії, бариста, який також ветеран, а ще курʼєр, якого мобілізували.

Після повномасштабного вторгнення росії у закладі почали працювати переселенці. Декілька з них були з Києва, але нещодавно повернулися додому, бо зʼявилася така можливість. Працює дівчина з Маріуполя, яка встигла виїхати ще на самому початку війни. Дехто з працівників – рідні ветеранів. 

«Мені, у той момент, коли місто було переповнене переселенцями, хотілося працевлаштувати всіх, але я розуміла, що я не можу так зробити. З іншого боку – це люди, які одразу казали, що вони тут, поки не дозволять повернутися до Києва».

Про піцу на передову

«Veterano» вже тричі доставляли піцу для захисників на фронт, а це близько 30 кг піци за один заїзд. Вперше така смачна допомога потрапила до воїнів, коли для підрозділу Ярослава були потрібні автомобілі. Він про це написав у соцмережах, а Аня побачила та вийшло так, що почала цим займатися. 

«Раніше я цим не займалася, але зараз такі часи, що ми всі певною мірою робимо те, що раніше не було нам притаманно. Тому окрім дитини та роботи, ще зʼявилося волонтерство. Було складно, адже я хвилювалася, чи все вийде, чи все окей буде з машиною. Ми купили машину на підрозділ, її треба було забити ще волонтеркою, ми передали якісь речі, а хлопці ще каву замовили, то десь 10 кілограмів купили. І я питаю Ярослава, чи передати їм піцу, а він каже, що, звісно, передати. І ми завантажили ледь не весь цей бусик піцою, і він поїхав».

Машина приїхала до підрозділу пізно ввечері, хтось з хлопців вже спав, то вони ще зранку доїдали піцу на сніданок та були дуже раді цьому. 

Вже потім відправляли піци з іншими волонтерами, які спочатку здивувалися пропозиції від Ані, аби передати на фронт ще й піци, бо та «поки приїде, то буде холодна».

«А я їй кажу, що ти запитай хлопців, бо ж піца приїде і буде свіжа, то ж не пʼять днів їхати. ЇЇ можна підігріти чи навіть зʼїсти холодною, вона й так буде смачна. Адже хлопцям буде приємно, такий собі смаколик з буденного життя. Вже два рази відправляли з цими волонтерами, то вони навіть не встигають фоткати, хлопці її швидко зʼїдають (ред. сміється)».

На сайті є опція «підвішеної піци», коли бажаючи оплачують піцу, яка потім може поїхати до захисників. У час пандемії через цю послугу передавали піци для медиків.

«У нас вже давно не робили «підвісів», то по суті ми більшу частину цих витрат покриваємо самі, теж така собі благодійність, я просто не підраховувала скільки це виходить у грошовому еквіваленті».

Крім того, заклад передавав піци для місцевих волонтерів та поранених бійців у госпіталі.

Кожна наша маленька радість страшенно бісить русню 

Аня часто ловить себе на думці, чи на часі зараз кафе, адже хтось каже, що потрібно продовжувати ходити у заклади та пити каву, а хтось навпаки каже, що «як ви можете ходити у заклади та пити каву». 

«І я якось написала подрузі, що кожна наша маленька радість у житті дуже бісить русню. Тому що вони нас вбивають, намагаються нас винищити, деморалізувати, а у них нічого не виходить. Ще одна важлива місія, яку мають зрозуміти люди з відносно безпечних міст – ми повинні бути хорошим тилом. До прикладу, мій чоловік знає, що ми з дитиною у безпеці, якщо у мене гарний настрій, є сили поділитися позитивними емоціями, то відповідно він краще почувається». 

Ярослав командир артилерійської батареї, у його підпорядкуванні багато підлеглих, а від його настрою залежить настрій і цих людей. 

«Ми маємо турбуватися й про них, якщо ви не маєте коштів, то можете написати у соцмережах військовим декілька класних слів. Багато людей, не знають куди себе подіти, воювати не можуть, чи грошей не мають, але кілька хороших слів для підтримки інших людей – це вже буде вагомий внесок у нашу перемогу». 

Підтримуйте, як можете, каже Аня, – і це вже буде класно. Адже є воїни, в яких немає сімʼї чи дівчини, або друзів, не мають такої опори в тилу, то їм важче бути там та важче повернутися у буденне життя.

«Ніж писати гнівні коментарі політикам, чи намагатися щось довести русні, то краще підтримайте наших захисників», – наголошує дівчина.

Про шеврони та прапори на стінах

У київському закладі «Veterano Pizza» весь інтерʼєр у військовій атрибутиці та прапорах, нещодавно вони почали зʼявлятися і в Івано-Франківську. Їх почали збирати ще минулої осені, а руки все ніяк не доходили їх розмістити на стінах.

«У Києві ветерани просто приходять та дарують свої особисті прапори та шеврони, навіть свої нагороди. Вони можуть їх у будь-який момент прийти та забрати».

Знайома адміністраторка допомогла Ані розмістити на одній зі стін закладу шеврони та прапори, а ще має завершити малюнок на іншій. 

«Як би війна не забирала у нас, вона все одно приносить у наше життя нових людей, нові класні знайомства».

Один з шевронів, з чорним круком, має особливу історію – він присвячений хорошому другу Ярослава, який служив у ТРО київського «АЗОВу» та загинув у березні. 

«Це шеврон на честь нашого друга, історика, ідеолога сучасного українського націоналізму, Миколи Кравченка на псевдо «Крук». Він загинув від рук російських окупантів, під обстрілом 14 березня в селі Горенка Київської області. За два тижні до його загибелі в бою за Харків загинув його батько. Цей шеврон — в пам’ять про людину, яка все своє життя присвятила боротьбі за Україну і не зрадила своїх присяг.

Ярослав попросив ще один такий шеврон для себе, а ще один ми розмістили тут. І мені приємно, що хоча б так, на його честь, тут буде висіти шеврон».

На стіні також є шеврон Анниного дядька, який був на рік мобілізований у 2016 році. 24 лютого йому зателефонували та знову мобілізували. Крім того, на фронті брат Ярослава.

«Ця війна торкнулася набагато більшої кількості людей. Раніше ветеранів було набагато менше, з ними менше стикалися інші люди, можливо на Сході їх було більше, але у Франківську багато хто не знає, хто такі ветерани».

Про плани після перемоги

Аня зізнається, що здається вже втілила свої глобальні мрії, а це – створити сім’ю та самореалізуватися. Другий пункт вона виконує через бізнес та громадську діяльність, де старається донести до людей спільні для них з Ярославом цінності.

«Я хотіла б велику родину, народити ще декілька дітей, але я ще поки що морально не відійшла від народження першої дитини (ред. сміється). Зараз немає якихось довгострокових планів. Я звичайно вірю та чекаю, що чоловік повернеться, і все буде добре, але я завжди розглядаю варіант, якщо буде інакше. Незважаючи на це, треба мати план, як ми будемо жити далі. 

Мені дуже подобається пісня Сашка Положинського, в якій співається про те, що мене вже немає, але важливо, щоб ви всі були. Думаю, що всі ці люди, які загинули, те що ми будемо якось обмежувати себе, чи страждати до кінця життя чи відчувати провину, то їм від цього не буде легше десь там. Якщо ми збудуємо набагато кращу країну, народимо прекрасних дітей, які будуть розвивати далі нашу країну, якщо ми помстимося за їхню смерть, але це не означає вбити кожного руського, бо це фізично неможливо, їх дуже багато… Скажуть, що це русофобське висловлювання, але як кажуть «наша русофобія – недостатня» (ред. посміхається)… Просто, щоб такої країни не існувало, може ми до цього докладемося, може наші діти. Кожне покоління намагається боротися, аби їхні діти вже не займалися цією тяганиною з руснею, бо це вже набридло. 

Після 24 лютого я постійно думаю, що батько Бандера нами пишається. І якщо ми це не завершимо, то точно зробимо значний шмат роботи у цьому питанні».

Розмовляла Тетяна ЗЕЛІНСЬКА
Фотограф Юрій ВАЛЬКО

 

Приєднуйтеся до “Галки” у  Telegram, Instagram та Viber - найважливіші та найсвіжіші новини одразу у Вашому телефоні! 

  • like 3
  • like
3
Подобається
  • like
  • exciting
  • laugh
  • surprise
  • sad
  • angry