“Постійно бігати, ховатись і ухилятись від військового обов’язку не вийде”, – начальник Франківського ТЦК і СП Володимир Бабанін

Начальник Івано-Франківського ТЦК і СП Володимир Бабанін прокоментував мотивацію, з якою потрібно йти у Збройні сили України.

На його думку, захист країни рано чи пізно чекає кожного військовозобов’язаного. Питання – чи не буде це запізно.

Про це Бабанін розповів у інтерв’ю “Західному кур’єру”, пише Галка.

У серпні 2023 року президент України Володимир Зеленський наказав звільнити всіх начальників обласних ТЦК та призначити на їхні місця офіцерів та полковників, які брали безпосередню участь у бойових діях. 3 жовтня 2023 року Івано-Франківська обласна військова адміністрація сповістила, що новим начальником обласного ТЦК та СП стає бойовий полковник, колишній командир 109 окремого гірсько-штурмового батальйону, ексначальник штабу 128 окремої гірсько-штурмової бригади, повний лицар ордена Богдана Хмельницького Бабанін Володимир Олександрович.

На Івано-Франківщину Володимир Бабанін прибув 2 жовтня безпосередньо з фронту. «Напевно, як ніхто інший, розумію проблематику, з якою ми зіштовхуємося кожного дня. Тому моя діяльність на посаді начальника центру буде проходити під гаслом: «Все для перемоги», – повідомив під час представлення депутатам Івано-Франківської обласної ради новопризначений начальник ТЦК.

Минуло понад пів року, відколи бойовий полковник керує мобілізаційними процесами на Прикарпатті. Як і на передовій, працює нон-стоп. Про власний бойовий шлях, участь в АТО/ООС, подвижницьке звільнення Київщини, жорстокі бої на Донеччині, складнощі кожного умовного періоду повномасштабної війни, про кричущу необхідність ротації та формування нових військових частин, як відрізняється робочий день комбата від начальника ТЦК та готовність у будь-який момент змінити кабінет на бліндаж Володимир Бабанін поділився із «Західним кур’єром» у ексклюзивному інтерв’ю.

– Володимире Олександровичу, чому сталось так, що вас, як одного з найдосвідченіших бойових полковників, перевели на тилову посаду? Чи були ви згідні з таким рішенням командування?

– Військові накази вищого командування не обговорюють, а приймають до виконання. До моменту призначення мене начальником Івано-Франківського обласного ТЦК я з грудня 2022 року займав посаду начальника штабу, першого заступника командира 128 окремої гірсько-штурмової бригади. У жовтні 2023 року командувач ухвалив рішення, що я повинен працювати тут. Це означає, що я буду працювати тут.

– Розкажіть про ваш бойовий шлях. Коли ви пов’язали своє життя з військовою справою? Яка у вас військова спеціальність? Які посади займали у Збройних силах України?

– За фахом я вчитель. Закінчив історичний факультет Сумського державного університету. Починав свою трудову діяльність як вчитель історії. У 2000 році відповідно до наказу голови Служби безпеки України був переведений для проходження служби у Сумське обласне управління СБУ. До кінця 2009 року проходив тут службу на різних офіцерських посадах. З 2010 року до грудня 2014 року був тимчасово непрацюючим – перебував у творчому пошуку (усміхається). На початку Революції Гідності та російсько-української війни добровільно мобілізувався. У лютому 1015 року вперше потрапив у Збройні сили України. Розпочав свою трудову діяльність з посади начальника Служби охорони державної таємниці 8 окремого мотопіхотного батальйону 24 окремої механізованої бригади. Згодом цей батальйон перейшов у підпорядкування новоствореної 10 окремої гірсько-штурмової бригади. Перший склад прикарпатської «десятки» складався саме з 8 ОМБ, батальйонів «Донбас» та «Айдар». З переведенням до 10 ОГШБр обіймав посаду начальника штабу, першого заступника командира 8 ОМБ. Відповідно, перші ротації у зону АТО відбувались саме на цій посаді. Це були ротації до Мар’їнки, Красногорівки, Новозванівки, що поблизу Попасної.

У вересні 2018 року зайняв посаду командира 109 окремого гірсько-штурмового батальйону. Безпосередньо приймав участь з цією військовою частиною в АТО, згодом в ООС. Це були ротації на Луганщину в н.п. Кримське-Жолобок (2018-2019 роки) та на Донеччину – Маріупольський напрямок (2019-2020 роки), Торецьк-Шуми (2020-2021 роки). Вкінці 2021 року 109-й батальйон був виведений на планову ротацію та був переміщений у пункт постійної в Івано-Франківськ.

– Де ви зустріли повномасштабний наступ росіян? Які напрямки пройшли після 2022 року?

– Разом з 109 ОШГБ ми зустріли повномасштабний наступ на Волинському напрямку. З 24 лютого до 5 березня 2022 року виконував завдання разом з батальйоном по прикриттю державного кордону з Білоруссю (н.п. Шатськ, Ратне, Камінь-Каширський). Після того, як стало зрозуміло, що противник наступальні дії на даному напрямку здійснювати не буде, батальйон був переміщений на Житомирський напрямок. 6 березня 2022 року ми були переміщені до Малина, а 7 березня вже розпочали наступальні дії у напрямку селища Іванків з метою визволення населених пунктів, які були на той момент окуповані противником і створення несприятливих умов для наступальних дій ворожої армії на місто Київ. В цілому, з поставленим завданням батальйон справився. У підсумку нашої діяльності 1 квітня 2022 року противника на території Київської області вже не було.

Далі був нетривалий період відновлення боєздатності батальйону після тяжких боїв на Житомирщині та Київщині. Всередині травня 2022 року 109-й разом з іншими підрозділами «десятки» були переміщені на Донецький напрямок. З перших днів батальйон почав приймати безпосередню участь в боях з ворогом на цьому напрямку. Спочатку це були наступальні дії батальйону разом з 58 окремою механізованою бригадою у напрямку Бахмута в сторону Попасної через Покровське. Нам вдалось відсторонити противника на півтора-два кілометри, закріпитись і передати позиції 58 ОМБ. Далі були бої поблизу Лисичанського нафтопереробного заводу. З серпня 2022 року батальйон утримував оборону поблизу н.п. Яковлівка, що не давало противнику можливість захопити місто Соледар. 22 грудня 2022 року батальйон був виведений на відновлення боєздатності і його замінила 128 ОГШБ. А 25 грудня я обійняв посаду начальника штабу цієї ж 128-ї бригади. Відповідно приймав участь, як начальник штабу, у плануванні і веденні боїв під Соледаром. А вже 1 січня 2023 року 128 ОГШБ у повному складі, за виключенням двох стрілецьких батальйонів і 15 ОГШБ, була переміщена на Запорізький напрямок. Тут разом зі своїми підлеглими займались стійким утриманням лінії зіткнення та недопущенням просування противника до міста Запоріжжя. Паралельно з цим вдалось під час весняного наступу спланувати і реалізувати ряд задумів, що в цілому дало можливість звільнити н.п. Лобкове і П’ятихатки. А в жовтні минулого року мене призначено начальником Івано-Франківського обласний ТЦК та СП. Станом на сьогодні займаюсь мобілізаційними процесами особового та транспортного резерву на Прикарпатті.

– Який період повномасштабної війни був найтяжчим для вас?

– Кожен період повномасштабної війни по-своєму складний і давав нові базові знання, як діяти в тій чи іншій ситуації. Перший етап – Київський напрямок, був найтяжчим, бо почалась в прямому сенсі війна, не АТО/ООС, а широкомасштабна агресія із залученням всіх родів військ та видів озброєння, які були наявні у противника на той момент. Складність оборони полягала в тому, що у ЗСУ не було на той час достатньої кількості сучасних видів озброєння: бойові машини, танки, артилерійські системи у нас були радянського зразка. Буквально за два дні до повномасштабної агресії ми отримали сучасні протитанкові засоби, такі, як NLAW та «Джавелін», навички та вміння їх ефективного використання довелось здобувати вже у похідних умовах. Складність полягала ще в тому, що небо над Україною було не закрите, а противник завдавав масованих ракетних та авіаційних ударів. Тільки згодом ЗСУ отримали засоби ППО, які дали можливість вражати повітряні цілі противника. На Київському напрямку ми мали перші великі втрати, однак саме тут ми здобули перші великі перемоги. Тут нам протистояла елітна 155 окрема бригада морської піхоти Збройних сил Російської Федерації, ряди якої ми добряче прорідили і вона ще довго не з’являлась на полі бою. Після боїв на Київщині бригаді присвоїли звання гвардійської, хоча мені не зрозуміло, що «гвардійського» вони там виконали, окрім того, що мародерили.

Наступний етап був по-своєму тяжким. Ту кількість і жорсткість боїв, яка вже почалась на Донеччині, не можна порівняти з тим, що було на Київському напрямку. Навесні 2022 року противник напевне ще був у рожевих окулярах і думав, що йому вдасться повторити Кримський сценарій. Ні, так не вийшло. Їхню розслабленість ми використали досить ефективно, коли противник рухався неприкритими колонами, а ми за один день бою могли знищувати велику кількість як живої сили, так і техніки ворожої армії. На Донеччині вже такого не було. Противник вже сам чітко усвідомив, що це війна й український народ так просто не здасться. І тут виникла нова складова компонента, яка ускладнювала нашу боротьбу – перевага ворожої армії у артилерії. На Лисичанському напрямку на початку літа 2022 року у противника перевага у артилерійському озброєнні складала один до десяти. Але на той момент у нас ще, слава Богу, не було дефіциту боєприпасів. Якщо, умовно кажучи, у мене була одна гармати проти їхніх десяти, то вона наносила вогневе ураження цілодобово. За виключення часу на її технічне обслуговування.

Наступний етап – це коли наприкінці літа – початку осені 2022 року у ЗСУ з’явився голод з боєприпасами. Також цей період характеризується вже тим, що ми вже понесли достатньо велику кількість втрат, уже не було тієї кількості підготовленого і навченого особового складу, який вмів діяти у тих чи інших бойових обставинах, з’явилась велика кількість мобілізованих військовослужбовців , які в переважній більшості (але це не їх провина, так склались обставини того часу) не були готовими до відбиття такої жорстокої агресії. Ніби люди є, а воювати, застосовувати і ефективно використовувати озброєння і військову техніку у повному об’ємі не вміють, бо не мають бойового досвіду.

Зате, на даному етапі ми мали невелику перевагу у засобах аеророзвідки. Ми могли своєчасно виявляти противника і відповідно прицільно наносити йому вогневе ураження. Далі восени-взимку та на початку 2023 року ситуація із забезпеченням засобами аеророзвідки вирівнялась. І станом на сьогодні противник має достатню кількість розвідувальних БПЛА. Також з часом нівелювалась наша перевага у FPV-дронах і противник досягнув повного паритету, а на деяких напрямках уже й має перевагу в забезпеченні дронами-камікадзе та нанесенні вогневого ураження по Силах оборони України.

– Що, на вашу думку, як досвідченого бойового полковника, є найбільшою трудністю у протистоянні противнику на даний момент?

– Цього противника у чистому полі перемогти буде дуже тяжко. Тому до цього питання потрібно підходити суто з точки зору технологічного прогресу. Доказом цього є успішні операції з часткового звільнення окупованих населених пунктів Херсонщини та Харківщини. Це стало можливим тільки тоді, коли у нас з’явились ефективні високоточні системи вогневого ураження. Коли із HIMARS ми почали наносити точкове, але дуже точне вогневе ураження по складах, базах, шляхах переміщення, командних пунктах, центрах прийняття рішень, противник звільнив окуповану територію. Якщо країни-партнери забезпечать нас авіацією (тими ж F-16, які нам дуже потрібні, але для того, щоб ефективно виконувати роботу вони повинні заходити тільки з ППО), якщо у нас з’являться далекобійні системи, які дадуть змогу бити по тилам противника, то ми зможемо дати гідну відсіч ворогові з мінімальними втратами. Наголошую, це можливо тільки завдяки технологічному прориву, адже бойовий дух, потенціал і бажання звільнити українську землю у ЗСУ та й у всього українського народу достатньо. Чого варта тільки наш волонтерський рух – єдиний і неповторний на цілий світ. Український народ остаточно сконсолідувався та об’єднався, з’явилось у повному об’ємі розуміння, що ми є нація. Ми рухаємось у правильному напрямку, але нам потрібна допомога…

– Який у вас позивний і як він виник?   

– Мій позивний – Тридцять восьмий. Виник він просто – наша військова частина мала номерне позначення А3892, скорочено називали 38. Так цей позивний закріпився за мною по сьогоднішній день.

– Вже понад пів року ви очолюєте обласний ТЦК та СП. Чи відбулись зміни в процесі мобілізації на Івано-Франківщині за цей час? Чи вдалося щось поліпшити?

– В першу чергу, щоб щось змінити на цьому напрямку, ми чекаємо змін до законодавства. Закон про мобілізацію вже підписаний, незабаром він вступить у дію і ми будемо розбирати його по частинах, абзацах та речення і застосовувати. Основні напрямки, які я для себе окреслив, як начальник ТЦК – це повернення довіри для системи ТЦК та СП. Не без допомоги російських пропагандистів, недобросовісних блогерів та телеграм-каналів було піддано сумніву порядність і репутацію працівників військоматів. Ми працюємо з населенням в межах чинного законодавства. Так, час від часу виникають певні непорозуміння та конфліктні ситуації. Але в цілому мобілізаційна кампанія у області відбувається мирно, у нас немає блокувань, акцій протестів та великої кількості заяв та скарг на роботу службовців ТЦК.

– Які у вас очікування від прийнятого закону? Чи здатен він покращити ситуацію з мобілізаційними процесами?

– Наразі коментувати зарано. Ефективність закону побачимо через два-три місяці після вступу його у дію.

– Як відрізняється робочий день (доба) комбата від начальника ТЦК? Яку відповідальність ви, як керівник, відчували там і відчуваєте зараз тут?

– Як і на посаді комбата, так і начальника ТЦК, мій графік не передбачає ні вихідних, ні святкових днів – це робота нон-стоп, двадцять чотири на сім. На даний момент я відповідаю за поставку людських та транспортних мобілізаційних ресурсів до навчальних центрів та військових частин бойового порядку для поповнення втрат бойових частин, аби вони могли стійко утримувати лінії зіткнення та дати можливість старшому командуванню планувати дії та заходи по звільненню окупованих територій. У командира батальйону чи заступника бригади була інша складова. Ти постійно маєш тримати себе в тонусі, володіти всією ситуацією, станом та положенням підпорядкованих і приданих підрозділів та вживати максимум заходів для виконання отриманого завдання. Та найголовніше – це відповідальність за кожен наказ, який несе за собою ризик життю та здоров’ю твоїх підлеглих. І коли мене тепер запитують: «Як справи?», я відповідаю: «Справжні справи робляться сьогодні на фронті». Наша історія зараз пишеться в окопах.

– Станом на сьогодні 70-90 % всіх рот, які є охоронними в Івано-Франківській області, сформовані з хлопців, які пройшли бойові дії. Це якраз те, чого вимагало суспільство. Водночас, конфліктних ситуацій не поменшало. Люди продовжують сприймати службовців ТЦК ухилянтами та «відправляти» їх на війну…

– Є така проблема. Особовий склад, який пройшов горнило війни, який отримав психоемоційне перенавантаження, фізичну виснагу, знаходячись місяцями, а дехто й роками, на лініях зіткнення, повернувшись у тил, у структуру ТЦК, стикаються з нерозумінням цивільних того, що відбувається на фронті, що і призводить до конфліктних ситуацій між ними. Інколи доходить до образ та навіть сутичок та бійок. Але це поодинокі випадки. Ми завжди намагаємось реагувати на такі випадки, в тому числі і дисплінарно – в тому випадку, коли хтось порушив вимоги статуту ЗСУ, притягуємо їх до відповідальності, робимо передислокацію, професійну переорієнтацію, якщо людина не може нести службу у групах оповіщення. На службі у ТЦК зараз дуже велика кількість поранених військовослужбовців, які через теперішні вади із здоров’ям не можуть здійснювати це ж саме оповіщення. Але ТЦК та СП – це не тільки оповіщення, але й охорона та оборона стратегічно важливих об’єктів області. Також велика складова нашої діяльності – це поховання наших побратимів. І у гірських районах, таких, як Верховинський, Косівський, інколи, щоб занести труну на кладовище – треба провести цілу «військову операцію». Враховуючи те, що більшість особового складу має ампутації та тяжкі поранення – це робити дуже складно, не кажучи вже про психологічний тягар. Однак, попри труднощі, більшість службовців ТЦК розуміють важливість цієї служби і сумлінно виконують покладені на них завдання.

– За словами самих військових, доброволець від мобілізованого дуже відрізняється. Адже перший прийшов добровільно і виконує роботу якісно, примусово мобілізовані в більшості шукають способів втекти з фронту. Як на вашу думку розбути патріотичні почуття у мобілізованих?

– Мотивація може бути тільки внутрішня. Кожен для себе повинен зрозуміти, що зупинити ворога можемо тільки ми. Кожен має задати собі запитання: що я зробив для того, щоб зберегти суверенітет, недоторканість і незалежність своєї країни?! Доки ми будемо перекладати відповідальність один на одного, «відправляти на фронт дітей депутатів і олігархів», дочекаємось, не дай Господи, що ворог прийде сюди.

– Водночас, більшість бригад та батальйонів, які зараз виконують бойові завдання на лініях зіткнення, перебувають там по півтора-два роки і потребують ротації…    

– Так, ротація конче потрібна. Будучи командиром 109 батальйону, ми розпочали бойові дії на Донеччині 25 травня 2022 року. І по сьогоднішній день цей батальйон і вся 10 ОГШБ виконує бойові завдання там. У них не було ротації два роки. Питання риторичне: «На стільки ще їх вистачить?!».

А для того, що провести ротацію, потрібно сформувати, навчити та підготувати нові військові частини. А щоб їх сформувати, потрібен мобілізаційний ресурс. А у нас як зараз відбувається: замість того, щоб готуватись до служби, в переважній більшості військовозобов’язані шукають шляхів, як її уникнути. Постійно бігати, ховатись і ухилятись від військового обов’язку не вийде. Рано чи пізно свій обов’язок потрібно буде виконати. Питання в іншому – чи не буде запізно… Тож замість того, щоб шукати прогалини у законодавчій базі, всі можливі способи ухилитись від проходження військової служби – ставати студентами, створювати фіктивні шлюби, оформляти догляди за особами з інвалідністю, рекомендую попрацювати зі своєю свідомістю та зайнятись фізичними вправами.

– Яких спеціальностей у війську зараз бракує найбільше?

– З власного досвіду колишнього командира штурмового батальйону знаю, що найболючішим питанням на фронті є брак піхоти, дефіцит стрільців та стрільців-помічників гранатометника. Так, мало хто хоче йти в піхоту, але, на жаль, ми не зможемо виграти війну, якщо не будемо «на нулі».

– У перші місяці повномасштабного наступу не було змоги проводити повноцінне навчання новобранців. Більшість з них отримували свій перший бойовий досвід вже на полі бою. Настільки змінилась ситуація щодо бойової підготовки мобілізованих на третьому році повномасштабної війни?

– Якщо на початкових етапах повномасштабної війни мобілізовані на 5-6 день були у бойових частинах і безпосередньо приймали участь у бойових діях, то зараз такого немає. Ніхто з військовозобов’язаних, який став військовослужбовцем ЗСУ, відразу на фронт не потрапляє. Вони гарантовано потрапляють у навчальні центри, де проходять навчання, отримують базову підготовку по курсу ВОС 100 (військово-облікова спеціальність – стрілець). Закінчивши ці курси, дехто залишається у навчальних центрах, аби отримати фахову підготовку безпосередньо за певними напрямками. І тільки після цього він потрапляє у бойові підрозділи, які виконують завдання на лініях зіткнення. В цілому проблеми у професійній підготовці воїнів зараз немає. Водночас є багато моментів, де можна розвиватись і досягати успіху.

– А чи є ще добровольці, які приходять у ТЦК самостійно?

– Є. Звичайно, це не та кількість, яка була у 2022 році, це поодинокі випадки, але вони є. І це дуже тішить. Такі військовозобов’язані є особливо цінними для ЗСУ.

– Чи готові знову повернутись на фронт у випадку звільнення з посади начальника ТЦК та СП?

– Саме так! Постійно намагаюсь тримати руку «на пульсі», підтримую зв’язок з бойовими командирами бригад та батальйонів та з допомогою небайдужих мешканців Івано-Франківщини постійно надаємо непосильну допомогу підрозділам, які виконують завдання на лініях зіткнення. А щодо повернення до військової частини, ще раз повторюсь: люди в пагонах накази вищого начальника не обговорюють. Фронтовий рюкзак у мене зібраний постійно. Досвід, навички та вміння є, тому проблеми у цьому не бачу.

– За яких умов ви бачите перемогу України? Яким буде для вас особисто цей день?

– Знаєте, я цей день у своєму житті вже частково пережив. Пригадую Київський напрямок… Ще 26 березня 2022 року російські війська активно намагався проводити наступальні дії та вибити нас з населеного пункту Тетерівське, з якого ми вже обстрілювали міст в Іванкові, були дуже активні бойові дії із застосуванням великої кількості техніки та особового складу. Ми успішно відбили ці спроби, завдали їм чималих втрат, захопили трофейну техніку, на якій потім воювали на Донеччині та створили всі умови для того, що противник відмовився від реалізації своїх замислів. І ось 1 квітня я прокинувся з відчуттям, що достатньо добре виспався. Питаю своїх підлеглих, що ж відбувається, чому мене ніхто не розбудив. А вони відповідають: «Командире, заспокойтесь, противника вже немає». Вороги зникли, як роса на сонці (усміхається). Ми раділи, як малі діти, обіймались, у всіх були на очах сльози радості… І по сьогоднішній день, коли я лягаю спати, прошу Бога, аби ще раз пережити такий ранок, як 1 квітня 2022 року. Коли я прокинусь, а навколо не буде жодного противника.

Раніше Галка писала, що Володимир Бабанін очолив ТЦК і СП Прикарпаття у жовтні 2023 року. До того був командиром 109 батальйону 10 окремої гірсько-штурмової бригади, який дислокується в Івано-Франківську та очолював штаб 128 окремої гірсько-штурмової бригади.

мобілізація

Читайте також: ТЦК просить прикарпатців зважати на “підривну діяльність” щодо мобілізації у соцмережах та не реагувати на неї