15 липня в Івано-Франківську на панельній дискусії “Непроста розмова: ментальне здоров’я під час війни”, яку ініціювало “Тепле місто”, спікери говорили про сутність ПТСР і генераційної травми, арттерапію, постравматичне зростання та реабілітацію військових.
У дискусії участь взяли:
- Ростислав Держипільський — генеральний директор та художній керівник Івано-Франківського національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка.
- Роман Гавриш — співзасновник нейрологічного стартапу “Anima”.
- Галина Федоришин — кандидатка психологічних наук, доцентка кафедри соціальної психології Прикарпатського університету імені Василя Стефаника
- Михайло Пустовойт — доктор медичних наук, завідувач кафедри психіатрії Івано-Франківського медичного університету
- Модерувала дискусію Надія Шегда — комунікаційниця, керівниця пресслужби Обласної клінічної лікарні.
“ПТСР та генераційна травма”
Тою чи іншою мірою, війна поселилася в душі кожного українця. Російська агресія травмувала військових, переселенців та людей, котрі проживають в тилу, однак регулярно стикаються з втратою чи страхом за життя близьких.
Психіатр Михайло Пустовойт розповів, що коли повномасштабне вторгнення тільки почалася, фокус уваги лікарів був саме на переселенцях. Чимало людей мали психічні розлади, оскільки втратили домівки, близьких, побували під обстрілами та в безпосередній близькості до російських військових.
Науковиця Галина Федоришин додала, що найчастішою проблемою серед дітей-ВПО є кошмарні сни та безсоння. За її словами, це наслідок непропрацьованої травми. Інакше кажучи, стресовий досвід не переходить у довготривалу пам’ять, тому відтворювався у снах. Психологиня наполягає, що з травмованими дітьми необхідно розмовляти й розтлумачувати все, що вони пережили, інакше ця рана так і залишиться незагоєною.
Фахівець з комунікації Роман Гавриш пояснив принцип розповсюдження психотравми. Він навів результати дослідження, які доводять, що люди, не розуміючи цього, переймаємо психічний стан свого оточення:
“Нейробіологія вивчає як розповсюджуються, приміром, щастя, депресія та тривоги серед людей. Виявляються, що якщо хтось в депресії або відчуває тривогу, то в ближнього кола ймовірність відчути те саме підвищується на 93%, в другого кола — на 46% і тільки з третього кола цей ефект незначний. Аналогічна ситуація зі щастям. Тому не можна залишати людей самих зі своїми проблемами, бо вони якраз схильні закриватися й ще глибше занурюватись у цей стан. Треба їх витягувати й інтегрувати у щасливіше плем’я. Наразі це наша основна задача“, — розповідає Роман.
Дана репліка вивела дискусію на тему травму поколінь. Для означення трансгенераційної травми модераторка Надія Шегда запропонувала просте, але досить влучну дефініцію:
“Наша поведінка сьогодні визначається тим, який травматичний досвід наші предки пережили в минулому. Старше покоління українців було травмоване голодомором і репресіями. Це їхнє мислення почасти передалося й нам. Під час революцій ми лікувалися, переосмислювали себе й формували здорову національну ідентичність, але паралельно війна завдавала нових травм, — резюмує Шегда.
Продовжуючи цю думку, модераторка одразу звернулась із запитанням до експертів:
“Що нам треба зробити, аби нинішня травма не законсервувалася та не передалась наступним поколінням?”
Психологиня Галина Федоришин переконана, що пострадянська генераційна травма виявилася такою потужною якраз через замовчування. Радянська влада атомізувала суспільство, знищувала культуру спілкування. Власне через це українці часто відмовляються ходити до психологів, бояться аналізувати свій травматичний досвід. Уникнення проблеми лишень поглиблює посттравматичний синдром. Отож, наполягає психологиня, травму необхідно прожити та відпустити:
“Я помітила, що навесні 2022 року музичні канали часто крутили пісні-плачі. Сумна музика ретравматизує, але це корисно для психіки. Епічні й драматичні твори мистецтва допомагають пережити, відрефлексувати негативну емоцію. Скажу так, аби ваш біль не став болем ваших дітей, його потрібно подолати. І повірте, це справді так працює. Є чимало досліджень, котрі доводять, що стрес змінює структуру ДНК”.
“Арттерапія”
У контексті пропрацювання генераційної травми режисер Ростислав Держипільський згадує свою виставу “Солодка Даруся”:
“Ця вистава була психотерапією для мене. Це була психотерапія для команди. Коли актори виходили на сцену, хлопці й дівчата по 20-24 роки, вони підключалися до якогось свого генокоду та проживали травму своїх прадідів і прабабусь. Глядачі на “Солодкій Дарусі” просто ридали, був випадок, що ми ледь швидку не викликали. Я переконався, що театр таким ось немедикаментозним, емпатичним методом може лікувати. Це психотерапевтичний заклад“, — зазначає художній керівник Франківського драмтеатру.
Щодо наративів про війну в сучасному мистецтві, Михайло Пустовойт стверджує, що це є інтуїтивна спроба нації відрефлексувати все, що з нами зараз коїться.
На підтвердження слів співрозмовця Ростислав Держипільський розповів історію переселенки, яка евакуювалася з Бучі в Івано-Франківськ, а потім прийшла на виставу “Нація”:
“По завершенню показу до нас підійшла жінка. Вона сказала, що жодного разу не плакала, поки була під окупацією: ні коли ховалася від обстрілів, ні коли евакуювалася. Просто не могла плакати. У Франківську теж не плакала, хоча жила тут вже близько десяти днів. А потрапивши на “Націю”, вона розплакалася з перших секунд і проплакала до кінця. Каже, що їй стало легше, що знову побачила світ навколо і зрозуміла, що зможе жити далі“.
Психіатр Михайло Пустовойт пояснив цей феномен з професійної точки зору. На його думку, зараз вся українська нація — це пацієнти, а для того, щоб вилікувати хворого, необхідно, щоб хворий захотів лікуватися. Іноді це буває дуже складно, оскільки одним із найпотужніших захисних механізмів психіки є уникання травматичного досвіду. Пустовойт впевнений, що арттерапія ідеально підходить для таких ситуацій, бо коли “пацієнт” йде в театр, він йде не лікуватися, а дивитися виставу. Зцілення відбувається невимушено.
Держипільський доповнив міркування лікаря:
“Ти наставляєш на себе характер персонажа чи його історію і, навіть не усвідомлюючи цього, починаєш жити з ним. Ти сам змінюєшся разом з героєм, а наприкінці вистави досягаєш катарсису”.
Співзасновник нейрологічного стартапу “Anima” Роман Гавриш поділився результатами поки неопублікованого тестування щодо впливу мистецтва на психіку людини.
“У Києві під час виставки “Ти як”, котра тривала цілий місяць, ми опитали 4 000 тисячі респондентів. Це дуже велика вибірка для українських і навіть для світових психометричних опитувань. Скоро продемонструємо всі результати, а поки наведу висновок: мистецтво дійсно нормалізує психіку. Якщо у вас висока тривожність, то вона зменшується, а якщо низька активація нервової системи — підвищує її“.
Дослідник рекомендує цікавитись мистецтвом, яке резонує з персональною ситуацією, оскільки людський мозок не вміє відрізняти реальне від уявного. Відповідно, коли ми дивимося, слухаємо або читаємо щось, то по-справжньому проживаємо цей досвід, а відтак реінтегруємося.
“Постравматичне зростання”
Роман Гавриш висловив, на перший погляд, досить спірну тезу. Він вважає, що війна може надихати на розвиток:
“Якщо ми, як суспільство, правильно скооперуємося, виставимо коректні цілі й пріоритети, то війна може стати для нас рушієм поступу. Після перемоги ми станемо втричі сильнішою, прогресивнішою нацією, ніж були до цього. Ми не змінюємося, якщо не існує стресорів. Потрясіння для людини стає поштовхом до розвитку, а війна — це надзвичайно велике потрясіння. Тому нас очікують серйозні зміни”.
З цією думкою згодом погодилися усі спікери.
Для того, щоб посттравматичне зростання відбулося, українська нація повинна діяти як єдиний організм, вважає Михайло Пустовойт:
“Нам необхідний об’єднавчий наратив і співпраця. Жоден українець не має відчувати, що він самотній у своєму горі чи ізольований від суспільства. Люди, які прямо не постраждали від війни, мусять розуміти, що ті, хто постраждали, потребують більшої підтримки”.
Галина Федоришина наголосила на пошуку сенсів. На її переконання, зараз для українців дуже важливо відчувати себе частиною чогось більшого:
“Окрім відповіді на запитання “хто я?”, важливо знати відповідь на питання “для чого я це роблю?”. Задля якої мети ми терпимо все, що відбувається з нами зараз? Сенси — це те, що допомогло Віктору Франклу вижити у нацистському концтаборі й це те, що допоможе українцям у боротьбі з російським імперіалізмом”.
Будь-яка суспільно значуща активність під час війни буде цілющою, додає Михайло Пустовойт:
“Сутністю травми є пасивне переживання, себто безпомічність. Травмована людина почувається нікчемною. Тому необхідно повертати собі контроль над життям, а ще — усвідомити власну значущість в масштабах всієї держави. Приносити користь людям — це теж варіант реабілітації”.
“Інтеграція військових у соціум. Гори та психоделіки як поміч ветеранам“
Згодом до розмови долучилися й слухачі. Гості мали змогу поставити власні питання спікерам. Зокрема, їх цікавила тема реабілітації військовослужбовців.
Франківець Родіон запитав, чи можливе в Україні повторення так званого “в’єтнамського феномену”:
“Коли американські військові повернулися додому після війни, то стикались з нерозумінням від суспільства, хоча їм і так було непросто. Чи приречені ми на такий сценарій?
Назагал Михайло Пустовойт розтлумачив поняття “в’єтнамського симптому”. Цей термін є синонімічним до посттравматичного стресового розладу, однак конкретніший, адже зазвичай його вживають, коли йдеться саме про травму військових. Слідом психіатр навів сумну статистику: під час безпосередніх бойових дій у В’єтнамі загинули приблизно 50 тисяч американських солдатів, а по поверненню додому 150 тисяч ветеранів покінчили життя самогубством.
Відповідаючи на запитання хлопця, Галина Федоришин знову повернулася до теми сенсів. Психологиня наполягає, що в Україні між військовими та цивільними вже налагоджена емпатична, навіть дружня комунікація, оскільки ми маємо чітке розуміння, за що воює ЗСУ та від кого нас захищає.
З цією думкою погодився також Роман Гавриш:
“Справді, має значення відмінність між в’єтнамською, афганською війнами та нашою війною. Там була гостра етична дилема, а в російсько-українській війні жодної дилеми не існує, тут абсолютно очевидно – де є добро, а де зло… Нещодавно у межах дослідження по ПТСР, проводилося опитування учасників аварій. Як з’ясувалося, винуваті люди мають в три рази вищу схильність до ПТСР, ніж невинні. Тому найімовірніше, що в наших хлопців все буде значно ліпше, ніж воно було в американців, адже тут відсутній фактор провини. Ніхто не сумнівається, що українські воїни роблять благородну справу”.
За словами Михайла Пустовойта, сучасна модель реабілітації військових передбачає цілковиту інтеграцію ветеранів у соціум:
“До ЗСУ треба ставитися делікатно, але в жодному разі не можна виокремлювати їх як окрему касту. Головне, не стигматизувати. Можна поважати, можна бути вдячними, але водночас треба відноситися до них як до звичайних людей”.
А слухачка Юлія підняла доволі скандальну тему — використання психотропних речовин для лікування психіки військовослужбовців. Тут думки експертів розділилися.
Роман Гавриш ставиться до даної ініціативи дуже позитивно:
“З точки зору доказової медицини, зараз це найбільш перспективна галузь. Загалом, є позитивні зрушення. Ефективність психоделіків на дуже високому рівні, подекуди краща, ніж від антидепресантів”.
Тимчасом Михайло Пустовойт має неоднозначну позицію з цього приводу:
“Я підтримую інновації в психіатрії, але не маю настільки оптимістичного бачення. Психоделіки, безсумнівно, ефективні, ата не варто вважати їх панацеєю. Ми поки не знаємо віддалених наслідків використання таких препаратів. До того ж, є складності з визначенням дози та різновиду препарату”.
А гостя заходу Амелія поділилася з учасниками конференції ідеєю свого проєкту. Дівчина хоче реабілітувати військових завдяки гірським походам, але не знає як правильно організувати цей процес.
Психологиня Галина Федоришин каже, що тут варто керуватися принципом “не нашкодь”. Вона порадила стартаперці запросити до походу професіоналів із факультетів психології та медакадемій. Можна зібрати команду волонтерів або ж залучити до проєкту благодійні фонди, котрі оплатять роботу психологів.
Михайло Пустовойт вбачає у цьому задумі перспективний метод нормалізації емоційного стану ветеранів. Психіатр пояснює, що на фронті солдати звикають до надто екстремальних переживань. Через те у них виникає своєрідна залежність від інтенсивних емоцій:
“Війна завершилася, але збудження в їхніх душах нікуди не поділося. Тому їм так хочеться повернутися на фронт, де інтенсивність зовнішніх подій відповідає рівню внутрішніх переживань. Це підсвідома спроба вирівняти баланс… Походи в гори парадоксальним чином підсвічують психічні травми, оскільки людина проживає емоційний біль крізь фізичний. Тому так, це чудова ініціатива. Але, звичайно, краще, щоб в поході були фахівці, які зуміють спрямувати терапію в правильний напрямок”.
“Якою буде повоєнна Україна”
Наприкінець дискусії Надія Шегда запросила спікерів до завершального слова. Модераторка поцікавилася, що на їхню думку сформує “нову” Україну.
Роман Гавриш уявляє українців креативною, новаторською нацією, котра буде задавати світові тенденції.
Галина Федоришин виокремила цінність дбайливого ставлення одне до одного, нового розуміння історії та усвідомлення унікальності українців як нації.
Ростислав Держипільський сказав про внутрішнє відчуття перемоги та всеохопну любов: спершу любов до себе, далі до свого міста, до держави, до планети та, врешті, до Всесвіту.
А Михайло Пустовойт основними атрибутами успіху української нації вважає кооперацію та відкритість.
На завершення панелі, і спікери, і гості зійшлися в думці про насичений та корисний зміст дискусії. А обговорення продовжувались навіть після івенту — вже за межами Читальні.
Подія стала можливою завдяки підтримці міжнародного фонду “Відродження”.
Партнерська публікація
ФОТО ТИЖНЯ
