Командир 50-го полку Національної гвардії України імені полковника Семена Височана, полковник Вадим Ліневський розповів про бойовий шлях полку і своїх бійців та особливості війни з окупантами у 2025 році.
Відеоефір полковника Вадима Ліневського на ОТБ “Галичина” публікує Галка.
– Розпочнемо з історії створення вашого полку.
– Ще у 1993-му році був сформований 12-й окремий батальйон п’ятої дивізії Національної гвардії України. З часом він проходив реформацію і його переоформили в 24-й батальйон спеціального призначення.
Пізніше з 24-го батальйону внутрішніх військ ми перейшли до Національної гвардії. Потім вже сформували 50-й полк НГУ. Йому присвоїли почесне найменування полковника Семена Височана, стрічку та бойовий прапор.
До повномасштабного вторгнення ми постійно виконували завдання з охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки в регіоні. Також виконували завдання щодо екстрадиції та охорони підсудних. З 2014 виконували завдання у зоні АТО\ООС. Вже після початку повномасштабного вторгнення були сформовані ще два батальйони з охорони та оборони важливих об’єктів державного значення.
Також ми приступили до охорони об’єктів критичної інфраструктури. Зазнали вкотре реформації і тепер на ротаційній основі здійснюємо виконання бойових завдань на лінії зіткнення.
– На яких напрямках виконуєте зараз завдання?
– Постійно змінюється обстановка і змінюється район виконання завдань. Хлопці зустріли повномасштабне вторгнення, коли виконували завдання антитерористичної операції на напрамках Мар’янка, Волноваха. Після того ми перейшли у важкі бої під Кремінною й у Серебрянському лісі, де зупинили ворога на достатньо високому рівні.
– Хто ці люди, які перебувають під вашим командуванням?
– Для мене ці люди – герої. І в повсякденному житті, і коли ти знаходишся з хлопцями на фронті й дивишся, як вони виконують бойові завдання. Інколи й треба зупинити оцей їх запал, вони рвуться в бій. Ти їм кажеш, що треба обдумати, ще декілька разів подивитися, як спланувати цю операцію, але їм без різниці. Вони рвуться. Це люди, про яких треба писати книжки. І вони дійсно пишуть зараз нашу історію України.
– А як відбувається підготовка тих, хто приходить з цивільного життя?
– З початком повномасштабного вторгнення люди дійсно прийшли мотивовані, але не підготовлені, прийшли добровольці. Вони не розуміли, що, де, як. Зараз хлопці вже більш досвідчені. Зараз система підготовки зробила дуже великий крок вперед. Попри те, що постійно бойові завдання змінюються, ми вдосконалюємося.
Обов’язково перед тим, як залучити будь-якого військовослужбовця по будь-якому напрямку до виконання бойових завдань, вони проходять базову військову підготовку. Протягом двох місяців навчання, і людина може виїжджати на виконання бойових завдань.
– Кажуть, що на піхоті тримається весь фронт. Це правдиві слова?
– Піхота – це основа основ. Але зараз війна дуже технологічно зробила крок вперед. Зараз дуже багато залежить від засобів радіотелекомуніаційної боротьби й розвідки. Також дуже актуальні засоби БПЛА. Але піхота – це скелет армії. З кожного піхотинця можна зробити завтра зв’язківця, БПЛАшника, ребівця і так далі.
– І часто такі переходи відбуваються?
– Часто, це по бажанню військовослужбовця. Коли людина приходить, ми одразу дивимося, якою діяльністю вона займалась в цивільному житті. Якщо він медик, то чого його не направити займатися своєю медичною діяльністю, надавати допомогу на полі бою? Якщо він зв’язківець, він тоді йде в зв’язок, він тоді йде в РЕБ. Якщо в нього є права, він керує бойовими мащинами і так далі.
Стараємося долучати за тим напрямком, за яким має досвід військовослужбовець, ще у цивільному житті. До чого тягнеться душа цього військовослужбовця. Він хоче бути штурмовиком? Ми тільки будемо сприяти для того, щоб робити з нього достойного штурмовика.
– Як ви оцінюєте, як військовий, сьогоднішню ситуацію на фронті? Навіть в порівнянні з 2022 роком. Як виросла українська армія за цей час?
– Під час того, як наші військовослужбовці виїжджають закордон на навчання, бувають такі випадки, що телефонують і кажуть: “Залишіть нам ще цих інструкторів, бо ми хочемо вже в них навчитися чогось”. І це дійсно правда, наш досвід набагато більший, ніж в будь-якої іншої країни Європи.
– Яка зараз найбільша потреба на фронті, на вашу думку?
– Потреба незмінна, я думаю, що це боєприпаси, засоби радіотелекомунікаційної боротьби й розвідки. Також БПЛА – розвідувальні, ударні, FPV – це вже витратні матеріали. Якщо взяти років два тому, то ми їх не так багато втрачали. Зараз противник інтенсивно використовує засоби РЕБ.
Противник, на жаль, переважає нас в людському ресурсі, і так само вони роблять великі кроки вперед, щодо вдосконалення засобів радіоелектронної боротьби й розвідки і безпосередньо БПЛА.
– А чи часто ви зустрічаєте новітні засоби боротьби з противником українського виробництва?
– Так. Навіть в нас на Прикарпатті вже є не одна спеціалізована фірма, яка займається їх виготовленням. Це цивільні, які не можуть приймати з певних причин участь в бойових діях. От вони це все і роблять.
– Щодо людей, які би виявили бажання доєднатися до лав Національної гвардії України. Що зараз пропонуєте їм? Які умови? Кого приймаєте? Хто найбільш затребуваний зараз з фахівців?
– Користуючись нагодою, я хочу запросити всіх бажаючих для проходження служби в 50-му полку Національної гвардії України імені полковника Семена Височана. Зрозуміло, що ми військові, але в нас є людяність, ми дивимося на бажання військовослужбовця в першу чергу, і на його фізичний стан.
Не обов’язково, що всі мають бути стрільцями і виконувати завдання, наприклад, в роті оперативного призначення, і йти тільки на штурм. Нам потрібні зв’язківці, нам потрібні автомобілісти, нам потрібні кухарі й інші.
– Досить часто доводиться спілкуватися з військовими, і вони кажуть, що то як родина. Ви вважаєте, що коли людина приходить у військове з’єднання, вона стає частинкою цієї родини? І що це за такі відчуття якісь родинні з’являються? Чому?
– Так, це дійсно для мене родина. Хтось для мене як батько, бо вони старші за віком і особливо це мені стало відчутніше вже якраз з мобілізацією. Прийшли старші за віком люди, досвідчені. Він був сільським головою, а сьогодні став стрільцем. З тими, які рівні зі мною за віком, ми вже як брати. А є у нас хлопці від 20 років – це вже як молодші брати. В мене дитині вже 17 років, то скоро буду називати їх дітьми.
– Кажуть, що вже втомилися люди і що волонтерська підтримка якось так поволі, але згасає. Ви погоджуєтеся з цим?
– Якщо і волонтерська підтримка чуть-чуть згасає, мені подобається, що більше забезпечення зараз пішло на державному рівні. Це починаючи від форми, до бронетехніки, боєприпасів й іншого. Давніше більш відчувалася відсутність боєприпасів. Зараз такого нема. Повернемося до дронів, на початках було дуже важко нам їх дістати, а зараз вже на державному рівні ти подаєш заявку і тобі здійснюють забезпечення.
Щодо волонтерів, тут мені подобається що, на державному рівні деякі процеси проходять довше, а волонтерам ти телефонуєш – вони організовують швиденько збір коштів, закупляють і передають набагато швидше. Так легше працювати. Навіть волонтери – це та сама сім’я військового відділення.
– А чи було таке, щоб вам відмовили?
– Не було жодного випадку. Ми всі працюємо на перемогу.
– На жаль, війна – це завжди втрати. І серед ваших колег, побратимів є ті, які загинули. Як вшановуєте пам’ять цих людей?
– О 9-й годині кожного ранку ми вшановуємо пам’ять загиблих не тільки воїнів, а всіх, хто віддав життя. Ми постійно відвідуємо могили наших військовослужбовців на релігійні свята. Обов’язково на день народження приїжджаємо на могилку на 5-10 хвилин, помолитися, запалити свічечку. Є різні свята такі, як День добровольців, День Національної гвардії України. Обов’язково, якщо в цей день військовослужбовець загинув, ми виїжджаємо на могилу. І вшановуємо не тільки воїнів, які загинули, ми вшановуємо всіх воїнів, які сьогодні виконують завдання. Ми не забуваємо за їхні сім’ї. Приїжджаємо, стараємося вітати їх, десь відзначати. Діти йдуть до школи -ми стараємося підтримати, бо цю дитину батько мав вести до школи…
Минулого року на День Нацгвардії, на території військової частини збудували стелу пам’яті. Це електронне табло, де ми висвітлюємо наших героїв, які загинули. Постійно там лунає музика для них, свічечка горить, квіти покладені. Батьки можуть під час відвідування військової частини для будь-яких питань зайти, покласти квіти.
– Щодо поранених військових, чи відчувають вони підтримку від своїх побратимів, рідних?
– Так, це навіть на державному рівні дуже гарно вже забезпечено. Військова частина здійснює супровід, контроль, допомогу при лікуванні. В мене є вимога – в кінці кожного тижня ми здійснюємо перевірку наших хворих, поранених і під час цього спілкуємося. Якщо військовослужбовець вертається поранений, для мене обов’язок поїхати до нього. Якщо надійшла вже якась нагорода, то зазвичай беру її, вручаю бійцю, дякую за цю службу. Нам не можна руки опускати, ми пам’ятаємо, не забуваємо.
Будь-який військовослужбовець коли приїзджає сюди, мусить пройти курс відновлення боєздатності, це три дні. Це така маленька адаптація, аби просто не чути оцих вибухів і щоб тут спокійно заснути. Бо там, коли ти спиш в окопі, то спиш під вибухи. Ти знаєш, що товариш тебе охороняє, а тобі треба виспатися, дві години, годину, скільки є можливість.
– Ви не один день були на передовій, маєте досвід. Можливо, поділитися ще якимись от такими випадками з фронтового життя, які запам’ятовуються?
– Противник намагався один період часу штурмувати нас чотири дні поспіль. Спочатку ми поступилися позиціями, потім там дуже складні бої були. Один військовослужбовець залишився в бліндажі, щоб ви розуміли, це приміщення було два на два закрите. Він з бліндажа відстрілювався з ручного протитанкового гранатомета. Ми коли його дістали після того, в нього з вуха, з носу кров текла, але він відбив той штурм. Хоча по бліндажу вже ходив противник і пробував його прострілити через колоди. Але той не віддав позиції. І якраз це дало нам можливість підтягнути основні сили і відбити напрямок. Це перша наша недоспана ніч.
Противник не зупиняється, починає нас обходити з правого флангу. А там стоїть наш 50-й полк. Артилерія відпрацьовує. Туман, пилюка, горить ліс. Нічого не видно, дихати неможливо. Дивлюся, а росіяни далі лізуть, своїх забирають, наступні лізуть і атакують, просто ідуть вперед, вперед, вперед. Наші хлопці спільно з 95-ю бригадою, надають знову відсіч.
І вже аж на четвертий день ми стабілізували обстановку, зупинили противника, противник зрозумів, що успіху не досягне. Ці чотири дні мені запам’яталися дуже.
– Це 100 годин боротьби. Бережіть себе, бережіть своїх побратимів. І наостанок ваше звернення до побратимів.
– Своїм підлеглим і взагалі всім, як би це не звучало банально, хочу побажати миру, перемоги нам. Ми знаємо, що ми робимо, ми не опускаємо рук, ми рухаємося тільки вперед. Ми працюємо, щоб швидше всі батьки, рідні, близькі, повернулися до попереднього місця роботи, повернулися до своїх домівок, могли щоденно обіймати свою дружину, матір, батька, сина, доньку.
Вадим Ліневський
Читайте також: “Я хочу, щоб мої діти зростали у вільній державі”, — історія науковця, який став нацгвардійцем
ФОТО ТИЖНЯ
