Iван Костраб’юк із села Старi Богородчани вiдсвяткував 104-й день народження.
“У мого тата двi доньки – я та моя сестра Ганна, – каже дочка Орися. – А ще п’ять онукiв, дев’ять правнукiв i один праправнук. Привiтати тата стараються прийти всi. Та й у буднi навiдуються часто”.
Уже з 14 рокiв Iван пiшов до працi. Наймався до багатiїв – у своєму селi та сусiднiх, працював за харчi й одяг.
“Вийду на вулицю, а там дiти гуляють, – згадує дiд Iван. – А я мушу робити. Дивлюся на наше село i плачу”.
Iван навчився шити та ремонтувати чоботи, став заробляти бiльше. Побудував хату, одружився, народилася донечка. Та почалася вiйна. Iвана забрали в армiю. На вiйнi вiн зазнав поранення. Куля влучила в голову, чоловiк пережив контузiю i був комiсований. А пiзнiше частково втратив слух на одне вухо.
“Тато працював на боднарствi – бочки робив, – пригадує донька. – Уже перед самою пенсiєю пiшов на будiвництво – бо там бiльше платили. Ну й на господарствi було досить роботи. Сьогоднi має 4 тисячі 200 гривень пенсiї”.
Ще рокiв десять тому порався в господарствi. Та й тепер, коли дочка каже, що йде на город, рветься допомагати.
“Не може зрозумiти, що вже не тi сили, – каже панi Орися. – Бо навiть вийти з хати, переступити порiг мушу йому допомагати”.
Як каже панi Орися, дiд Iван нiколи не курив, оковиту вживав хiба трошки у великi свята. Лiкувався травами, якi сам збирав. А ще дуже любив мед. Його мiг з’їсти дуже багато. Та й мiг собi дозволити. Бо тримав немалу пасiку, пише Експрес.