Прикарпатська письменниця Ольга Деркачова поспілкувалася з журналістом та поетесою Людмилою Таран для інтернет-видання “День“.
Читайте також: Етикет, що тут скажеш: франківка отримала лист від королеви Єлизавети (ФОТОФАКТ)
Пропонуємо вам ознайомитися з думками краянки.
На терасі дивовижної кав’ярні «Говорить Івано-Франківськ» у цьому ж місті розмовляємо з Ольгою Деркачовою, і наша приємна розмова ніби оповита ароматом кави… Такі задушевні посиденьки рано чи пізно викликають у мене почуття провини — з відомих причин. У тім, життя триває, і в ньому тепер парадоксальним чином поєднуються речі звичні й ті, до яких ніяк не звикнеш. Це потверджує й моя співрозмовниця…
— Почнімо з чудового інформприводу: ви нещодавно повернулися з конференції у Великобританії…
— Так. Була на конференції у Homerton College (Кембриджський університет). Там відбувалося святкування 150-ї річниці появи першого видання книжки Льюїса Керрола «Аліса в Країні Чудес» під назвою «Wonderland Week». До програми відзначення такої дати належала також міжнародна конференція, присвячена актуальним питанням дослідження книжок «Аліса в Країні Чудес» та «Аліса у Задзеркаллі». Йшлося про особливості сприймання керролівського художнього світу в різних країнах, адаптації та переклади цих казок, тяглість традиції нонсенсу та специфіку реінтерпретації світової класики в постколоніальному просторі, про вплив «Аліси» на художню літературу, образотворче мистецтво, мультиплікацію, кіно.
— Ви досліджуєте літературну (авторську) казку. Чи є сучасний твір в Україні цього жанру, який би вас так захоплював?
— Так, ми з колегою по кафедрі Соломією Ушневич працюємо над зарубіжною літературною казкою. Вже вийшли наші підручники «Літературна казка Великобританії», «Літературна казка Німеччини та Австрії», «Літературна казка Польщі».
Щодо сучасної української літературної казки… З того, що читала останнім часом, то такого, що захопило-залюбило би — немає. Можливо, це тому, що любов до казок родом із дитинства. І улюблені казки береш у доросле життя саме звідти. А що більше дорослішаєш і набуваєш досвіду, то важче стає любити якісь нові казки. Їх уже нехай любить якась інша, нова, дитина…
З українських улюбленою, читаною-перечитаною є книжка Всеволода Нестайка «В країні Сонячних Зайчиків». Дуже шкодувала в дитинстві, що немає у мене веснянок і я ніяк не можу туди потрапити. Але ж була Аліса в Країні Чудес зі своїм Задзеркаллям. Тож я часто дивилася у дзеркало і чекала: а раптом мені пощастить так, як Алісі… І розігрувала ту шахову партію, що описана в казці. З дитинства граю в шахи. Дідусь навчив. Але це окрема історія. А ще люблю казки Калинця та Короліва-Старого.
— Кажуть, ви розраджуєте тяжкохворих дітей казкотерапією…
— Я не казкотерапевт, не займаюся з такими дітьми постійно. Просто час від часу приходжу і читаю їм історії. Остання — казка про Янголясика, а потім ми ліпили його, отого Янголясика, із пластиліну. Звичайно, хотілося б писати казки. Але… Навіть не знаю, чому їх не пишу. Хтозна, може, коли-небудь візьмуся за цю справу…
— Чого вам як дослідниці й читачці бракує в сучасній українській літературі?
— Дуже мало справжніх чоловіків. Маю на увазі літературних героїв, не авторів. І знаєте, я скучила за ідеальним героєм. Не солодкаво-штучним, а гарно та якісно виписаним. І то не має бути любовний роман. Хай це буде детектив чи трилер. Немає значення. Головне — аби герой був хороший і добре виписаний.
— Ваші твори чимало хто називає провокаційними. Чи існують для вас табу і чому, коли так?
— Так, називають. І чомусь це завжди стосується теми сексу в моїх творах. Я не знаю, чому в нас секс сприймається як провокація. Це важлива складова нашого життя. А писати потрібно про все, що є важливим для людини. Давно помітила таку тенденцію, і дивує, що вона й досі почасти присутня: якщо у творі є секс, то на сюжет, конфлікт, психологію героїв звертають уваги набагато менше.
Що ж до тем, то для мене немає табуйованих. Є теми, які на цьому етапі не мої. Є ті, до яких не доросла. Маю єдине табу: не вживаю ненормативної лексики у творах. Мої герої також її не вживають. Мабуть, причина в тому, що я її не використовую в реальному житті, тож звідки їй узятися в моїх творах?
— Чи триває ваш «внутрішній Майдан»?
— Я не вірю в поняття зовнішніх та внутрішніх Майданів. Може, тому, що цих слів нині забагато в нашому житті. Саме слів. В усіх нас, українців, є один Майдан. І він триває. На жаль… Щоправда, він зараз більше нагадує партизанський рух. І головне, щоби нас всіх не вибили, як колись… Бо ми змінилися. І змінилися на краще. І шкода буде втрачати нас тих, які готові змінювати не лише своє власне життя, а й світ.
Особисто я завдячую Майданові тим, що стала донором, бо вперше здала кров на потреби поранених на Майдані. Тепер здаю регулярно. Кілька моїх знайомих — теж. Раджу, хто має таку фізичну можливість, спробувати. Відчуття, що ти рятуєш комусь життя, — дуже приємне.
Хоч, як на мене, теперішні події асоціюються радше з ремарківським «На західному фронті без змін». Ось тільки у нас східний фронт. Я не в’яжу шкарпеток, не збираю грошей на тепловізори чи ще щось такого плану. Я працюю над своїми творами, а замість гонорарів беру у свого видавництва книжки (не свої!) і розсилаю (або видавництво робить це від мого імені) туди, де вони потрібні. Вірю, що хороші українські книжки здатні на краще змінити наш простір.
ДОВІДКА «Дня»
Ольга Деркачова — авторка семи книжок прози. Мешкає в Івано-Франківську. Лауреатка міської літературної премії імені Івана Франка та обласної премії імені Василя Стефаника. 2014 року нагороджена премією «Коронація слова» в номінації «Найкращий твір про кохання» за рукопис роману «Коли прокинешся». Викладає в Педагогічному інституті Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.
ФОТО ТИЖНЯ
