Сергій Глотов – адвокат, викладач у Харківській юридичній академії та Вільнюському державному університеті, старший науковий співробітник Інституту інтелектуальної власності Академії правових наук. Він – один із трьох адвокатів, які відстояли право на поширення книги Вахтанга Кіпіані “Справа Стуса”.
Читайте також: Зеленський відкрив "другий фронт". Проти Порошенка
Як відомо, політик Віктор Медведчук, який згадується в книзі, оскільки свого часу він саме був адвокатом поета і дисидента Стуса, просив суд заборонити поширення книги. Деякі фрази та формулювання в ній, на його думку, порушували честь і гідність.
Проте титанічними зусиллями адвокатам таки вдалося відстояти “право на життя” книги. Сергій Глотов в інтерв’ю “Галці” розповів, як проходили судові засідання, скільки разів на них з’явився Медведчук та який тиск чинили на адвокатів. Також адвокат поділився деякими маловідомими подробицями із життя скандального проросійського політика.
– Пане Сергію, насаперед, розкажіть з чого все почалося і як готувалися до судового процесу?
– Сама справа розпочалася наприкінці серпня 2019 року, коли видавництво отримало свій позов від Медведчука. Цікаво те, що спочатку позов отримало саме видавництво, а автор цієї книги – ще ні. Це певною мірою викликало такий подив. Плюс доволі стислі строки були встановлені судом для надання відзиву на цей позов.
Як це взагалі відбувається за процесом: особа отримує позов, вона потребує певного часу, щоб знайти того адвоката, якому довіряє. Далі треба, щоб адвокат був готовий взятися за цю справу, вступити в неї. Це теж потребує якогось часу. Від дати отримання цього позову у нас було 15 календарних днів, щоб надати свій відзив.
Сама справа була складною, до позову докладалися багато додатків, і разом це все становило більше 100 аркушів. Тому треба було ті всі документи позивача опрацювати, підготувати свою позицію. Ми витратили на це місяць, щоденна праця. По 12-14 годин ми займалися лише цією справою, розробили свою стратегію, бо кожна справа – це така баталія, на кшталт маленької війни, де є нападник і той, хто захищається.
Власне у цій справі брали участь три адвокати – це два адвокати від видавництва «Віват» і адвокат власне від пана Кіпіані.
– Чому вам необхідно було мати саме стільки адвокатів?
– Щоб ми могли стратегічно розвивати декілька напрямків у процесі захисту. Це дозволяло нам мати певний простір, щоб ми могли вчиняти певні процесуальні дії. І зробити процес несхожим на ті вже судові процеси, які вже були по тих же фразах з точки зору їхнього змісту. Кожен з нас мав свою роль, а судовий процес – як театр.
Цією справою ми перервали переможний хід для пана Медведчука, бо до цієї справи були десь більше 10 справ, які абсолютно за змістом схожі з тим, що було і в цій справі. І, звісно, пан Медведчук вигравав. Скажу навіть більше, що протягом перебігу нашого процесу він також виграв одну чи дві справи, але нам вдалося зробити так, що тут уже йому не вдалося. Це поєднання, мабуть, двох моментів: це, по-перше, наша унікальна правова позиція, і друге, так зірки зійшлися політично.
– Розкажіть, як проходили судові засідання.
– У суді першої інстанції було важко. З одного боку, ми були дуже наполегливі, зробили так, щоб суд не мав ніяких варіантів, аніж іти чітко за процесом, за дрібницями. Але складність цього процесу для нас, як для адвокатів, полягала ще в тому, що майже кожне судове засідання тривало по 6 годин. У цей час мала бути максимальна концентрація. Особливо, коли були перехресні допити. Треба було бути максимально сконцентрованими, щоб нічого не пропустити. Треба було багато тримати в голові, щоб у своїх відповідях “бити” точно в ціль. Щоб розмову не повести в якийсь інший напрямок.
– Медведчук приходив на суд?
– Жодного разу він на суд не з’явився, хоча ми в рамках першої інстанції заявляли відповідне клопотання – хотіли допитати його як свідка. І це дійсно цікаво. Але, певно, він зрозумів, що це йому не на користь піде. Ну або ж подумав “як так, сам пан Медведчук і має до суду ходити”.
Але бачите, яка цікавинка – юридичний нюанс: коли йде мова про честь та гідність, то це такі матерії, які притаманні самій особі. І якщо вона йде в суд з позовом про захист честі та гідності, то обґрунтовує, що «моя честь і гідність були порушені, бо я відчув ось таке…». А це означає, що адвокат, який опосередковує і представляє волю позивача, не може розмірковувати про те, що саме було порушено стосовно честі та гідності його підзахисного. Він може лише констатувати факт. А щоб нам дізнатися, що ж саме відбулося, то треба, аби сам позивач брав участь у перебігу судових баталій. Але цього не сталося.
– Які ще були особливості? На адвокатів якось чинили тиск?
– На кожне засідання приходили представники телевізійних каналів, які належали Медведчукові, а в залі судового засідання постійно перебувлаи якісь сторонні особи… Наприклад, представник позивача приходив з охороною, і тієї охорони було і в коридорі, і в залі. Мінімум 5-6 кремезних хлопців як слухачі перебували в залі суду.
Плюс оті всі камери постійно всюди лізли. Суд їм дозволяв те, що в принципі за процесом не можна дозволяти. Наприклад, судове засідання вже розпочалося, йде процес, двері відчиняються і заходить представник якогось каналу Медведчуківського, який запізнився. І давай розпаковуватися, камеру свою, налаштовувати.. І суддя каже «ну давайте зробимо паузу».
Ну там на нашу вимогу, вона потім зробила зауваження. Але все це тисне. Бо мало того, що справа сама нелегка, і з точки зору юриспруденції також. Там же ж було 9 фраз у книзі, проти яких судився Медведчук, кожна з них потребувала своєї окремої оцінки. І коли ще подібні речі відбуваються під час самого засідання, то це дійсно заважає.
Також, наприклад, відкриваєш документа свого, ти не хочеш йому нікому показувати, поки час не настане. А людина скеровує свою камеру на твій документ і зумує. Треба було бути і сконцентрованим, і відслідковувати ще ці всі моменти, щоб не дати можливість щось використати проти тебе.
– Як думаєте, це лише намагання спантеличити адвокатів чи ще і якісь спроби затягнути справу? Чи, навпаки, позивач хотів якнайшвидше ухваленого рішення?
– Насправді представник позивача всіляко намагався зробити так, щоб розгляд справи закінчився якомога швидше. Але ми не дали цього зробити.
До цієї справи необхідно було привертати увагу суспільства. Бо якби це все відбувалося за зачиненими дверима, то і судді було б легше зробити так, як хоче. Розуміючи, що це не набуде широкого розголосу.
І коли ми це відчули, то звернулися до суспільства, і через соцмережі, і до різних молодіжних, навколополітичних рухів. І коли справа вже почала розглядатися по суті, то приходило дуже багато людей. Зрозуміло, їх не пускали до самої зали засідання, але вони влаштовували різні акції, перформанси біля будівлі суду, читали вірші Стуса.
Після цього, по-перше, охорони побільшало у представника позивача, по 15-20 осіб з ним уже ходило. Він уже не заходив через центральні двері будівлі суду, його проводили через чорний хід. Багато поліції було, слідкували за порядком. І суддя вимушена була не лише через наші процесуальні дії, а й через дії суспільства, прислухатися до кожного нашого зауваження, думки, щоб не зробити чогось такого, аби натовп на вулиці не «вибухнув». Все це призвело до того, що увага суспільства була прикута, відбувалися трансляції.
– У суді першої інстанції позов Медведчука все ж частково задовольнили. Ви це сприйняли як поразку? Чи був готовий подальший план дій?
– У рамках першої інстанції нам не вдалося все зламати, хоча зауважу, що і рішення суду першої інстанції вже було революційним. Це з точки зору того, що вже було близько 15 справ, які були схожими за аналогічними підставами – власне про те, що Медведчук “син поліцая”, що “він був агентом КГБ” – і які він виграв. Він за ці справи дуже чіплявся і не хотів того, щоб хтось публічно міг сказати, що він ось така негідна постать в історії.
Але, коли ми занурилися в цю справу і почали копатися в різних історичних моментах, зокрема і щодо фігури Медведчука, то для нас відкрилися такі речі, від яких мені особисто стало навіть лячно. Це така фігура, яка наробила багато поганого, і могла ще більше зробити. Руки у нього були по лікті в крові, у прямому сенсі цих слів.
Рішення суду першої інстанції про те, що позов Медведчука був задоволений лише наполовину, – це вже також певною мірою була перемога. Це вперше, коли його позов не задовольнили повністю. Але нас це не влаштовувало, і, звісно, ми вирішили іти далі до апеляційного суду. Хоча для себе ми розуміли, що це мала бути, як то кажуть, гра на довгій дистанції.
В Україні ми навіть не розраховували, що можемо отримати щось позитивне для себе і вибудовували все таким чином, що ця справа мала бути закінчена у Європейському суді з прав людини. Але сталося так, що все залишилося в Україні, і це супер.
– То скільки часу тривав розгляд справи?
– Рішення було ухвалено 19 березня 2021 року. Рішення апеляційної інстанції набирає чинності одразу після ухвалення. Касаційну скаргу наш опонент вже не подавав. Це теж, мабуть, завдяки тому, що йому вже не до касації було. Пам’ятаєте, там якраз арештували його майно, гоніння були, він десь переховувався.
– Як вдалося виграти? Ви вже казали, що вибудували унікальну правову позицію. В чому вона полягала?
– Унікальність нашої позиції була в тому, що коли йдеться про посягання на честь і гідність, то таке посягання може бути визнано позитивним, якщо є факти. Наприклад, якщо хтось скаже про мене, що я є злочинцем і проти мене відкрите кримінальне провадження, і взагалі зі мною мати справ не можна, то така постановка питання – це мова фактів.
У такому випадку я можу звернутися до суду і сказати, що це неправда, тому були порушені мої честь і гідність. Доведіть, що це правда, або маєте відповідати переді мною на підставі закону. В разі, якщо доведено, що це факт то в позові відмовляють, якщо не доведено, то я виграю позов.
Позиція відповідача зазвичай ґрунтується на тому, що тут не йдеться про факти, тут – оціночне судження. Тобто, я надав лише оцінку свою, що ви злочинець. Тоді треба розбиратися, чи це мова факту, чи оцінка. І якщо оцінка, то до відповідальності притягти не можна. Це важливий момент, бо ті чи інші слова ми сприймаємо як образу, але не кожна образа може стати підставою для позову.
Якщо з таким піти до суду, то інколи можна зробити і гірше собі, як це сталося з цією справою Медведчука. Це так званий ефект Барбари Стрейзенд, коли ти сказав «визнайте, що це неправда», а суспільство навпаки стало шуміти про протилежне. Так і тут, перший наклад цієї книги був 2,5 тис. екземплярів, а через два роки він становив уже більше ніж 120 тисяч. Ця книга «завдяки» Медведчукові стала бестселером. Йому, напевно, ще й гроші треба заплатити за рекламу (сміється, – ред.).
Наша позиція грунтувалася на нещодавно прийнятому рішенні Європейського суду, яке стосувалося справи Джугашвілі проти росії. Суд той був ініційований онуком Сталіна, підставою якого була надрукована в періодичному виданні стаття про Катинську справу, де Сталін був показаний як кровожер і кат. Оскільки честь і гідність можуть відстоювати і нащадки, то онук вирішив, що щось різко було написано про його діда і пішов до суду.
Я не міг уявити, що таке станеться, але в росії він цю справу програв. А Європейський суд сказав, що те, про що йдеться, це не що інше, як пошук історичної правди. Це така дискусія в історичному дискурсі. І оскільки сама історія як така – це наука, то вона може розвиватися і ґрунтуватися у дослідженнях на певні гіпотези. А якщо є історична гіпотеза, то її можна розвинути і змоделювати, як воно було.
І дефініційно дуже чітко все те, що йшлося у Європейському суді, вклалося в нашу справу, вона лягла в основу нашої правової позиції. У такий спосіб ми взагалі поставили цю справу на інші рейки – тобто що тут ідеться про науку, а наукові суперечки є поза межами права. Було цінним те, що представник позивача на це купився. Ми зробили так, що він пішов побудованим нами тунелем, продовжували воювати вже на нашому полі. Врешті ця карта зіграла.
Отже фундамент для нашої позиції – це те, що історія – це наука. А те, що описано в книзі – це історична гіпотеза. А оскільки це гіпотеза, то претензії позивача мають бути до певних наукових сентенцій. А спір про науку – поза межами права.
Можна вважати, що для України цей судовий процес став можливістю думати стверджувати, що у суді можна виступати і чогось добитися. Це важко, але можна.
– Цього разу захисник позивача вже нічого не зміг зробити?
– Медведчука захищав адвокат, який ходив по всіх його справах. І насправді його адвокатська робота ґрунтувалася на Медведчуківських зв’язках. Він заходив, казав, хто він є, і всі падали перед ним вниз, але цього разу так не вийшло. Зрозуміло, що він намагався витягнути цю справу. Зрозуміло також, що рішення для судді першої інстанції писав він сам, наробив багато помилок. З його боку, це була, напевно, перша справа, коли йому дійсно довелося робити юридичну роботу.
– У підсумку суд не заборонив поширення книги “Справа Василя Стуса”, а всі 9 фраз дозволили залишити?
– Стосовно однієї з фраз лише суд сказав, що позиція така собі, 50 на 50. Тобто, що не можна сказати що це на 100% оцінка. Що, ймовірніше, там факт, і її залишили за Медведчуком. Але оскільки це не чіткий випадок, то це довзолило не прибирати ту фразу з книги.
Але насправді вона нам уже нічого не вартувала, бо найголовніші моменти про “агента КГБ”, “сина поліцая” суд визнав за нами.
– Ви також казали, що в процесі вивчення різних документів відкривалися різні подробиці із минулого Медведчука. Можете про щось розповісти?
– А ви знаєте, що насправді Медведчук був колись судимий? Він взагалі потрапив дивним чином до університету Шевченка на юридичний факультет. Як це відбулося, нікому не зрозуміло, бо батько його був засудженим по політичній справі. Тому він за тих часів взагалі не мав права навчатися у виші. Але, як ми знаємо, він не лише навчався, а й закінчив юрфак університету ім. Шевченка.
Як активіст Медведчук був головою дружинників, які слідкували за правопорядком. І в один з їхніх виходів вони спіймали хлопчика і побили його дуже сильно. Медведчука і ще кількох його товаришів відрахували з університету. Але через деякий час він був звільнений, ба більше, ще й відновлений на навчанні. Він втратив один чи два роки, але університет таки закінчив.
Про судимість ніхто в суспільстві і не знав. І він так і потрапив до юридичної консультації Шевченківського району Києва. А ми розуміємо, що закріпитися в столиці до центральної юридичної консультації просто так було неможливо. Власне все це вказувало і на те, що не по одній справі Медведчук виступав адвокатом щодо політичних в’язнів, і справді був агентом КГБ.
– Співчуваю Василю Стусу та іншим в’язням, у кого був такий адвокат.
– До речі, він як адвокат, насправді за своєю суттю ніколи таким і не був. Дуже чітко видно, коли він нібито виступаючи зі словом захисника, хотів зробити ще гірше. Наприклад, стосовно Стуса казав «давайте зробимо так, щоб він не дуже сильно страждав, бо зі здоров’ям у нього не дуже добре».
Або коли Медведчук виступав із захистом іншого політв’язня, не пам’ятаю точного прізвища, то сказав наступне. Прокурор просив дати в’язню 3 роки. А Медведчук встав і каже «мій підзахисний ще не добув минулого терміну, 2 роки. Тому я не знаю, чому прокурор сказав лише про 3 роки, але хочу, щоб з точки зору радянського закону було все чесно. Тому дайте йому 3+2, тобто 5 років”.
– А що думаєте про адвокатську справу в сучасній Україні?
– Таких адвокатів, як Медведчук, в усі часи вистачало.
Але насправді перед адвокатом постають інколи дуже складні питання. Якщо ми говоримо, наприклад, про кримінальне право, і випадок, при якому особа не винна. Але все зроблено таким чином, що та людина буде відбувати покарання. І тут надходить якась пропозиція щоб щось зробити і те покарання не відбудеться. Що тоді робити адвокатові? Він має про це сказати підзахисному чи відмести це одразу і воювати лише буквою закону? Але ж ми розуміємо, що тут насправді питання життя. І той, хто побував за ґратами – у нього вже поламана душа, а деколи і доля. Кажу, не завжди можна дати на 100% правильну відповідь, як вчинити.
– Як оцінюєте рішення видавництва продовжувати друкувати “Справу Стуса”, поки тривав судовий процес?
– Це подвиг. Бо якщо, з точки зору юриспруденції подивитися, то позив спочатку був немайнового характеру. Але якщо би Медведчук виграв позов, він би мав право подати вже позов майнового характеру. І він би його розраховував з точки зору накладу примірників. А сховати кількість проданих книг було б неможливо.
І коли видавництво вирішило друкувати цю книгу далі, і коли наклад став уже 100 тисяч, поширення огого яке велике, то можемо уявити, яка сума відшкодування могла би бути, якби Медведчук виграв цю справу.
Розмовляв: Олександр Костинюк
Фото: Юрій Валько
ФОТО ТИЖНЯ
