«Простір, де можна виговоритися й зрозуміти, що ти не одна»: як у Франківську діє організація «Дружина Воїна»
Громадська організація “Дружина Воїна” виникла в Івано-Франківську у 2018 році — у час, коли в Україні лише починали з’являтися перші волонтерські ініціативи, а про психологічну підтримку дружин військових майже не йшлося. Саме тоді близько 15 жінок вирішили об’єднатися, аби допомагати одна одній пережити непростий досвід очікування та повернення чоловіків із фронту.
Початок та заснування
Однією зі співзасновниць організації стала Ольга Бобрикович з Івано-Франківська. Нині їй 44 роки, вона очолює “Дружину Воїна” та з теплотою пригадує, як усе починалося.
За її словами, поштовхом до створення організації стали зустрічі з отцем Ярославом Рохманом, який тоді збирав дружин військовослужбовців у групи самодопомоги.
«Ми приходили, щоб підтримати одна одну в очікуванні чоловіків. Тоді були хвилі демобілізації учасників АТО, і нас ніхто не вчив, як чекати», — розповідає Ольга.
Саме з цих зустрічей поступово виросла ідея створення громадської організації. На той час чоловік Ольги був військовим, а згодом демобілізувався. У 2022 році він добровольцем знову став на захист України й нині служить у війську.
«Ми створили організацію, бо тоді не було підтримки для дружин військових. Хотілося мати більше можливостей, більше впливу і діяти на законних підставах. Ми хотіли допомагати одна одній і тим, хто проходить через те саме», — ділиться жінка.
Тож головною метою створення громадської організації “Дружина Воїна” від самого початку була підтримка дружин, подруг, коханих військовослужбовців — як у період очікування чоловіків, так і після повернення захисників з фронту.
“Несемо два наплічники”
За словами Ольги Бобрикович, у суспільстві досі існує багато упереджень щодо дружин військових. Жінки стикаються з нерозумінням і тригерними запитаннями — наприклад, “Як ти відпустила його на війну?”, “Не боїшся, що загине?” та інші.
«Коли чоловік військовий, жінка, як ми кажемо, несе на собі два наплічники, — розповідає керівниця організації. — Ми перш за все хотіли створити простір, де розумітимуть, де можна буде виговоритися і відчути, що ти не одна».
З часом діяльність організації розширювалася. Поруч із першочерговою метою — підтримкою військових на фронті і їхніх дружин — зʼявилися й нові ініціативи: турбота про дітей, волонтерство.
«До повномасштабного вторгнення ми також багато волонтерили — пекли для військових, збирали продукти, відправляли на передову одяг. Тоді було також дуже багато, але трохи інших потреб», — згадує Ольга.
Сьогодні, каже вона, потреби зросли, але їхній характер змінився.
«Зараз армія вже краще матеріально забезпечена, але потреби в захисті, в техніці залишилися і вийшли на перший план. Наші дівчата і далі роблять сітки, збирають кошти на ремонт автомобілів, на дрони, на РЕБи. Ми проводимо різні заходи, щоб зібрати гроші для військових», — розповідає Ольга.
Організація не лише займається волонтерською діяльністю, а й активно працює над тим, щоб об’єднати громаду навколо підтримки Збройних сил України.
Розвиток спільноти
З роками спільнота “Дружина Воїна” зросла й зміцніла. Якщо у 2018 році її учасницями були жінки, чиї чоловіки служили або щойно повернулися з фронту, то тепер у лавах організації є також матері воїнів і дружини полеглих військових.
«Наші діти виросли, і тепер вже вони самі пішли на фронт. Ми лишили назву “Дружина Воїна”, але серед нас є й мами військових», — говорить Ольга.
Після початку повномасштабного вторгнення до спільноти приєдналося багато учасниць з інших міст, які разом з чоловіками-військовими знайшли в Івано-Франківську новий дім і нову спільноту підтримки.
«Ми продовжуємо волонтерити, допомагати, організовувати зустрічі. Звичайний збір коштів у соцмережах не завжди працює, тому ми стараємось проводити живі події, щоб об’єднувати людей, нагадувати про наших захисників», — наголошує Ольга Бобрикович.
Важливою частиною діяльності «Дружини Воїна» від початку була психологічна та духовна підтримка. Для жінок проводили індивідуальні консультації, кола взаємодопомоги, спільні вправи на емоційне розвантаження. Після початку повномасштабного вторгнення, організація отримала грант від організації ГУРТ на проведення груп самодопомоги за принципом «рівний — рівному».
«Ми побачили, що цей формат справді допомагає, — каже Ольга. — Дівчата, які відвідують групи, краще почуваються, легше долають емоційне виснаження. І багато хто з них самі стали ведучими цих зустрічей — дружини, які пройшли шлях підтримки, тепер допомагають іншим».
Організація продовжує активно розвивати психологічний напрямок. До зустрічей запрошують не лише фахових психологів, а й реабілітолога, психіатра, медіатора, сексолога. Залежно від потреб спільноти, звертаються і до спеціалістів з інших сфер — стилістів, консультантів, викладачів.
Окрім терапевтичних груп, у «Дружині Воїна» діють ініціативи за інтересами. Створили книжковий клуб та кіноклуб.
«Ми намагаємося підтримувати в організації атмосферу підсилення та відновлення, — пояснює Ольга. — Є й кулінарні зустрічі, які ми називаємо “фудтерапією”: готуємо разом, спілкуємося, відволікаємося від тривог. Є навіть стрільби, щоби розрядити емоційне напруження і відчути впевненість у собі».
Зараз в організації близько 30 активних членкинь. «Ми — відкрита група. Якщо хтось має бажання долучитися, брати участь у наших заходах чи допомагати — запрошуємо, завжди раді», — каже керівниця громадської організації.
Ініціативи від організації
За час діяльності організація започаткувала соціальний проєкт «Кав’ярня 4.5.0», де учасниці самі готують домашню випічку та продають її на міських ярмарках чи онлайн. Кошти від продажу спрямовують на доброчинність.
Ще один напрям — проєкт «Подаруй свято дитині героя», започаткований у 2019 році. Його мета — вітати дітей полеглих воїнів Франківської громади із днем народження.
«Ми пекли тортики для кожної дитини й вітали їх індивідуально. Але після 2022 року таких дітей стало набагато більше. Тому ми об’єдналися з “Домом воїна” й тепер щомісяця влаштовуємо спільне святкування для всіх іменинників», — розповідає Ольга.
Крім того, “Дружина Воїна” має молодіжну спільноту, яка сформувалася з дітей учасниць. Вони допомагають волонтерити та беруть участь у ярмарках, спортивних заходах і майстер-класах.
Також в організації є проєкт «Вільна мама», який допомагає жінкам відвідувати зустрічі або вирішувати свої справи, не переймаючись, з ким залишити дитину.
«Ми облаштували простір, де з дітьми займаються кваліфіковані педагоги. Це не просто догляд, а тематичні заняття — день художника, день шоколаду, день піци… Це велика підтримка для матерів військових. Будь-хто може зголоситися і стати на кілька годин “вільною мамою”».
Окрім постійних зустрічей, членкині беруть участь у духовних поїздках — до Старуні, Меджугор’є, Ватикану. «Духовні поїздки дуже підтримують нас — це наша опора», — кажуть учасниці спільноти.
Ольга Бобрикович зазначає, що всі ініціативи в організації народжувалися з реальних потреб жінок. «От треба терміново зібрати кошти військовому — об’єднуємося, проводимо ярмарок чи аукціон. Усе – від потреби», — пояснює вона.
Саме так із часом сформувалися традиційні заходи: естафета «Біжу за ЗСУ», яка вже стала щорічною, жіночий автослалом, який готують разом із Прикарпатським автоклубом, автопробіг вулицями міста до Дня Збройних Сил України.
Події, які організація проводить, охоплюють широкий спектр — від творчих занять і занять із самодопомоги до реабілітаційних поїздок у центр “Франко-Гражда”. Ольга Бобрикович зазначає, що кожна жінка знаходить щось своє: “Ми намагаємось зробити так, щоб кожна знаходила щось для себе”.
Серед найпопулярніших напрямків — зустрічі з психологами та заняття з реабілітологом Ігорем Дільним із центру «Нові Крила». «Він показує, як допомогти чоловікові чи собі самостійно, — пояснює організаторка. — Такі практичні заняття завжди мають попит, бо реально полегшують самопочуття».
Для зручності перед кожною зустріччю на сторінці “Дружини Воїна” публікують анонси, а під час груп проводять опитування, які теми важливі учасницям. Оптимальна кількість учасниць — 10–15, невелике коло дозволяє зберегти атмосферу довіри й психологічного комфорту.
Нині організація, попри активну діяльність і численні ініціативи, стикається з низкою труднощів. Головні з них — відсутність власного приміщення та сталого фінансування.
«Ми подаємо грантові заявки, звертаємося до бізнесу, коли потрібно допомогти провести захід чи придбати необхідне на фронт. Завжди знаходяться люди, які підтримують», – каже Ольга Бобрикович.
Вона додає, що всі членкині команди працюють на волонтерських засадах, поєднуючи діяльність в організації з основною роботою та сім’єю. Не втрачають мотивації та мають плани на розвиток. Організація планує створити осередки в районах області, адже часто отримують запити від дружин військових із менших населених пунктів.
“Дружина Воїна” стає для багатьох учасниць простором самореалізації. Саме тут жінки відкривають у собі нові таланти, ідеї чи навіть започатковують свої власні ініціативи.
«Одна з наших учасниць, вчителька музики Наталія Чайківська, після проєкту від ГУРТа організувала власне пісенне коло. У групі, яку вона веде, жінки співають і підтримують одна одну. Інша — викладачка Анна Карпенко — курує молодіжний підрозділ, працює зі студентством. Медсестра, співзасновниця громадської організації Тетяна Фреїшин взяла на себе напрямок виготовлення сіток. А Леся Насімук допомагає випічкою для благодійних ярмарків».
Нещодавно організація ініціювала створення нового пам’ятного дня — Дня дружини воїна, який пропонують відзначати щороку 14 жовтня. Петицію про це можна підписати на сайті президента.
Учасниці організації намагаються не вигорати та підтримувати одна одну. Ольга Бобрикович зазначає, що моменти виснаження, звісно, бувають, але жінки вчаться перезавантажуватись разом. Спільнота продовжує розвиватися, об’єднуючи жінок, які підтримують одна одну та діляться досвідом.
«Ми вчимося жити зараз»: Христина про шлях, прийняття і підтримку
Одна з учасниць організації — Христина. Їй 30 років, вона народилася в Коломиї, але більшість свідомого життя проживає в Івано-Франківську. Тут Христина будує сім’ю та підтримує стосунки з чоловіком-військовим, навіть коли їх розділяють кілометри. Вона вірить у силу внутрішнього спокою, який допомагає зберігати спільність і підтримувати одне одного на відстані. Долучившись до спільноти «Дружини Воїна», Христина шукає можливості обміну досвідом і знаходить силу в єдності жінок, чиї серця б’ються в одному ритмі.
Її чоловік Арсеній нині служить у 106-й бригаді. «Він дуже спокійний, миролюбний. Я ніколи не думала, що він може бути військовим», — каже Христина. У 2022 році він пішов добровольцем.
Для неї бути дружиною воїна — це не вибір, а радше місія, яка прийшла разом із великою війною.
«Дружина воїна — це багато болю всередині. Найскладніше — це неможливість спільного планування. Коли чоловік на передовій каже: “Я не можу заглядати так далеко: прокинувся — подякував Богу, прожив день — знову подякував”, — ти опиняєшся перед вибором: або повністю взяти відповідальність за майбутнє сім’ї на себе, або постійно відкладати життя, ставлячи його на вимушену паузу. Я намагаюся жити сьогоднішнім днем, бути і насолоджуватися моментом, але частинка моєї душі постійно відірвана, адже мені не вистачає тієї звичної підтримки, а порожнеча вдома не зникає.
Ти несеш подвійний тягар — власні переживання, турботу про сім’ю і постійну тривогу за його здоров’я та психологічний стан. Це внутрішній надрив, бо ти прагнеш рухатися вперед, а сім’я наче завмерла. Але ти продовжуєш йти, проживаєш цей біль, тому що любиш. І в кінці цього надриву завжди залишається одне — безмежна вдячність, що він сьогодні живий. І непохитна надія, що головне — аби повернувся, а з усім рештою ми обов’язково впораємося», — каже вона.
З часом Христина навчилася приймати нову реальність.
«Спочатку була надія, потім злість, а далі — розуміння, що треба чекати й підтримувати. Навіть коли важко».
Про організацію “Дружина Воїна” вона вперше почула ще у 2022 році, але долучилася пізніше — коли стало легше морально й з’явився вільний час.
«Для мене це була можливість бути серед своїх»
Христина долучилася до організації у 2024 році. Каже, що спершу не сприймала це як щось серйозне, радше як нагоду поспілкуватися й провести час серед людей, які її розуміють.
«Я не можу сказати, що я одразу активно долучилася. Рідко приходила, не дуже слідкувала за життям організації. Але у грудні 2024 року почала активніше долучатись до заходів. Поїхала з організацією в “Франко-гражду”, потім була виставка раритетних автомобілів, ретрит в Косів — це були неймовірні емоції, перезавантаження і відпочинок душею і тілом», — розповідає жінка.
Для Христини участь у заходах ГО “Дружина Воїна” спершу була просто способом урізноманітнити своє життя — можливістю побути в колі людей із подібним досвідом.
Згодом Христина стала відвідувати групи самодопомоги, які організація проводить регулярно. Для неї ці зустрічі стали джерелом підтримки та натхнення.
«Мені дуже подобаються ці групи. Вони ресурсні — завжди виходиш із відчуттям, що щось для себе взяв. Там є дівчата, у яких чоловіки служили ще з 2014 року, і вони діляться досвідом. Це допомагає екологічно вбудовувати цей досвід у своє життя, у стосунки з чоловіком», — розповідає Христина.
Жінка зізнається, що підтримка спільноти допомагає впоратися з труднощами, які виникають у сім’ях, коли чоловік на фронті.
«Важко будувати стосунки на відстані, коли довго не бачишся. Іноді здається, що зв’язок зникає, що між вами з’являється холод. Зустрічі з дружинами воїнів — це не просто емоційна підтримка, а скарбниця практичного досвіду. Коли стоїш на порозі проблеми й не знаєш, як її вирішити, інша дружина вже може мати готовий інструмент або рішення, яке спрацювало для неї. Я беру цей досвід, впроваджую його у своє спілкування з чоловіком — і бачу зміни. Такий обмін досвідом дає мені відповіді на внутрішні запитання, нормалізує ситуацію й допомагає краще комунікувати, щоб зберегти наші стосунки на відстані», — каже вона.
Христина для себе найбільш корисними вважає заняття з психологинею Наталією Мельниковою, які організація проводить для дружин військових.
«Мені дуже подобається її група. Найбільше запам’яталося заняття, де ми писали наші ролі до війни і після її початку — дружини, доньки, сестри, онуки. Це було як тренінг, який допоміг побачити, наскільки я змінилася за цей час. Часто ми настільки в потоці справ, що навіть не зупиняємося і не задумуємося, як ми ростемо внутрішньо», — ділиться Христина.
Такі зустрічі, каже вона, допомагають жінкам переосмислити свій досвід і побачити власну силу, попри всі труднощі, які принесла війна.
«Хоча війна — це емоційно і психологічно важко, але після таких тренінгів розумієш, що навіть у складному ти зростаєш. Ти можеш сказати собі: “Так, мені було важко, але я впоралася”. І це дає сили рухатися далі», — додає учасниця.
«Відпустка вдома: ми зустрічаємось, але вже інші»
Однією з найскладніших тем для дружин військових є зміни у стосунках після повернення чоловіків з фронту. Христина відверто говорить про те, як важко пристосуватися до нової реальності.
«Я пам’ятаю, яким він був до війни. Але коли приїжджає — він уже інший. І я вже не та, бо звикла жити в побуті, який так важко будувала без нього. У цей час у мені борються два світи: з одного боку, я хочу просто відкласти все, розслабитися й повністю насолодитися його теплом, обіймами, його присутністю. З іншого — виникає внутрішній конфлікт: його приїзд, наче шторм, вривається в мій налагоджений ритм життя, який я так ретельно оберігала.
Зміни в його характері та поведінці лякають, і мені важко балансувати між бажанням бути з ним і збереженням того життя, яке я вже вибудувала. Ми маємо лише два тижні, щоб знову притертися одне до одного, побачити й прийняти, що ми обоє стали іншими, і налагодити цю комунікацію. Але потім він їде — і стає ще важче. Я тільки звикла до того, що він поруч, а вже знову залишаюся сама. І тепер ця самотність ускладнюється розгубленістю: як жити далі з тими змінами, які ми побачили одне в одному? Як це прийняти й перебудовувати наше майбутнє, коли ти з цим залишаєшся сам на сам?» — каже жінка.
Саме групи психологічної підтримки стали для Христини способом навчитися приймати зміни, знаходити відповіді на запитання, як адаптуватися до нового в чоловікові, зберегти власний ресурс, підтримувати себе й будувати щасливі стосунки, зберігаючи любов у подружжі навіть у складні часи війни.
«Я навчилася не вимагати від себе забагато»
Христина каже, що за час війни навчилася дбати про власний ресурс і не перевантажувати себе зайвими обов’язками.
«Я перестала вимагати від себе забагато і робити понад силу. Легко можу відмовити, якщо відчуваю, що втомилася. Мій ресурс не безмежний, і я маю про нього дбати», — розповідає жінка.
Саме завдяки зустрічам у спільноті вона зрозуміла, що в цьому немає егоїзму, а навпаки — турбота про себе допомагає мати сили для інших.
Також Христина розповідає, що вирішила здобути нову освіту і вступити на психологію — аби краще розуміти себе та допомагати іншим.
Для жінки важливим є не лише спілкування, а й виїзні заходи, які організовує спільнота. Та зізнається, що зазвичай не має часу чи нагоди виїхати сама, тому такі організовані подорожі стають справжнім перезавантаженням.
«У нас усі дуже теплі, щирі. Після таких виїздів відчуваю, що наповнилася, ніби знову дихаю на повні груди», — додає Христина.
На її думку, саме участь у таких ініціативах допомагає не замикатися в собі та не залишатися наодинці зі своїми переживаннями.
«Організація допомагає зрозуміти, що ти не один у своїй ситуації. У кожної є своя історія, свій біль, але разом легше. Це вчить приймати, жити далі, шукати сили… Коли нас багато на зустрічах, це означає, що наша робота потрібна. І це правда — бо кожна жінка, яка приходить сюди, виходить трохи сильнішою».
Попри це, додає, кожна учасниця дає спільноті щось важливе — підтримку, присутність, щирість.
«Тут неможливо не змінитися. Ти бачиш, як реагують інші, як долають труднощі, і вчишся по-новому відповідати на стрес. Кожна зустріч в організації дають мені маленькі інсайти, які справді допомагають», — ділиться співрозмовниця.
На її думку, долучатися до таких ініціатив варто, щоб не залишатися самій у своєму болі.
«Про дружин воїнів потрібно говорити»
Вона переконана: тема дружин військових — надзвичайно важлива, адже суспільство досі не розуміє їхньої ролі.
«Тема дружин військових — це масштабна роль у тилу, яку суспільство досі недооцінює. У нас із чоловіком немає дітей, тому в якомусь сенсі мені легше, але ми все одно платимо величезну ціну. Мій особистий біль — це порожнеча вдома, холодна постіль поруч, відсутність обіймів, теплого слова чи звичайного поцілунку на ніч. Це неможливо компенсувати нічим. Жоден мій день не минає без тривоги. Це щоденний ритуал: прокинутися і першою справою написати: “Як ти? Чи все добре?” Я переживаю на відстані його емоційні потрясіння, коли він пише про втрату побратимів чи знайомих. Хоча я не поруч фізично, я проживаю його біль, тому що це мій чоловік, моя кохана людина. Мені боляче, коли йому важко, і я нічим не можу допомогти, окрім як написати добре слово. Моя роль у тилу — це не просто чекати, а тримати дім, бути чуйною до себе й нести відповідальність за наше життя, яке було поставлене на паузу. Суспільство не бачить цього тиску, не розуміє, наскільки це виснажує», — каже учасниця.
За її словами, дружини воїнів часто несуть подвійну відповідальність — за дітей, дім і за адаптацію чоловіка після війни.
«Але є жінки, які беруть на себе подвійну, а то й потрійну відповідальність. Вони змушені частково замінювати роль батька, пояснювати дитині війну, давати подвійний ресурс любові та турботи. Це колосальне навантаження, через яке ми стаємо “оголеними нервами”. І ця важка роль триває. Навіть коли чоловік повертається після поранення чи звільняється зі служби, на дружину лягає нова відповідальність — допомога в його психологічній та фізичній адаптації. Це виснажливо, але й це — частина ролі кожної дружини воїна», — наголошує вона.
«Про все це потрібно говорити. Не для того, щоб викликати жалість, а для того, щоб суспільство зрозуміло: ця титанічна робота в тилу вимагає поваги, розуміння та тактовності. Якщо про це не говорити, нас ніколи не зрозуміють. Ми не обирали це життя, але ми його тримаємо », — підсумовує вона.
«Підтримка, яку не завжди можуть дати близькі»: психологиня Наталія Мельникова
Практична психологиня Наталія Мельникова з 2017 року працює з дружинами військовослужбовців. Її професійна, громадська та волонтерська діяльність тісно пов’язані з психологічною підтримкою родин військових, які чекають своїх захисників із фронту. Вона допомагає знаходити внутрішні ресурси та долати тривогу.
«На жаль, війна триває, і кількість жінок, які чекають своїх чоловіків з фронту, зростає. Але ми залишаємося поруч і шукаємо способи підтримати одна одну», — каже психологиня.
Нині зустрічі у просторі мають новий формат — до принципу «рівна-рівній» додали експертну підтримку.
«Якщо раніше це були групи самодопомоги, то тепер жінки отримують ще й професійну допомогу — нові знання, поради, інструменти для роботи з емоціями», — пояснює Мельникова.
Наталія Мельникова підкреслює, що такі групи залишаються актуальними навіть через десять років після початку війни.
«Групи були потрібні ще десять років тому і залишаються такими зараз, адже ми всі тривалий час перебуваємо у стані стресу. Вже одинадцятий рік триває війна, а повномасштабне вторгнення — четвертий. Кількість ветеранів і їхніх родин постійно зростає», — каже психологиня.
Вона зазначає, що нові учасниці, які вперше стикаються з очікуванням з фронту, отримують підтримку від тих, хто вже має досвід.
«Вони створюють атмосферу тепла й родинності, де кожна може відчути, що не сама», — додає Мельникова.
На зустрічах діє правило «стоп»: якщо важко, можна не говорити, але залишитися в групі.
«Я працюю з різними категоріями людей — це і бійці, і ветерани, і родини загиблих, зниклих безвісти, на жаль, і полонених», — розповідає Наталія.
За її словами, запити дружин військових часто стосуються стосунків, змін у поведінці, ролях у сім’ї.
«Це ті болючі теми, які виникають при фізичній відсутності чоловіка, але його постійній психологічній присутності», — пояснює вона.
Наталія говорить, що за роки війни чітко видно стадію виснаження.
«Люди вичерпали ресурси. Ми багато уваги приділяємо саме тому, щоб говорити про ресурс — бо щоб підтримувати когось, треба спочатку бути в ресурсі самій».
Вона наголошує: дружини воїнів несуть колосальне психо-емоційне та фізичне навантаження, бо доводиться самостійно вирішувати безліч питань, пов’язаних із побутом, вихованням і навчанням дітей, стосунками з батьками, професійною та волонтерською діяльністю. І найголовніше — підтримка коханого.
Психологиня не дає універсальних порад, натомість говорить про головне правило:
«Не знаєте, що сказати — не кажіть. Просто будьте поруч. І якщо людина потребує підтримки, скажіть їй: я тут, можеш на мене опертися».
Але, додає, не варто забувати і про себе:
«Ми не зможемо когось підтримати, якщо самі розвалюємось».
За словами Наталії, саме про це вони часто говорять на зустрічах організації — як наповнювати свій внутрішній ресурс, аби мати змогу тримати сили.
Поради від Наталії Мельникової: як зберегти внутрішній ресурс
«Підтримки справжньої, людської, потребує зараз більшість з нас. Дружини воїнів — не виняток», — говорить психологиня Наталія Мельникова. Вона зазначає, що навіть найсильніші з часом виснажуються, адже «вічно так тривати не може».
Жінки, які чекають своїх чоловіків із війни, несуть не лише емоційний тягар, а й величезну відповідальність за побут, дітей, батьків і роботу. «Це не передова, але теж фронт», — каже Наталія. Вона додає, що до неї часто звертаються дружини чи кохані військових — у пошуках розуміння, поради або просто можливості виговоритися.
За словами фахівчині, найпоширеніші запити — це:
- хронічна тривога та невизначеність,
- труднощі у стосунках через зміни, які приносить війна,
- синдром “сильної жінки”, коли дружина намагається бути опорою для всіх, але не дозволяє собі слабкості.
«Просити про допомогу — це не слабкість, а зрілість», — наголошує Мельникова. Вона радить не замикатися в собі, а звертатися по фахову підтримку, навіть якщо здається, що “ще не так погано”.
Серед порад, які дає Наталія, — кілька простих, але дієвих кроків самопідтримки:
- Дозвольте собі бути “не ок”. Прийміть свої емоції — страх, втому, безпорадність. Вони нормальні у ненормальних обставинах.
- Піклуйтеся про базові речі: сон, їжа, вода, дихальні вправи, короткі прогулянки.
- Шукайте “своїх”. Якщо індивідуальна терапія лякає, можна почати з груп підтримки чи онлайн-чатів, де можна просто слухати інших.
- Просіть про допомогу. Навіть у побутових дрібницях — це зменшує навантаження і повертає відчуття безпеки.
- Ведіть щоденник. «Писати — це вже терапія. Коли емоції на папері, вони перестають душити»
Фахівчиня наголошує: головне — пам’ятати, що турбота про себе не егоїзм, а необхідність. «Щоб підтримувати інших, треба спершу наповнити себе”, — підсумовує вона.
«Інколи не терапія, а присутність серед своїх важливіша»: Наталя Кушніренко про «Простір відновлення» та силу спільноти
Модераторка груп підтримки «Простір відновлення» Наталія Кушніренко розповідає, що цей проєкт став продовженням груп самодопомоги.
«Проєкт виріс із груп самодопомоги, які ми започаткували в липні 2022 року — невдовзі після повномасштабного вторгнення. У більшості наших дівчат, як і в мене, чоловіки на війні ще з 2014 року. Вони попереджали про можливий напад рф, але тоді не хотілося в вірити. Коли все сталося, ми відчули себе вибитими зі звичної колії. Щоби втриматися, щодня збиралися в офісі — перші три місяці без перерв. Волонтерили: плели сітки, кроїли та шили білизну для військових. Жартома назвали це “Патріотичні труселя”. До нас тоді приєдналися сотні людей — франківці й переселенці».
Жінки пройшли навчання, стали сертифікованими фасилітаторками і почали проводити регулярні зустрічі. «ГУРТ» підтримував їх певний час, але й після завершення гранту спільнота не розпалася — навпаки, розвинулася у новий проєкт «Простір відновлення».
«Це не просто підтримка — це продовження нашого життя під час війни»
Попит на зустрічі не зменшується. «Війна триває. Одних чоловіків поранено чи демобілізовано, інші йдуть на фронт. До нас приходять нові дівчата, їхні дружини, кохані. Ми називаємо одна одну посестрами — бо всі переживаємо спільний досвід».
Наталя називає дані Міністерства у справах ветеранів: війна торкнулася близько трьох мільйонів українських сімей.
«Це не лише дружини військових. Це матері, доньки, сестри — усі, чиї рідні зараз тримають оборону країни. Тому ці групи, які ми проводимо для них — це не просто підтримка. Це продовження нашого життя у війні», — пояснює вона.
Зараз у «Просторі відновлення» зустрічі проводять щотижня, кожна група має свою тему та запрошених експертів. Експертами дружини воїнів називають фахівців, які допомагають розкривати теми – проводять тренінги чи практикуми.
«Психологиня Наталія Мельникова з нами від самого початку. З нею обговорюємо найглибші, найболючіші теми, — каже Наталія Кушніренко. — Ми вже говорили про контузії, про адаптацію чоловіків після фронту, про зміни у стосунках».
«Нам постійно кажуть: маєте бути сильними! З одного боку так – бо щоденна підтримка чоловіків і дітей, батьків, волонтерка… З іншого боку, суспільний тиск і оце “треба триматися!” виснажує, — говорить Наталя. — Корисно для менталочки час від часу давати собі слабину, відмовлятися бодай на один день від ролі непохитної і незламної. Бути “ідеальною” у всьому — це псувати життя самій собі».
Теми для зустрічей народжуються з розмов учасниць. «Тематика зустрічей змінюється, як і ми, — каже Наталя. — Те, що боліло рік тому, сьогодні відчувається інакше».
Групи стали для цих жінок не просто підтримкою, а способом навчитися жити у війні — з надією, силою і взаємною опорою. Найголовніше правило груп — конфіденційність.
«Усе, що сказано тут, залишається тут. У нас не було жодного випадку, щоб щось вийшло за межі кімнати. Двері зачиняються — і світ ніби вимикається. Ми говоримо, слухаємо, плачемо, сміємося. І виходимо вже трохи іншими», — каже Наталя.
Серед правил є ще кілька важливих: не перебивати, не оцінювати, не давати порад, якщо їх не просять.
«Бо радити — це наше національне хобі, — усміхається Наталя. — Але тут ми вчимося просто бути поруч, слухати, а не виправляти. Натомість ділимося своїм досвідом, щоб інші розуміли — ми всі переживаємо схоже».
В такий спосіб група стає безпечним простором, де жінки можуть зняти напругу й нарешті не тримати «обличчя». «Ми всі – дружини військових. У кожної свої переживання, з якими маємо давати раду щодня. А тут не треба бути сильною. Тут можна бути собою», — каже Наталя.
За її словами, часто обговорюють тему стосунків:
«Ми бачимо, що у відпустках чи після поранень наші чоловіки інші. І ми також змінюємось. Тому потрібно вчитися знову зустрічатися, розмовляти, довіряти».
«Тут народжуються нові сили»
Хоча ніхто спеціально не ставить собі мету «змінити життя після групи», це часто відбувається природно.
«Після зустрічей дівчата починають щось нове, — розповідає Наталя. — Хтось почав малювати, хтось пекти й продавати тістечка, хтось створив сторінку з порадами для дружин військових. Це не бізнес, це радше нові сенси. Нове дихання».
Навіть найпростіші речі — як спільне чаювання чи сміх над жартом — мають терапевтичний ефект.
«Ми кажемо між собою: це наша швидка емоційна допомога, — усміхається Наталя Кушніренко. — Бо іноді людині не треба терапії. Їй треба просто побути серед своїх».
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
Читайте також:
ФОТО ТИЖНЯ
