Наприкінці січня 51-річний Станіслав з Харкова отримав важкі травми у Бахмуті. П’ять кульових поранень навиліт, більш як двісті осколків у ногах і руках, проникаюче поранення грудної клітки, вирваний вибухом гранати шмат стегна.
На початку лютого в опіковому відділенні обласної клінічної лікарні йому ампутували покалічену ногу нижче коліна. Зараз чоловік проходить подальше лікування в Івано-Франківській обласній клінічній лікарні, де й поділилися його історією, передає Галка.
Поруч – його головна підтримка, дружина Тетяна. Поки жінка відлучається у справах, чоловік погоджується розповісти, як вдалося вижити. У мирному житті водій бетоновоза вдруге пішов добровольцем захищати Україну від російської агресії. Потрапив у Нацгвардію, 4-й батальйон ім. Болбочана, а поранення отримав під час зачистки. Їхня група мала захопити приватну будівлю й утримувати її, щоб окупанти не обійшли позиції іншої бригади та не вдарили в спину.
«Коли ми туди прийшли, то напоролися на засаду. Вони нас протримали під гаубицями півтори години, поки позаймали певні точки. Врешті половина наших полягла, а я протримався до ранку, – пригадує чоловік. – Нема таких людей, яких кулі облітають, хоча я про себе думав саме так… Двох – встиг, а третій мене обіграв, як у комп’ютерній грі: впав на землю і вистрілив мені в ногу».
Вже пораненому Станіславу вдалося забарикадувати стіну в будинку.
«Щоб не потрапити в полон довелося «колупатися» з ними до ранку: вони кидали в мене гранати, а я в них стріляв».
І все це, стікаючи кров’ю і тамуючи біль…
«Я до болю не особливо чутливий. Чую, куля входить і виходить. Це мене вже радує, бо рука працює, – розповідає боєць. – А от коли перебило ногу, коли кості почали ламатися, подумав, що тут мені вже кінець…».
Чоловік каже, що вижив завдяки своїй злості та знанням тактики, якої навчили канадські інструктори ще у 2015: згрупуватися й закрити тіло, життєво важливі органи руками.
«Ця тактика спрацювала: чотири дірки в руках, та я живий», – наголошує Станіслав.
А ще, каже, не хотілося замерзнути чи згоріти.
«Закидали нас гранатами – загорілися стіни, стеля, трупи. І наші, і їхні… Потім почав вибухати боєкомплект на солдатах. Зачепив я автоматиком відбиту ногу і повалив в іншу кімнату. Дотягнув скільки зміг, а потім відчуваю, щось дофіга крові втратив, почали думки приходити, що краще «грохнути» себе, ніж отак мучитися… Але рука з рацією прилетіла і я викликав допомогу», – спокійно змальовує Станіслав шокуючі кадри тієї жахливої ночі.
На запитання, чи не жалкує він, що самостійно, добровільно пішов на таке, Станіслав намагається жартувати: «Ногу жалко, її ще можна було поносить, і підошва не протерлася…».
До того ж ця нога також була вподобана їхнім з жінкою улюбленим котом – він її постійно гриз. І вже, переходячи на серйозний лад, зізнається: «Тут, звичайно, в лікарні нерви здають. Коли встати не можу, і дружині доводиться мене годувати. Незрозуміло, що буде дальше… Але хотілося б ще пожити і дітей (синові – 25, доньці – 14) на ноги поставити. Коли опиняєшся на лікарнянім ліжку, тут тільки сім’я. І воювати ми повинні не за якусь велику ідею, а за свою землю і сім’ю».
За інформацією лікарів, на сьогодні стан Станіслава стабільний.
ФОТО ТИЖНЯ
