Марія Устимчук – 23-річна художниця родом із Кропивницького. Все її дитинство минуло у творчості: художня школа, музична школа — мистецтво було поруч завжди. А після 11 класу дівчина вирішила змінити місце проживання.
Детальніше про своє життя Марія розповіла “Галці“
“В Кропивницькому не було тих можливостей, які я хотіла, – сміється вона, – тож поїхала до Києва. І уявіть собі, в останній день здала всі іспити, мене навіть зарахували наперед. Але в метро додому я подумала: “Ні, це не моє.” Вийшла з метро, почала дзвонити у Львівську академію і кажу: “Візьмете мене?” А вони: “Звичайно, приїжджайте!” Все сталося так швидко”.
З 2019 року Марія живе у Львові. Для неї карантин і війна внесли свої корективи – творчість трохи відійшла на другий план.
“Я не малювала особливо, весь час вчилася. Потім тимчасово приїхала в Чернівці, а згодом опинилася у Франківську. Тут були знайомі, і кажуть: “Тут весело, класно!” – розповідає вона, усміхаючись. – Мені подобається Франківськ, але гори не моє, думаю переїжджати ближче до води”.
Саме Франківськ став для Марії простором внутрішнього пошуку.
“Я тут сама, нікого близького нема. Тож знайшла час, щоб по-справжньому пізнати себе”.
Від олії до акрилу
Марія малювала з дитинства. Ще в художній школі брала замовлення – то вчителям, то друзям, то просто так. І саме там уперше спробувала себе в складнішій техніці.
“Я першою в класі почала працювати з олійною фарбою. Це було складно, але мій вчитель дуже мене підтримував”.
Та з переїздами ця техніка стала незручною – олія довго сохне, легко пошкодити готову роботу. Марія почала шукати альтернативу: спробувала кольорові олівці.
“Мене дратувало, що не можна створити правильний відтінок без тисячі олівців. Це взагалі не практично”.
Тоді з’явився акрил – і все змінилося.
“Важкий, капець, – сміється вона, – синтетичний, швидко сохне, але складно з кольорами. Коли змішуєш багато – все стає “брудним”. Але це весело! “
Нині художниця комбінує техніки: малюнки робить олівцем, а рамки чи деталі – акрилом.
На картинах Марії ціла палітра кольорів.
“Навіть коли не видно – все одно на картинах повна палітра. Десь рожевий підтон, десь щось ледь-ледь блимає. Треба просто придивитися”.
Перед початком малювання авторка формує навколо себе відповідний простір:
“Я не можу почати малювати, якщо навколо безлад. Прибираю, пилосошу, наводжу лад і в кімнаті, і в собі. Після цього готую рамку, ґрунтую, шліфую. Потім підбираю фото, роблю замальовку, наношу перший тон – завжди рожевий. Картина має світитися зсередини”.
Марія працює не в майстерні, а вдома. Частину рамок їй допомагають робити знайомі, але фарбує та збирає вона сама.
Тварини? Ніколи не планувала
“Я ніколи не малювала тварин”, – каже Марія. У художній школі були переважно постановки, натюрморти, вигадані фантазії. У академії – античні статуї, елементи архітектури. А потім був монохром – чорний олівець, вугілля.
“Мене це дратувало до жаху. Бо придумати щось із зображенням тварин могла, а техніки ще не вистачало. Тоді казала: “Не буду! Я ще наб’ю руку і повернусь”.
Коти, собаки й пацюки
Після переїзду у Франківськ Марія знову повернулася до малювання – спершу квіти, потім губні помади, елементи предметів. Але вирішила спробувати щось нове.
“Залишилось дев’ять полотен. На них були мемні котики. Подумала: “Може, зайде?” Намалювала серію – і виставила. Пішло з першого разу.”
Першими були коти. Потім – собаки, морські свинки, пацюки.
“Фотки люди надсилають дуже кумедні. Як побачу – одразу думаю: “Хочу це намалювати!” Це драйвить! Хоч бувають складності – наприклад, чорні тварини: очі, шерсть, все темне, а ти мусиш якось їх “оживити”.
І хоч іноді накочує втома, художниця не зупиняється.
“Так, трохи вигорання є. Просто не встигаю все. Хочу відновитися, але поки що повільно. Потрошки-потрошки”.
Каже, що береться за всі замовлення. Якщо щось складне – попереджає одразу. Але головне – пробувати.
“Я просто беру й роблю. І якщо не вийде – зміню. Або взагалі перероблю. Але головне – не боятися пробувати”.
“Моя собачка — це була мрія”
Хоч Марія часто малює песиків і котиків для інших, свою улюбленицю досі не зобразила.
“У мене одна Лалуся. Я взяла її восени, десь у вересні. Якраз тоді все й почалося з малюванням – перші замовлення, перші гроші. Я давно про неї мріяла, рік, напевно. Вибирала довго. Я постійно в русі, на колесах, тому кіт – не варіант. І от якось випадково знайшла Лалу. Вона приїхала 800 грам, зараз уже кіло двісті.”
Каже, ще не готова її малювати.
“Можливо, я ще не виросла. А може, тому що я весь час зайнята – малюю щодня. У мене вже черга на серпень-жовтень. Але, можливо, коли я вирішу завершити цей період у житті – Лала стане останньою, символічною картиною”.
Зі щирістю художниця зізнається: зараз – найкомфортніший період у її творчості.
“Я досить самокритична. Часто не бачу в роботі того, що бачать інші. Але вперше я задоволена. Малюю, і мені добре. Знайшла себе. Не знаю, як буде далі – можливо, візьмуся за щось масштабніше. Більші формати, нові сюжети – не лише з фото, а з уяви. Може, це будуть пантери чи вовки. І трохи більше фону.”
Котики, TikTok і малюнки
Повномасштабна війна застала Марію в Чернівцях. Каже, було тривожно, але не так страшно, як у Києві.
“Я була в передмісті, мені друзі писали з Києва, Одеси, Запоріжжя – а я, ніби в іншій реальності. Це був шок, але без паніки”.
Тоді вона й створила серію “українських котиків” – патріотичних, кумедних, для друзів. Один з них “залетів” у TikTok. І тут усе закрутилося.
“Писали, що хочуть тату. Хтось друкував футболки, шопери… А я ж взяла за основу роботи іншого художника. Переробила їх, зробила по-своєму. Але написала йому, пояснила, що це некомерційно, що це просто реакція на події. Не знаю, чи побачив. Але я ніде не заявляла права”.
Марія згадує: бачила, що діти перемальовували котиків і надсилали їх військовим.
“Їх вклеювали в листи, вішали на стіни в окопах. Це було зворушливо. Але коли я побачила, що друкують шопери, футболки – на цьому заробляють і навіть не згадують – стало образливо. Хоч би подякували, – жартує Марія”.
Зараз усі її роботи підписані – щоправда, не на фото, а лише перед відправкою замовнику.
Марія вважає, що її стиль – це не лише про кольори, а й про емоції.
“Я завжди старалась бути людиною, з якою легко, спокійно, весело. І навіть зараз, коли малюю – я хочу зробити людині свято. Я дуже гарно пакую роботи, щоб момент відкриття був особливим. І коли мені пишуть: “Це найкраще, що я бачила за останні дні”, – я розумію, що все не дарма.”
Чому все так кольорово?
“Бо зараз кольорів майже ніхто не використовує, – усміхається Марія. – Всюди мінімалізм: біле, сіре, беж. Ну, максимум – червона подушка чи синя ваза. А я так не люблю. Я люблю, щоб була пляма кольору, яка зачіпає око. Хай буде щось яскраве, але в міру. Картина – ідеальна для цього. Вона невелика, її можна поставити в будь-який інтер’єр, і вона стане тим самим кольоровим акцентом.”
Замовляють портрети улюбленців, інколи картини на згадку про померлих тварин.
“Такі замовлення особливо зворушливі. Люди хочуть увіковічнити пам’ять. І хоч часто просять стримані кольори – бордові, темно-сині, – це завжди дуже емоційно”.
“Творчі кризи — це було. Зараз вигорання”
Раніше творчі кризи були частим гостем. Марія згадує, як могла все викинути чи навіть спалити.
“Тепер малюю щодня вже майже рік. Це трохи лякає. Ти вигораєш. Починаються сумніви. А замовлення є, черга на два місяці вперед. І вести соцмережі вже важко. Я роблю все сама – відповідаю, погоджую, редагую, пакую, малюю. Хтось швидко все вирішує, а з кимось процес розтягується на дні”.
Але саме позитивні реакції замовників і підтримка допомагають не зупинятися.
“Коли хтось пише: “Це найкраще, що я бачила”, – я оживаю. Або: “Можна мені таку саму?” – і в тебе знову з’являється енергія. Процес наповнює. Якщо малювання тебе не наповнює – ти, мабуть, малюєш не те”.
Інколи трапляються казуси. Найчастіше – через неякісні фото.
“Я завжди кажу: я не знаю вашу тваринку. Я не бачу її усмішки, звичок. Я малюю з фото. Якщо воно темне, розмите – деталі втрачаються. Буває, просять перефоткати – а надсилають знову фото, де песик – десь за три метри. І що мені з цим робити? Я чесно пробую, прошу, виправляю, шукаю. Але іноді… просто не вгадаєш”.
Буває й складніше – просять об’єднати два фото, де тварина виглядає зовсім по-різному.
“Одне фото – молода, друге – вже старенька. І просять: “Зробіть позу як на першому, а мордочку – як на другому.” І ти стараєшся, а виходить – третя тварина. І ти дивишся, і розумієш: ну, схоже, але не те”.
“Початківцям раджу шукати себе до останнього”
“Пробуйте, шукайте, помиляйтесь – це нормально. Дивіться, хто вам подобається, вивчайте, чим саме – стилем, кольором, технікою? Можливо, комусь ближче олівці, а хтось відчує себе у фарбі. Все пізнається через пошук. І в якийсь момент просто настає розуміння – моє. Ти задоволений. Не тому, що просто красиво, а тому що хочеш зробити ще. І робиш. І знову задоволений”.
“Інколи картина – за день, інколи – за п’ять”
“Деякі малюнки виходять неймовірно швидко – буквально за кілька годин. А буває, що на одну йде три дні. Якщо порода нова, якщо складні деталі – тоді треба час, спостереження. Інколи ще й рамку переробляю – якщо фарба лягла не так”.
Свої роботи Марія пакує дбайливо, додає листівки, зараз і постери. Бо люди чекають довше, ніж вона обіцяє.
“Буває, що хворіє Лалуся – і я випадаю. Я пишу: так і так, не встигаю. І всі розуміють. Ще жодна людина не відмовилась від очікування. Дехто чекає півтора місяці. І я тоді вже готова докласти більше: дарую ще одну картину, кладу щось особливе. Бо мені справді незручно”.
“Найулюбленіша? Перша”
“Це був експеримент. Дівчинка замовила портрет, я кажу: “Я ще так не робила. Але хочете – спробуємо?” І ми зробили. І воно зайшло. Квадратна рамка, все гармонійно, кольори, розмір – усе співпало. Вона стала точкою старту”.
Приємно бачити емоції від картин
“Найбільше мені хочеться побачити емоції. Реальні. От замовили картину для друзів у Парижі – вона прислала відео, де жінка відкриває пакунок і плаче. Я тоді подумала: я роблю щось важливе. Я приношу людям щось дуже-дуже особисте”.
Художниця зізнається: особливо чекає на реакцію іноземців – бо це не просто про красиву картину. Це – про культурний міст.
“Подруга живе в Іспанії. Її хлопець – іспанець. У батьків помер песик. І вона каже: “Зробимо сюрприз?” Я: “Так! Але зніми відео.” Приємно бачити реакції”.
Марія каже, що іноземна аудиторія цікава, але й складна.
“Треба англомовний профіль. Треба більше сторіз. Я знаю. Але в мене просто немає часу. Я не веду розмовні відео, хоча це було б легше. Просто поки не готова”.
Марія сміється, але зізнається – іноді буває важко. Бувають і виклики в комунікації з замовниками. Та додає: такі випадки – одиничні.
Художниця розповідає, що часто навіть не знає, у кого спитати, як правильно діяти.
“Я питаю у подруг: “Давай ти будеш замовницею, а я – я. Розіграємо ситуацію, як відповісти.” Бо інколи просто гублюсь. І це нормально. Ми всі вчимося.”
Міжнародні відправки
“Було таке: відправила дві картини – в Бельгію і в Ірландію. Вони просто зникли. Місяць їх не було. А в США дійшла за 9 днів. Хоча відправляла разом.”
Тоді дівчина з Бельгії сама дзвонила на митницю.
“Каже: “Віддайте мені картину!” Ми жартували, що як буде штраф – поділимо навпіл. Але все обійшлось. Такі замовниці – золото.”
“Я працюю з душею. І для душі”
“Я не женусь за кількістю. Якщо я не встигаю – я пишу. Всі розуміють. Ще жодна людина не відмовилась від картини. Буває, що чекають по два місяці. Але коли вона приїжджає – вона як подарунок. З бантом, з листівкою. І коли отримуєш приємну реакцію розумієш: усе було не даремно”.
Це теж цікаво
ФОТО ТИЖНЯ
