– Що спонукало вас обрати саме шлях військового медика для служби?
– Ніколи не бачила себе медиком, але одного дня вирішила поїхати на Схід добровольцем. Щоб мати реальний шанс жінці потрапити в бойовий добровольчий підрозділ, потрібно було прийти не просто з бажанням, а з навичками. Зрештою, пройшла навчання на бойового медика — і опинилася на Маріупольському напрямку.
У 2020 році підписала контракт із гірсько-штурмовою бригадою, потрапила в розвідку. І так склалося, що зайняла посаду бойового медика. Але більше асоціюю себе саме з розвідувальною
діяльністю. Все, що стосується пошуку інформації, аналітики – це моє. З цим також доводилось за ці роки працювати. Від роботи на позиціях, спостережних постах до аналітичної роботи в штабі. І
попри це, виконувала задачі як бойовий медик. Ніколи не думала, що змогла б бути таким універсальним бійцем.
– Як ваша родина поставилася до рішення піти на фронт? Це був ще час АТО, здається. Як зараз вони переживають вашу службу?
– Ми з моїм рідним братом вже чимало років служимо, що батьки прийняли давно. Звісно, переживання за своїх дітей є, але вони підтримують наш вибір.
– Розкажіть про свою тодішню базову підготовку, на старті кар’єри у війську. Чи знаєте і можете порівняти, наскільки змінилися стандарти навчання новачків?
– Ще до проходження базової підготовки я вже підписала контракт і встигла пройти навчання зі своїм підрозділом. Згодом мене відправили на КМБ, але, маючи значний багаж знань, я не відкрила для себе нічого нового. Навпаки — мене залучали до проведення занять із тактичної медицини, розвідувальної підготовки та топографії, і я з радістю передавала досвід іншим.
Водночас навчання не минуло даремно — зокрема, завдяки інженерній підготовці. Викладав її полковник із величезним досвідом, який навчав мінної справи, ТТХ різних боєприпасів, мінування всього, що можна замінувати та правил пересування на замінованій місцевості. Ці знання стали безцінними в подальшій службі. Завжди його згадую.
А нинішній рівень підготовки новобранців залишає простір для покращення — багато хто приходить без елементарних знань про свою особисту зброю навіть.
– Як змінилося ваше сприйняття війни після того, як почали служити?
– З початком служби моє сприйняття війни кардинально змінилося – більше немає місця ілюзіям, романтизації. Раніше все здавалося простішим: ми самі рвались на «нуль», втрат було менше, і часом навіть здавалося, що там легше дихати.
Тепер війна – це не про адреналін чи прагнення вперед. Це виснаження, біль і реальність, яку неможливо забути, якою б страшною вона не була.
– Що особливого у службі саме в гірсько-штурмовій бригаді?
– Служба в гірсько-штурмовій бригаді вимагає високої фізичної витривалості, адаптації до складного рельєфу та екстремальних погодних умов. Бійці мають володіти специфічною тактикою бою в горах, навичками альпінізму, орієнтування та маскування, що робить їх ефективними навіть у найскладніших умовах.
На щастя, ми не воюємо в горах, хіба що біля териконів, але бригада міцно тримає свої рубежі завдяки високій дисципліні та витривалості, про яку я говорила вище. Вимоги високі.
– Як ви справляєтеся з емоційним навантаженням? Що допомагає відновлюватися психологічно?
– Емоційне навантаження стало невід’ємною частиною мене. Організм настільки адаптувався до постійного стресу, що вже не знає іншого стану. Варто лише повернутися додому й розслабитися — одразу дають про себе знати хронічні хвороби, ніби тіло не може існувати без напруги. А на службі я ще жодного разу не захворіла серйозно (окрім поранень, звісно. Але на це я, на жаль, не можу вплинути:)))
Я звикла до цього ритму, навчилася жити в ньому, і тепер навіть не знаю, що могло б мене зламати морально. У мене немає жодних секретів. Прокинулась, і круто. Всі живі та поруч – я щаслива.
– У 2024 ви завершили навчання у виші, маєте диплом журналіста, який захищали з Донеччини. Чи плануєте працювати у цій професії?
– Цілком можливо. Але важко зараз про це говорити. Якщо знайду колектив, який матиме таку ж систему цінностей, як в мене, то все можливо.
Але після років служби в армії, думаю, що це було б щось в стилі гонзо-журналістики. Дивлячись на абсурдність навколо, іноді важко стримати емоції.
– Знаю, що мали поранення. Як оціните рівень допомоги у медзакладах?
– На перших ланках евакуації, ближче до фронту, рівень медичної допомоги потужний, але чим ближче до дому, тим ситуація гірша. Коли я потрапила на «реабілітацію» в одну з лікарень Коломиї, була шокована хамством і непрофесіоналізмом медперсоналу.
Тут мене навіть звинувачували, як жінку, що сама винна, що пішла на війну і отримала поранення.
Я мала травму голови, контузію, і за два тижні жодного разу не з’явився ЛОР-лікар. Довелось буквально піднімати всіх на ноги, щоб отримати необхідний огляд, бо мене вже хотіли відправити назад на службу. А довідка з останнього лікувального закладу є вирішальною на ВЛК.
Також у мене через ЧМТ одна зіниця була більшою за іншу та не реагувала на світло, на що мені завідуюча відділенням натякнула, що таке можливо лише через вживання наркотиків. Тобто я наркоманка якась. Коли я сказала, що готова пройти всі аналізи, вона розвернулась та пішла. Це сюр. Такого стресу я не відчувала навіть під час того, як ледь не загинула в бліндажі від прямого влучання снаряду. Хотіла подати в суд, але вже сил не було ні на що. Просто повернулась на фронт з розумінням, що я віддаю свої найкращі роки на війні хіба що для своїх рідних, яким це важливо.
Тому навіть не знаю, чи налякали б мене лікарні в полоні після таких «хороших» земляків.
– Розкажіть про свій підрозділ “Галіціан Сквад” та атмосферу в ньому. Як ставляться побратими?
– Раніше наш взвод був суто розвідувально-штурмовим. Але віднедавна почали працювати й ударними дронами. За короткий час дуже розвинули цю справу, свій професіоналізм, навички, і тепер багато хто навіть мріє потрапити до нас для передачі досвіду.
Атмосфера в підрозділі сімейна. До нас не потрапить людина, яка не може влитись у наш колектив. Але зате кожен впевнений у тому, хто стоїть поруч. Ми готові ризикувати заради одне одного. Це і є побратимством, військовим братерством, чого бажаю й іншим. І, відповідно, відношення до мене є хорошим.
– Що б ви порадили молодим людям, які зараз розмірковують про службу в ЗСУ?
– Не сумніватись, бо часу мало. Займатись спортом, бажано кросфітом, вивчати такмед, орієнтування на місцевості. Це важливо.
– Як ви бачите своє майбутнє після війни?
– Мрію врешті «набутись» зі своїм чоловіком, який також воює. Створити справжню сімʼю, жити у власному будинку, і просто насолоджуватись кожним днем разом, чого не можемо зробити зараз. Це дуже пригнічує. Час невпинно летить.
– Які моменти служби приносять найбільше задоволення та відчуття реалізації?
– Найбільше задоволення та відчуття реалізації приносить відчуття, що твої дії реально змінюють ситуацію, що ти робиш важливу справу. Це може бути допомога побратимам, виконання складних
завдань, ефективне використання отриманих знань і навичок та їх передача іншим.
Ще одним важливим моментом є відчуття командної єдності, коли розумієш, що ти частина чогось більшого, і що разом з побратимами ви здатні досягти значних результатів. У такі моменти відчувається, що все має сенс, і це приносить глибоке задоволення.
– Які найбільші потреби зараз для бойових медиків на фронті?
– Якісні позашляховики та РЕБи.
– Яким ви бачите для себе ідеальний мир? Яким ви його приймите?
– Ідеальний мир — це не про замороження конфлікту чи перемир’я, яке ворог буде використовувати для перепочинку перед новими агресивними діями. Це визнання росією своєї поразки, повне виведення її військ з українських територій і відшкодування всіх збитків, завданих війною.
Це мир, у якому немає місця для виправдань чи умовностей, де Україна поважає свої кордони, а росія не має жодних шансів на повторну агресію.
Це не мир, у якому можна просто поставити крапку і закрити очі на те, що було. Це мир, де росія повинна відповідати за свої злочини перед Україною і світом. І цей мир не можна прийняти без реальних кроків до покарання винних, без гарантій безпеки для України.
– Чи відчувається “дух перемовин” на фронті у ці дні?
– Чесно кажучи, ні. На фронті зараз більше відчувається дух боротьби, втрат і виживання, ніж будь-яких спроб до перемовин.
Війна триває, і на передовій мова йде не про переговори, а про виживання та захист своєї землі. Перемовини можуть бути важливими, але вони виглядають дуже віддаленими, і наразі ніяк не впливають на нас.
– Що скажете тим людям, які досі «ховаються» від мобілізації?
– Не раджу ховатись, бо рано чи пізно вас мобілізують, і тоді може не бути можливості потрапити до підрозділу чи бригади, що вам до душі. Зробіть перший крок, виберіть те, що вам близьке, і тоді не буде сенсу ухилятися.
Армія — це не лише штурмовики, є багато тилових посад, які можна обійняти, якщо ви прийдете за власним бажанням. І до того ж — хороша зарплата.
– Яка потреба у ротаціях загалом? (На прикладі вашого підпозділу)
– Хотілось би ротації, але розумію, що нема заміни. Великий сумнів, що хтось краще за нас зможе утримувати так напрямок, на якому ми стоїмо.
Тому працюємо у напруженому темпі. А в самому підрозділі, на рівні взводу, з цим проблем немає.
Марта Дем’янчук “Стріла”
Читайте також: На Донеччині загинув воїн з Тлумацької громади Василь Щербина
ФОТО ТИЖНЯ
