Прикарпатське Черче: життя на цілющих водах з церквою та співанками

Автор: Єва Жасминова

05 Сер, 2021 13:41

Прикарпатське Черче: життя на цілющих водах з церквою та співанками
Село було популярною бальнеологічною оздоровницею, яку прирівнювали до відомих у Моршині чи Трускавці.

Село Черче – одне з найбільших у Рогатинській громаді. Через нього проходить національна дорога Н-09, що веде на Івано-Франківськ і Львів. Недавно її чудово відремонтували і це чи не єдині позитивні перетворення в інфраструктурі села. Траса ніби розділяє Черче навпіл, залишивши по один бік центр села та славу про курорт, а по інший – історичну частину й унікальний майже трьохсотлітній бойківський храм, пише ukrinform.

Саме ця церковиця зображена на гербі Черча, про що Укрінформу погодився розповісти краєзнавець і старший науковий співробітник Рогатинської філії Музею мистецтв Прикарпаття Степан Пушкар. Сам він родом із Черча і щиро переймається життям свого села.

Степан Пушкар
Степан Пушкар

У НАС КУРОРТ

Степан Пушкар зустрічає нас біля зупинки, поряд зі швидкісною трасою на Львів. Каже, цією дорогою тепер автомобілі просто «літають», але в село заїжджають рідко. Адже відомий санаторій, який є знаковим для розвитку села, припинив свою роботу. Відтак краєзнавець просить найперше поспілкуватися з місцевими мешканцями, які раніше там працювали.

Любомир Бринецький
Любомир Бринецький

Біля свого будинку нас чекає Любомир Бринецький, який працював лікарем у санаторії «Черче» понад 40 років. Каже, заклад закрили у 2019 році. У громаді сподіваються, що санаторій припинив роботу лише тимчасово.

«Наш курорт унікальний тим, що він має два природні фактори: торф’яні грязі та сірководневі води, яких точно немає ніде більше у західній Україні. Тому сюди приїжджали й інваліди, й учасники війни. В останні роки тут надавали допомогу учасникам АТО. До нас їхали лікувати опорно-руховий апарат і недуги нервової системи. Вже у 1990-х було відкрито реабілітаційне відділення для лікування хворих після інсультів і травм опорно-рухового апарату», – пригадує Любомир Бринецький.

За його словами, у Черчі знаходили порятунок хворі не лише з України, а й з Казахстану, Туркменістану, їхали з Камчатки та з країн Прибалтики. Багато донецьких шахтарів тут лікувались. Для цього у санаторії працювали понад 150 фахівців.

“Зараз приміщення – без права продажу, хоча там зробили капітальний ремонт корпусів, водогрязелікарні. Надіємось, що знайдеться хтось, хто купить майно”.

Насправді, кілька медиків сьогодні ще працюють у навчально-реабілітаційному центрі, який відкрили у Черчі 10 років тому. Тепер це Черченська спеціальна школа Івано-Франківської облради. Про це телефоном нам розповідає директор центру Надія Шемберко. Школа сьогодні приймає дітей з особливими освітніми потребами, зокрема з порушеннями опорно-рухового апарату. Нині тут канікули. Але у період навчання сюди привозять до 40 дітей із районів Прикарпаття, з них 32 – діти з інвалідністю. У першій половині дня для них у школі проводять звичайні уроки, а в другій – реабілітацію.

«У нас працюють логопед, психолог, соціальний педагог. У школі є масажі, розробки, лікувальна фізкультура», – розповідає Надія Шемберко.

До десятиріччя школи освітяни та учні готують тут імпрезу, а ще працюють над проєктами, які дозволяють покращити їхню матеріально-технічну базу.

А ще хвалиться, що школа виграла проєкт у Рогатинській громаді й отримала 40 тис. грн на придбання джакузі. Тепер, каже, всі діти школи зможуть плавати і приймати оздоровчі ванни.

ДЖЕРЕЛО «ЛЬОНЬО» І ВІЛЛА «БОГДАНІВКА»

Насправді, у Черчі перші лікувальні ванни приймали ще у XIX столітті, коли дослідили, що тутешні грязі мають цілющі властивості. За легендою, француз, який жив у сусідньому селі Пуків, безнадійно хворів. З Черча йому возили болото і воду, з яких робили для панича купіль. Коли француз одужав, сюди почали приїжджати євреї з Рогатина за оздоровленням. Інколи місцеві гріли воду і відвозили тим, хто хотів купатися вдома, що давало непоганий заробіток селянам.

«Санаторій у Черчі був заснований у 1920-х роках. Коли в селі проходили цісарсько-королівські маневри за часів Австрії, у складі війська були лікарі. Ось вони й відправили звідси воду на дослідження у Відень. Відтак усі дізнались, що вода тут справді є лікувальною», – розповідає нам Степан Пушкар уже на території курорту, куди ми добрались асфальтованою дорогою. Вона дісталась селянам від радянської влади, коли санаторій переживав певний розвиток.

Натомість, Степан Романович переконаний, що найкраще Черче розвивалось у міжвоєнний період, коли санаторій ще називали «живець», а його першим директором був брат письменника Богдана Лепкого, Левко.

«У Черчі були кілька джерел. Одне із них навіть називалось «Льоньо» на честь Левка Лепкого. Лікувальна вода теж було джерелом доходу для місцевих. У 1920-х село переживало піднесення. Тут звели народний дім, корпуси для туристів. Сюди приїжджала вся тодішня українська інтелігенція. До прикладу, тут був Кость Левицький (політичний діяч Галичини – авт.), відпочивав художник Едвард Козак, грали джаз Яблонські (Ябцьо-джаз, або джаз-капела Леоніда Яблонського, найпопулярніший колектив Львова у 1930-х роках – авт.)», – розповідає Степан Пушкар.

Саме тоді, каже, у Черчі почали зводити вілли для відпочинку. Кожна з них мала свою назву. Так у селі з’явилась вілла «Богданівка», де Богдан Лепкий писав свою відому трилогію про Мазепу.

«Богданівку» для Богдана Лепкого свого часу звели за кошти жителів Бережанщини та Рогатинщини», – розповідає краєзнавець.

За його словами, Лепкий у Черчі працював із задоволенням і саме з цієї вілли утік від переслідування радянської влади поїздом зі станції «Чорні лози». Адже поряд із відомим курортом була прокладена залізниця, якою тоді активно користувались місцеві та приїжджі. Після втечі письменника, у «Богданівці» облаштували зубний кабінет, але віллою цікавились не лише хворі.

«Про «Богданівку» питали дуже багато людей. Тоді їм розповідали про письменника Богдана Лепкого, який писав тут про Мазепу, про його брата Левка Лепкого та про дорадянську історію санаторію, коли до Лепкого приходили пластуни з Рогатина і тут справді існувало відчуття загального захоплення письменником. І щоб не було багато таких незручних запитань, вирішили розібрати «Богданівку», – констатує краєзнавець.

Він стверджує, що за часів Незалежної України питання про відновлення «Богданівки» підіймали неодноразово. Вдалося навіть закласти символічний камінь і залити фундамент вілли на її історичному місці. Та далі справа не пішла.

Ми йдемо побачити, де була «Богданівка». Шлях веде через санаторій «Черче», а це – величезна територія посеред села, яка просто потопає у бур’янах. Радянські корпуси стоять поряд зі столітніми віллами, фактично у парковій зоні. Ми знаходимо історичний фундамент «Богданівки». У травах, що буяють у пояс, Степан Пушкар знаходить табличку і читає: «Встановлено у 1991 році».

Повертаючись із центру села, бачимо великі приватні садиби та кілька незавершених будов.

«У навколишніх хатах досі у криницях є лікувальна вода. Так, вона не надається для пиття, бо має не дуже приємний запах, але вона лікувальна. Розумієте, місцеві тут жили з того, що надавали людям житло. У санаторій не могли вселитися всі охочі. Доходило до того, що господарі жили у кухні, а кімнати віддавали приїжджим. Пізніше люди почали добудовувати кімнати для гостей. У 1990-х з’явились садиби. Так, поодинокі з них приймають сьогодні туристів, але ресурс для розвитку туризму залишився тут», – стверджує краєзнавець і вказує на санаторій «Черче».

ПРО МАСЛО ТА МОРОЗИВО З ЧЕРЧІ

У міжвоєнний період Черче розвивалось дуже успішно. У 1938 році тут запрацював маслозавод. У селі бракувало рук, роботи було багато, а тому й люди жили небідно. Свого часу в Черче звозили до 65 тонн молока і тут виробляли всю молочку, ба навіть морозиво. Про це нам розповідає останній директор маслозаводу Степан Пилипович Попів. Нині йому 90 і він досі згадує, як керував підприємством, де працювало близько сотні людей.

Степан Попів
Степан Попів

«Ми виробляли сир, масло, фасували молоко, бо мали фасувальну машину. Робили кефір, а потому ще й морозиво, – пригадує Степан Попів.

Питаю у нього, чи натуральним було морозиво у Черчі й як називалось.

«Воно було без назви, але натуральним, бо ми тоді навіть не знали, що таке консерванти чи добавки», – констатує Степан Пилипович.

Пригадує, завод закрився, коли почали розпадатися колгоспи. Люди тоді повели продавати корів, бо це були швидкі гроші.

Маслозавод остаточно зник, коли його розібрали на металобрухт. Не було тоді ні сторожів, ні інвесторів. Тепер будівля у селі стоїть пусткою.

Дорогою проходимо повз іще одне занедбане приміщення. Від нього залишились тільки стіни, а між ними росте трава, дерева виглядають з розбитих вікон.

«Це колишня сільська рада, яка працювала у 1940-х роках, – каже Степан Пушкар. – Сюди привозили арештованих, тут їх допитували… Думаю, у людей є страх до цієї будівлі, а тому й руки до неї не доходять», – зазначає Степан Пушкар.

Він додає, що у Черчі дуже довго чинили спротив радянській окупації. Останній бій з енкаведистами на вулицях села тут відбувався у листопаді 1953-го, через півроку після смерті Сталіна. Тоді кілька упівців прийшли до садиби «Ліберівка», де лікар часто допомагав хлопцям з лісу. Про їх візит довідалось «НКВД», яке кинуло всі сили, аби завадити бійцям УПА відступити в ліс. У результаті нічної стрілянини, один із упівців загинув від поранення і втрати крові, а лікаря, до якого приходили хлопці з лісу, відтоді у Черчі ніхто не бачив. За однією з версій, він був агентом КДБ.

«Коли нас учергове визволяли під червоними прапорами, а в німців теж був такого ж кольору прапор, лише зі свастикою, то в 1941 році вони Черче обминули», – розповідає Степан Пушкар. Очевидно, цей й врятувало від розгрому село та його дерев’яну церковицю, яка сьогодні зображена на гербі Черчі.

ЦЕРКВА ПАРАСКЕВИ

«Ця церква для нашого села є дуже знакова. У 1733 році вона була сюди перевезена з сусіднього монастиря Святої Параскеви П’ятниці, після чого впродовж майже трьох століть громада нею опікується», – зазначає Степан Пушкар.

Степан Пушкар
Степан Пушкар

Церкву в Черчі виклали на кам’яному фундаменті з ялини та дуба. Нині храм височіє на пагорбі, а селяни самотужки доглядають і його територію, 1 унікальну будівлю, яка досі є пам’яткою архітектури.

«Церква зведена у бойківському стилі, але це не означає, що її привезли з Бойківщини, чи звели руками бойківських майстрів. Бойківський тип храмів – прадавній, який був поширений під Львовом, на Волині, Поліссі, але найкраще зберігся на Бойківщині, звідси й назва», – розповідає Степан Пушкар вже біля церковиці Святої Параскеви і показує характерні ознаки бойківської архітектури.

Ключі від храму зберігає місцева пані Катерина. Вона розповідає, що Службу Божу тут правлять раз на рік, на Параскеви, 10 листопада. Якщо свято припадає на будній день, службу переносять на неділю. Тоді до храму приходить стільки людей, що яблуку ніде впасти.

«Тут пораються сестриці з нової церкви, бо в нашому куті живуть лише старі люди, а молодих уже нема», – розповідає пані Катерина і запрошує нас ближче роздивитись іконостас.

«Цей іконостас належить до ХVIII століття. Він дуже добре збережений, втрачені лише дві намісні ікони, гіпотетично – це лики Святого Миколая та Параскеви П’ятниці. У дияконському ярусі ушкоджені крайні дві ліві ікони. Решта – підлягають відновленню та реставрації», – розповідає Степан Пушкар.

Він показує у храмі «царські врата» у вигляді «глорії», які нагадують зображення сонечка, розповідає про «всевидяще око» та про апостолів на іконостасі. Кожен із них у руках тримає предмет, від якого зустрів мученицьку смерть. У святого Фоми можна розгледіти будівельний кутник.

«Це нагадування про те, що Фома побудував для індійського царя палац. Щоправда, не на землі, а на небі. Для цього цар йому залишив багато грошей. Фома їх роздав. Коли цар поцікавився, чи коштів достатньо, Фома забажав ще – і знову гроші розтратив. Коли вже цар поцікавився, а де ж палац, то Фома йому заявив, що звів його на небі. Монарх спочатку хотів зняти з нього шкіру, а потім ще й зварити за зухвальство, але якраз того дня цар утратив свого брата, котрий після цього з’явився йому уві сні та показав на небі палац, що побудував Фома. Після того цар увірував, а Фома був помилуваним», – зазначає краєзнавець.

Одразу питаю, чи є кошти на відновлення церкви Святої Параскеви у Черчі. Дізнаюся, що в місцевих бюджетах на це грошей немає, а збережений храм на черченській землі – лише завдяки небайдужим селянам, попри те, що до церкви часто навідуються туристи.

«Щороку на Великдень тут святять паску. Одного разу священник сказав людям, що церква хилиться і може на другий рік розвалиться. Мене це зачепило і тому я почав самотужки шукати вихід», – розповідає Тарас Микитин з Черча.

Тарас Микитин
Тарас Микитин

Каже, попросив поради в товариша, а той – художник, тому й намалював церкву. Картину виставили на продаж у Фейсбуці, придбала її родина священника, а за виручені кошти активісти залатали діри у покрівлі храму.

Цей крок, каже, не лише зупинив руйнацію церкви, а й згуртував селян навколо ідеї її збереження. Навіть тих, хто тепер проживає в Америці. Тепер у Черчі видали буклет про церкву Святої Параскеви, а ще пишуть проєкти, щоби залучити кошти на її порятунок.

«Церква перекрита гонтою, а вона зберігається 30-40 років. Востаннє заміну покриття зробили у 1970-х роках. Треба поспішати з ремонтом. Якщо не зробити заміни гонти, то будівля зруйнується. Але я оптиміст і вірю, що все можна зробити», – зізнається Тарас Микитин.

Степан Пушкар бачить порятунок храму в створенні у ньому музею. Бо тоді, каже, там буде охорона, планова реставрація, паспортизація кожного предмета і навіть постійне прибирання та ремонт.

Про все це небайдужі селяни міркують уже на подвір’ї в Оксани Гривнак, яка свого часу зібрала черченські народні таланти і зробила село відомим на всю Україну.

«ЧЕРЧАНИ»

Пані Оксана зустрічає нас у себе вдома у вишиванці. Розповідає, що працювала у санаторії старшою медсестрою, створила там аматорський фольклорний колектив «Черчани», який у 1995-му отримав звання народного.

Оксани Гривнак
Оксани Гривнак

«Нам у санаторії часом казали, що тут, мовляв, працюють «бандерівці», але я просила людей ставитися до приїжджих поважно, щоб вони розуміли, що тут їх чекають і люблять. 20 років я працювала, всі ці літа з колективом виступала і в санаторії, і всюди, де нас запрошували», – розказує пані Оксана. Вона показує альбом із нагородами та світлинами, пригадуючи про п’ять міжнародних фестивалів, стільки ж всеукраїнських, «Шевченківський гай» та «Країну мрій», де «Черчани» співали опільські пісні.

У свої 85 років Оксана Гривнак описала давні весільні обряди Опілля у книжечці “Черченське весілля”, ще співає з рідним колективом та силяє ґердани. А ще – вчить співати онуків і ділиться віднайденими піснями з молодими філологами, які часто до неї навідуються.

 Оксани Гривнак
Оксани Гривнак

«Ми маємо традиційні костюми, запаскам – до 100 років. А я ще роблю такі жупани, справжні опільські», – демонструє пані Окасна і пригадує, як у 2018 році колектив виступав на «Фольк-musik» у Києві. Тоді, каже, їх часто показували по телевізору – і так «Черчани» стали відомими.

«Я ще співаю з колективом, бо маю такий голос, що можу виконувати арії», – зізнається пані Оксана і заспівує «Місяцю ясний, зорі прекрасні…»

«Тих пісень, що виконуємо, ми навчились від старожилів Черче, коли пасли корови, коли чули переспіви на наших весіллях – один стіл заспівує: «Ой на горі два дубки…», а інший – «Ой поїхав стрілець на страшну війну…», або «Ой на горі, на високій, два дуби тоненькі. Там Бандера вибирає хлопців молоденьких», – підхоплює розповідь теперішній керівник народного аматорського фольклорного колективу «Черчани» Ірина Пащин у Черченському будинку культури.

Ірина Пащин
Ірина Пащин

Вона зізнається, що «Черчани» стали фіналістами у «Фольк-musik» з піснею «Гарні вечори», що дало можливість їм зазвучати на багатьох радіостанціях і «відкрити українцям душу Опілля».

«У нас є різні пісні – і весільні, патріотичні, й жартівливі, і сумні, й сороміцькі. Я навіть питала колись свою хресну, мовляв, а чого це ви таке співали: «Сіла баба на порозі, розставила вбидві нозі. Най си вітер повіває, бо ніхто там не буває…», – а вона мені відповідає, що тоді забирали хлопців у військо, а жінки отак, співанками, жартували одна над одною, аби життя було трохи веселішим», – розповідає Ірина Пащин. Вона показує черченську «Світлицю», яку колектив створив самотужки, приносячи сюди давні скрині, вишиванки та господарське приладдя.

«У цій «Світлиці» ми проводимо екскурсії. Тепер діти мене питають: а що таке «нецки»? А я їм показую, що там і немовлят купали, і вареники місили. А ще маємо кужіль, веретено…», – хвалиться Ірина Пащин.

Вона показує вишиті жіночі сорочки, які кожна учасниця «Черчан» зробила для себе.

– Скільки тепер в колективі співає учасників? – запитую у пані Ірини.

– Нас тепер 10 жінок.

– Чоловіків немає?

– Немає, на жаль. Були колись чоловіки, бо співати на весілля та вечорниці йшли парами, а тепер така ситуація, що чоловіки змушені їздити за кордон, аби заробити для своїх сімей.

– Де мрієте ще заспівати?

– На всіх фестивалях, бо маємо, що показати. Мрію, аби повернули «Фольк-musik», щоб ми змогли там стати переможцями між фіналістами, а ще мрію, аби всі наші міністри та керівники прийшли в наші холодні будинки культури і побачили, як ми любимо українську пісню, що працюємо в таких умовах…

Приєднуйтеся до “Галки” у  Telegram та Instagram - найважливіші та найсвіжіші новини одразу у Вашому телефоні! 

  • like 3
  • like
3
Подобається
  • like
  • exciting
  • laugh
  • surprise
  • sad
  • angry

Loading...