Прикарпатський воїн Василь Москаль-Дмитрів загинув дорогою додому у відпустку

Ігор розповідав про старшого брата – 37-річного Василя. Його обличчя залишалося стриманим і спокійним. Та цей спокій був лише зовні. Очі видавали більше, ніж дозволяв собі сказати голос воїна. У них читалися біль, порожнеча й глибока втрата, яку важко прийняти серцю, що багато пережило на війні.

Про це пише “Галка” з посиланням на Рогатинську міську раду.

Страшна звістка прийшла з Чернігівщини. Не стало брата, особливого “побратима”, з яким Ігор пройшов найскладніше: дитячу трагедію — втрату матері, а також війну, що ще в молоді роки покликала обох братів на фронт…

Сьогодні Рогатинська громада розділяє горе родини Москалів з приводу втрати сина, брата, онука, рідної людини — воїна Василя. Його життя обірвалося 9 березня 2026 року біля Косачівки на Чернігівщині — дорогою додому, у відпустку.

Зі слів рідних відомо, що Василь Москаль-Дмитрів народився 17 вересня 1988 року в селі Данильче. З дитинства його доля була сповнена випробувань. У юному віці він пережив важку втрату: онкологія день за днем забирала життя мами Світлани. Після її смерті світ для двох братів звузився до батька, бабусі, тітки — і один одного.

Саме бабуся Мирослава фактично замінила хлопцям матір: огортала турботою, берегла й підтримувала, як могла. Вона була готова прихилити для них небо, намагаючись дати тепло, якого так бракувало.

У 1995 році наш земляк пішов до першого класу Калинівської ЗОШ. У 2004-му продовжив навчання у Рогатинському державному аграрному коледжі, де обрав фах ветеринара.

Згодом пройшов строкову службу в армії — у танкових військах.

У житті Василя з’явилася сім’я. Він був батьком чотирьох дітей — Ірини, Святослава, Павла та Любомира. Любив спорт і техніку, багато працював, зокрема у сфері будівництва. У душі ж залишався тим самим жартівливим, енергійним і добрим хлопцем, який завжди підтримував і підставляв плече, коли комусь було важко.

2014 рік приніс війну. Василь не вагався — став на захист України, віддавши їй свої молоді роки. АТО, східні рубежі… Понад рік він бачив війну такою, якою її знають лише захисники. Тож вирішив пов’язати своє майбутнє з військовою справою. Підписав контракт і продовжив службу.

У Старичах передавав бойовий досвід молодим бійцям, працював інструктором. За ці 12 років пройшов непростий військовий шлях — із бойовими завданнями, пораненнями, лікуванням та складними операціями в Україні та Німеччині. Нагороджений численними відзнаками, серед яких орден “За мужність ІІІ ступеня”, обласні грамоти за сумлінну службу.

У пам’яті рідних він назавжди залишиться люблячим сином, братом і батьком. У пам’яті побратимів — надійним товаришем. Людиною, яка пройшла війну й залишила по собі добру згадку.

Про дату та час прощання з нашим Захисником буде повідомлено додатково.