Мій чоловік Дмитро — IT-спеціаліст на підприємстві критичної інфраструктури, й від його роботи залежить безперебійна робота заправок. Нам пощастило, що ми обоє можемо працювати майже з будь-якого місця, де є інтернет.
Та насправді такого плану — жити саме в селі, за 700 кілометрів від Києва, — у нас не було. Але я мала величезне бажання жити саме в будинку, а не в квартирі.
Ми думали, що ось продамо свою квартиру в столиці й купимо будиночок десь під Києвом. Розглядали різні варіанти, але якось за пів року пошуків ніякого прориву в цьому напрямку не було — так складалося, що навіть коли ми знаходили підходящий для нас варіант, в останній момент угода зривалася.
І я просто знічев’я почала дивитися на OLX хати не під Києвом, а на Прикарпатті.
“Буквально за два дні знайшла дуже дешеву хатинку й кинула чоловіку: “Невже це реальна ціна така?”. Бо знайти будинок до 5 тисяч доларів у горах — це щось фантастичне. Діма подзвонив продавцеві — все правильно!”
Ми не їхали з Києва від сирен чи обстрілів, ні. Я з самого початку повномасштабного вторгнення активно займаюся волонтерством — разом з однодумцями заснувала благодійний фонд YangolyUA. Ми допомагали переселенцям, опікувалися військовими в шпиталях, часто самі відвозили допомогу на Схід. Тож для нас обстріли — це абсолютно нормальна історія вже.
Тож однією з причин, чому я так загорілася ідеєю переїхати саме в село, було моє фізичне й емоційне вигорання. За 2,5 роки керування фондом я стала, як порожній глек, і мені треба було наповнитися. А гори — це моє місце сили, де я набираюся енергії для свого руху, для своєї діяльності. Тому що в літаку спочатку треба вдягати кисневу маску на себе, а потім вже допомагати іншим.
З моменту, як я знайшла це оголошення на OLX, до моменту, як ми дали завдаток за будинок, минуло днів пʼять.
Я добре запам’ятала першу зустріч з цією хатинкою. Ми були такі стомлені після далекої поїздки, а тут ще й у самому селі нема дороги. І чоловік був увесь на нервах — я прямо відчувала, що сірника кинеш, і він спалахне.
Нам ще по телефону власники говорили, що до хати треба буде трохи пройтись. І ось ми нарешті дісталися до потрібного подвір’я. Я дивлюся й розумію: це моя хата. Я в неї закохалася одразу. А ще навколо все таке зелене було, люди всі святково вбрані, бо це якраз була Вербна неділя — ну просто картинка з книжки!
Помічати не лише красу ми почали трохи пізніше. Річ у тім, що та сама фантастична ціна, на яку ми спокусились, була зумовлена об’єктивними факторами — у цій частині села просто немає дороги та зовсім немає під’їзду до хати. Саме дороги, а точніше їхня відсутність, і стали для нас першим випробуванням.
“До найближчого магазину — 3-4 км, бо село величезне. Ми живемо на краю, і наші сусіди — це переважно жінки похилого віку: їм потрібно й на пошту по пенсію з’їздити, і якусь там посилку від рідні забрати, і просто на базар, в магазин, або, не дай Бог, в аптеку чи до лікаря. Ми з Дімою одразу сказали новим сусідам, що будемо в цьому плані допомагати.”
Ще один момент, який, окрім бездоріжжя, став для нас певним випробуванням — це відсутність питної води. Коли ми приїхали купувати хату, нам сказали, що в криниці на подвір’ї води вдосталь, і жодних проблем не буде.
А коли ми вже почали тут жити, зрозуміли, що та криниця пересохла, тому що там немає джерела. Нам треба було копати нову криницю.
Чоловік із сусідом Володею взялися це робити вдвох. Але вже на другий день робіт Діма зламав палець на руці, коли витягав з ями накопану глину, тож продовжив копати вже з гіпсом. На щастя, на допомогу підтягнулися інші сусіди й допомогли викопати й опустити бетонні кільця. Тому наша нова криниця вже має свою історію, а головне — в ній дуже смачна вода.
У нашому селі дуже багато літніх людей, зокрема, самотніх жінок. Тому по можливості стараємось допомагати нашим новим сусідам — не лише підвезти в аптеку, але й нарубати дров, щось там занести. Вони допомогли нам, коли нам потрібна була допомога з криницею, а тепер ми підтримуємо їх.
Тепер уже Діма разом з іншими чоловіками копає криницю для наших сусідів — їм теж довелося будувати нову. У серпні допомагали односельцям збирати картоплю — тут це називають “толокою”, а раніше ми навіть такого поняття не знали.
“Толоки — це, по-перше, дуже крута комунікація з сусідами та місцевими жителями загалом. По-друге, це така дуже українська тема, тому що, допомагаючи, ми руйнуємо міф “моя хата скраю”: де б не була наша хата, треба завжди підтримувати одне одного.”
Я вважаю, що нам вдалося інтегруватися в громаду, бо ми прості люди без пафосу та понтів.
Ми живемо справжнім сільським життям — з усією його романтикою і з усіма труднощами. У нас туалет на вулиці, перемо вручну, бо ми пралку нібито й підключили, але поки не дуже ця вся схема працює, тому доводиться прати руками. Але, ви знаєте, потім речі пахнуть такою гірською свіжістю, що навіть не потрібно ніякого пом’якшувача.
Тут навіть наш пес Сантос змінився. Він був абсолютно міським собакою — навіть по траві ніколи не ходив, лише по асфальту. Коли ми переїхали в село, де асфальту мінімум, він спочатку розгубився дуже, але вже звик, і йому тут теж кайфово.
Коли ми переїхали в Хімчин, я не була впевнена, чи мені тут сподобається жити. Але мені здається, що для кожного з нас десь є «своє» село, де ми будемо почувати себе, як удома.
Саме тут, у нашій хатці без зручностей, у цьому дворі з великим старим горіхом я відчуваю себе на своєму місці.
