Сашко та Юлія — приїхали до Івано-Франківська з Донецька. Це молоде подружжя (йому — 28, їй — 22), воліє не називати своє прізвище — адже не відомо, як їх після цієї розмови сприймуть у рідному місті. Пара не просто вирішила перечекати військовий конфлікт на Прикарпатті — у їхній сім’ї скоро буде поповнення.
– Як давно Ви одружені?
– Ми з боями одружилися в серпні. Наш районний РАГС видавав вже свідоцтва про шлюб ДНР-івського зразка. Прийшли в інший, український РАГС— нас там не схотіли приймати, довелося довго просити зробити це, хотіли 400 гривень взяти. Але все закінчилося нормально, правда без особливих радісних емоцій, і традиційних свідків фактично не було — всі дівчата вже виїхали з міста, лише я знайшов колегу з роботи.
– Якою була ситуація в Донецьку перед Вашим від’їздом?
Юля: – Вже в травні там почалися страшні речі — від цього ми просто ходили, і крутили пальці біля скронь. Коли зібрався перший мітинг підтримки України, мій друг ледве втік звідти живим. Бо та ж міліця, яка мала охороняти нас, просто була бездіяльна, допомагала нападати на проукраїнських донеччан. Потім почали розбивати машини з українською символікою…. Зараз в місті грошей в готівці немає, все подорожчало в два рази. ДНР роблять люди, які не реалізували себе в житті донині.
Саша: – Насправді в місті сидіти безпечніше, ніж виїжджати з нього. Дуже небезпечно оминати блок-пости. Не раз бували випадки, коли у людей забирали машини, заставляли рити окопи. Тай загалом багато хто зник без вісти. Дуже показовий момент — бійці ДНР не розлучаються зі зброєю і формою навіть у свої вихідні дні. Тобто вони нарешті отримали якусь вагу, статус, про який мріяли у мирному житті.
– Ви є політично активними людьми?
Юля: – Для мене політичні ігри не важливі — важливо лише аби рівень життя в державі був високим. Люди дуже сильно перейнялися політикою, і от що ми зараз маємо. Люди забули, що найцінніше що у нас є — життя. А живуть популізмом.
Саша: – Що в Росії, що в нас — жити погано, не розумію цих конфліктів.
– Як Ви опинилися у Івано-Франківську?
Юля: – Ми тут вже майже три тижні. Жили у багатоповерхівці в центрі Донецька — вирішили поїхати звідти, оскільки почастішали артилерійські обстріли нашого району. Спершу, коли снаряди влучили у наш район — надіялися, що це випадковість. Потім відбувся другий обстріл — розбомбили сусідній дім. Я достатньо насиділася в підвалі. У нашій квартирі шибки повилітали. Третього бомбардування ми чекати не стали.
А в Івано-Франківськ приїхали після пошуку в «гуглі» рейтингу найкомфортніших міст України — ваше місто там зазначене під №1.
– Рейтинг комфортності не підвів?
Саша: – Зовсім ні, навпаки. Чудове місто. Ми часто бували у Львові — там набагато брудніше, навіть центральні вулиці. І людніше. Донецьк до речі теж чисте місто. Але тут все компактніше, зручніше. Красива архітектура, у нас таких старовинних будинків немає… Ми навіть встигли в гори з’їздити, на гору Хом’як піднялися — Юля у мене молодець. Ну і ціни — вдома кудись сходити значно дорожче. Лише вулиця Набережна не сподобалася — жахлива дорога.
– А як Вам місцеве населення?
Саша: – Спочатку нам все дуже подобалося. Нас поселили у «гуртожитку готельного типу», в центрі міста, на Лесі Українки…Взагалі, ми приїхали фактично з пляжу. Без одягу майже. На щастя, нам його дали тут, місцеві волонтери допомагають…
Але пізніше до нас підселили більше 10-тка чоловіків з периферії — на якісь курси. У нас виявилася спільна кухня, і почалося. Чоловіки починали пиячити з самого ранку, і це продовжувалося до пізньої ночі. Шум-гам постійно в коридорі. Ми намагалися з ними не спілкуватися — лише раз зробили зауваження — коли вони почали лаятися при дітях. Ну і у відповідь почалося — що ми не такі, як вони — що вони націоналісти, ми чомось гірші…
Про мову почали претензії висувати — чому ми нею не розмовляємо, мовляв ми не є українцями. Я відповідав — ну як не українці? Ми ж тут народилися, виросли. Родичі мають коріння навіть з Західної України. Це ж не трагедія, що я думаю і розмовляю російською — просто я в такому середовищі виріс.
Потім сусіди почали цікавитися моєю думкою щодо батальйону «Прикарпаття» – це взагалі як провокація виглядало, я навіть не знаю точно, що там з ними було. У мене склалося враження, що їх пригнічували дотепер, а тепер вони намагаються відомстити, чи що. Але я вважаю, що так не має бути. Треба просто популяризувати українське, воно має стати модним. Коли у нас буде вищий рівень життя, кращі закони — ось шлях до успіху України. І діти не будуть питати — а на якій мові нам розмовляти? Чомусь в тій же Швейцарії такої проблеми немає — хоч там і німецька, і італійська.
Був ще випадок у банку смішний — в черзі якась пані занадто близько до мене притулилася. Я кажу «є ж поняття особистого простору», російською. Вона відповідає – «я педагог вже багато років, я знаю що таке особистий простір. А ви тут, москалі понаїжджали, і розказуєте мені, як жити». Але це в процесі діалогу зникає, головне — спілкуватися.
В Донецьку також багато людей погрузло в «совку» – переважно це люди за 40. А тут в такому віці, російськомовних чомусь вважають москалями. Але це ж не так. Бо нам, при тому ж Януковичу, зовсім не краще стало жити. Всім стало гірше, у всій країні.
– Юля, не так багато часу залишилося до поповнення у Вашій родині — вже вирішили, де будете народжувати? Чи є підтримка тих, хто Вами опікується в Івано-Франківську?
Юля: – На жаль, облаштувати своє «гніздечко» в Донецько не можу…Я наразі на 8 місяці, час ще ніби є. Я стала тут на облік, обстеження, аналізи — все безкоштовно. Це приємно. Люди допомагають, в Координаційний центр, що у «Просвіті», приносять різні дитячі речі.
Саша: – Зараз ми маємо намір поїхати до знайомих у Львівській області — але все одно народжувати, мабуть, будемо тут. Поки що живемо на заощаджені гроші, якось додаткової фінансової допомоги немає. Тож дуже сподіваємось, що скоро зможемо повернутись додому і знову жити в мирній країні.
ФОТО ТИЖНЯ
