“Щоб щелепа падала”: як Віталій Палков розвиває танці на кріслах колісних у Франківську
Віталій Палков на кріслі колісному танцює все життя. Спочатку на дискотеках, бо просто любив це робити. А потім його захоплення переросло у мету змінити життя людей з інвалідністю в Івано-Франківську.
Як все починалося
Десь у 2007-2009 роках Віталій потрапив на семінар з танців у Києві. Туди запросили людей з інвалідністю з різних областей України. Разом з ним їздила Надія Стефурак. Коли вони повернулися з Києва, народилася ідея – розвивати танці на кріслах колісних в Івано-Франківську.
На той час культури танців для людей на колісних кріслах в Україні майже не було. Та й зараз, каже Віталій, вона не дуже розвинена – спочатку завадив карантин, потім війна.
Для Віталія танець – це не просто рух під музику. Це реабілітація, і фізична, і психологічна. Це спілкування, знайомства, можливість побачити світ. Це шанс вийти на сцену і звикнути до думки, що у тебе інвалідність, але це не заважає тобі виступати перед людьми.
“Подивіться на Любу, як вона сьогодні рухалася. А через півроку подивіться, як вона буде виїздити на кріслі”, – каже він про одну з учасниць”, — після двох-трьох годин репетицій руки так “намахаються”, що аж ноги болять. І це не просто фізичні вправи – люди вчаться акторству, стають зовсім іншими”.
Відродження після перерви
Через карантин і війну довелося зробити паузу. Майже два роки не можна було збиратися, виступів не було. Потім почалася повномасштабна війна, і треба було адаптуватися до життя в нових обставинах, але Віталій не міг залишити свою ідею.
“Якщо ніяк не піде, то виїду за кордон, то будете дивитися, як я за німців танцюю, — жартує Віталій, — Але я хочу тут допомагати”.
Зараз до нього приєдналися п’ять пар. Серед них – люди на протезах, ветерани з фронту. Проте зібрати всіх важко. Навіть після згоди людям, на думку Віталія, щось заважає. Хтось невпевнений і долає соціальний бар’єр. Буває, що потім не беруть слухавку, бо, виявляється, ще не готові. Хтось у лікарні. Але Віталій переконаний — це тільки початок.
Плани на майбутнє
Віталію вальси здаються нудними:
“Навіть на баланс не можна встати. Несерйозно”.
Він мріє про брейк, про різні стилі, про танці, від яких “щелепа падає”, а не такі, що “помучилися на сцені”.
Віталій не збирається обмежуватися одним конкурсом. Він хоче, щоб це тривало. Щоб були різні танці, щоб хореографи допомагали від серця. Якщо номерів буде багато, вони розбавлять їх піснями, віршами – будуть ставити повноцінні концерти.
Зараз немає нічого: ні коштів, ні залу, ні візків, ні костюмів. Один грант нещодавно не пройшов. Це сильно демотивувало чоловіка.
“Відчуття було таке, ніби хтось підрізав ноги”.
Хореограф має бути креативним, має вміти працювати з людьми на кріслах колісних. У жодному інституті не вчать, як ставити танці для візочників. Багато людей бояться, незручно їм, не знають як спілкуватися. Потрібна жива, європейська людина, каже Віталій:
“Бо в Україні люди часом навіть не дивляться в очі, коли бачать людей з інвалідністю – аналізують, як там ножки поскладені”.
“Танець не має обмежень”
Олександр Заставний – хореограф, який на початках допомагає втілювати ідею Віталія в життя. Для нього це новий досвід, нові виклики, нові форми подання танцю.
Він працює з Віталієм в межах проєкту обласної державної адміністрації “Нескорені”. Олександр разом з учасниками готує два дуетних танці на українську музику. Рухи адаптовані під можливості кожного учасника.
Це не перший його досвід роботи з людьми на візках – один танець вони вже зробили. Олександр зізнається, що учасники психологічно так його “розклали”, що виявилося не так важко, як могло здаватися. Учасники самі допомогли йому подолати будь-які бар’єри, якщо вони були. Виявилося, що працювати з ними – це просто інший підхід, інші рухи, але та сама творчість.
“Підготовка до виступу – це довготривалий проєкт, який потребує дуже багатьох занять, репетицій. Це буде поступове, поетапне вивчення”, – пояснює Олександр.
Для хореографа це новий досвід, нові виклики, нові форми подання танцю.
“Танець не має обмежень. Він покращує психологічний стан, емоційний стан, фізичний стан. І тому важливо розвивати цей напрям”.
Проблема в тому, що в Івано-Франківську цей напрямок майже не розвинутий на такому рівні, як би мало бути. Олександр бачив, як це працює в інших областях – там танці на кріслах колісних прирівняні до виду спорту. З людьми професійно займаються тренери, є призначені місця, нормальні умови.
“Не так, як ми тут у коридорі, без спеціально обладнаного залу”, – каже він.
Олександр хоче, щоб в Івано-Франківську цей напрям набував вагомого впливу. Щоб були зали, системна робота, професійний підхід. Поки що він робить те, що може – в межах проєкту, з тими можливостями, що є.
Щоб рухатися
Одна з перших, хто відгукнувся на ініціативу Віталія – Люба. Вони знайомі кілька років, хоч і зустрічаються рідко. Одного разу вони танцювали в центрі, коли грала музика – один хлопець співав, дівчата веселилися. Тоді Люба і спробувала вперше.
Віталій давно обіцяв їй, що покличе на танці, коли щось організує. І от нарешті подзвонив. Люба вже й не сподівалася.
Раніше хореографією не займалася, просто є таке бажання. Після першої репетиції вийшло не зовсім так, як хотілося:
“Падати духом мені не пора. Є бажання і все”.
Люба каже, що хотіла би навіть по світу поїздити, десь виступати. Про змагання поки не думає – це швидше хобі. Просто хочеться щось нове спробувати, щось рухати.
“Знаєте, як то кажуть – що ніби з інвалідністю ти нікому не потрібен. Але хочу щось рухати, хочу з кимось спілкуватися. Дуже сильно”.
Як долучитися
Віталій запрошує всіх охочих. Можна зателефонувати йому, написати на сторінку. Незабаром вони оголосять графік репетицій – будь-хто зможе прийти, взяти участь або просто подивитися. Можна навіть з дітьми.
Приймають людей з будь-якими формами інвалідності. Навіть здорові люди можуть долучитися. Все буде адаптовано під кожного.
“Танець – це повністю все”, – каже Віталій. І судячи з того, як горять його очі, коли розповідає, він знає, про що говорить.
Мрія про школу
В Україні професійно танцями на кріслах колісних займаються в основному у Києві. Ще є колективи у Хмельницькому, Вінниці. Київська школа – ось на що Віталій хоче рівнятися. Щоб люди збиралися двічі на тиждень, щоб все ставало впорядкованішим, красивішим.
Віталій мріє про повноцінну школу танців. Щоб був свій зал, щоб не заважати комусь, щоб орієнтуватися на свій час, щоб вміщалося більше пар.
Зараз немає нічого: ні коштів, ні приміщення, ні візків, ні костюмів. Будуть залучати спонсорів – як усі організації. Хореографу і викладачам хочеться хоч якусь невеличку оплату поставити, щоб був інтерес.
Будуть подавати на гранти ще – костюми потрібні, вишиванки для українських танців. А потім інші номери – інші костюми. Не будуть же вони у вишиванках і брейк, і вальс танцювати.
“Небо не впаде. Помалу будемо танцювати, а там походу”, – підсумовує Віталій.
Читайте також:
ФОТО ТИЖНЯ
