33-річна Дарія з відомої кожному українцю Чорнобаївки – стрілець-санітарка 3-ої Окремої штурмової бригади, яка виникла на базі «Азову». Дівчина поміняла комфорт і престижну посаду у міжнародній компанії на окопи під Бахмутом заради Незалежності України.
Як вона пережила окупацію? Як почувається на війні? З якими випробуваннями стикаються жінки на фронті? Про це нагороджена президентом Володимиром Зеленським орденом «За Мужність» Захисниця розповіла «Галці».
– Даріє, яким було твоє життя до повномасштабного російського вторгнення і як зустріла війну?
– Мені 33 роки, і родом я зі славнозвісної Чорнобаївки, що за 5 кілометрів від Херсона. Коли почалася війна, ми були вдома. Чекали, що все ж вона закінчиться через два-три тижні, як говорив Арестович і вірили, що наші захисники швидко визволять місто від росіян.
В підсумку ми були п’ять місяців в окупації. В червні я зрозуміла, що більше не можу: комендантська година розпочиналася о 13:00, і взагалі, виходити на вулицю було дуже ризиковано. Окупанти постійно ходили п’яні і були випадки, коли просто розстрілювали місцевих людей на вулицях. Російські солдати часто їхали по вулицях на БТР-ах і руйнували все на своєму шляху. Крали все, що можна було вкрасти.
Мені не було страшно через вибухи, а було важко морально -росіяни подавляли дух і в нас не було волі. Особливо було важко, коли окупанти говорили, що росія тут назавжди. Тому я вирішила виїхати в Київ, бо не могла терпіти цей руский мир.
– Чи важко було виїхати з міста?
– Дорога була не з легких. Ми проїхали 36 блокпостів. Крім того, що це було небезпечно і довго, ще й нестерпно жарко. Але коли я побачила український прапор – то це були такі емоції, які ніколи в житті не переживала. Я рідко плачу, але тоді очі були повні сліз.
– Яким було життя у Києві після місяців окупації?
– Я працювала експорт-імпорт менеджером в меблевій компанії. В Києві в мене було все влаштовано – хороша робота, квартира і налагоджене життя. Я любила свою роботу і була найщасливішою людиною, бо робота була моїм хобі.
Але в столиці швидко відчула, що робота не приносить задоволення і немає радості. Спочатку думала, що проблема в адаптації. Мені кажуть – «Даша, ти все добре робиш і правильно – донатиш, допомагаєш армії, робиш те, що можеш робити». Але все рівно в душі щось не те.
– І так ти потрапила в «Азов»?
– Чисто випадково в телеграмі побачила оголошення про набір в «Азов» і заповнила анкету. Далі все відбувалося дуже швидко. Пройшла фізичну підготовку, співбесіду і тести. Поїхала не селекцію і пройшла міні курс новобранця, поїхала на полігон на навчання. Пізніше вже і на бойові завдання.
– Це правда, що ти потрапила у суто чоловічий колектив? Як тебе сприйняли в колективі?
– Було дуже цікаво, бо я дівчина, і не всі хотіли бачити дівчину у взводі. І я це розумію і знала, на що йду. Але оскільки в мене хороша фізична підготовка – три роки займалася крос-фітом, в основі яких лежать заняття на витривалість, я стала штурмовиком.
Я ставила собі за ціль – відповідати високому рівню фізичної підготовки. На рівні з хлопцями робити те, що вони роблять. Тому що, задачі в нас однакові, і все має бути однакове. Ми побратими. Спочатку хлопці місцем поступалися, робили поблажки. Я кажу їм – «Не треба! Без місць і без цього всього.» (сміється).
– Розкажи детальніше, які функції виконуєш у війську?
– З самого початку я хотіла в перший батальйон нашої бригади. Бо він славиться тим, що найбільш боєздатний: перший на позиціях, перший йде в штурм. Всюди перший. Також я санітар, і моє завдання – надавати першу допомогу пораненим або контуженим, виводити їх з поля бою в безпечне місце та до пункту евакуації.
– Доводилося безпосередньо вступати у бої? Який бій найважчим?
– Всі бої були важкими. Перший бій найважчий, тому що він перший. Це була важка спецоперація в Бахмуті, в якій було дуже багато поранених. Під її кінець я вже ні нащо не реагувала – ні на вильоти, ні на прильоти. Тяжко, бо по нас стріляли з усього – артилерія, авіація, міномети 24\7. Якщо б це був стрілковий бій – це було б простіше. Ще для мене важко дався танковий обстріл – це була пряма наводка по скупченню людей. Під цього танкового бою загинув наш хороший воїн.
Я сиділа на вишці, а хлопці були внизу і я це все бачила. Був сильний хаос… Я під обстрілами почала бігти туди, щоб допомогти побратимам. Увесь той час ми не їли і не пили. Навіть холод не відчували. Поступово ставали справді якимось кіборгами і роботами. (сміється)
Взимку була ще одна операція. На вулиці 11 градусів морозу. Ми їхали на підкріплення. Тримали позиції чотири дні і постійно перебували на морозі. Ми дуже хотіли пити, але вода замерзала при такій низькій температурі. Ми взагалі не спали і навіть не могли один одного змінити, щоб хоч 15 хвилин відпочити. Через виснаження я заснула в окопі. Прокинулася від того, що відчула, як замерзає рука. Почала звертати увагу, що і з ногами щось не так – стало важко ходити і стояти. В екстримальних ситуація забувається про біль і холод. Коли я роззулася, то бачила, що пальці сині і всі нігті почорніли – так я отримала обмороження пальців і стала «300», пораненою.
Командир сказав, що обмороження кінцівок дуже небезпечне, бо можуть ампутувати пальці якщо вчасно не надати допомогу. Вдалося евакуюватися, підлікуватися. А після реабілітації в добровольчому шпиталі «Брасс» я знову повернулася у стрій і на війну.
– Ти знову на Бахмутському напрямку, далі на гарячій ділянці. Що можеш чи хочеш сказати нашим читачам у тиловій Івано-Франківщині, як і всім українцям?
– Які б ви новини не отримували, вірте в ЗСУ! Ми тут і не здаємося і робимо все від нас можливе. Аби повернути свій дім і те життя, яке у нас було. Тримайте тил. Слава Україні!
Текст Мар’яни Цимбалюк
Фото з архіву Дарії та мережі
ФОТО ТИЖНЯ
