Воїн Євген Просяновський (Юджин) з Калуша до повномасштабного вторгнення запустив на YouTube канал El_Genka про страйкбол, мілітарі культуру та загалом військову справу. Зараз він відновлює свій блог після поранення на фронті. Перше відео, каже хлопець, це буде його “сповідь” про те, де він був останні два роки.
Про це пише “Галка” з посиланням на відео “Сповідь СТРАЙКБОЛІСТА I Боротьба за життя”.
Страйкбол – хобі, яке дало базу
Страйкбол – це моє хобі, яке дало мені реально круту базу, поняття, що таке зброя, як з нею працювати, з якої сторони взагалі до неї підходити, як з нею взаємодіяти. До 2022 року я займався страйкболом вже близько п’яти років. А останній рік я працював в одному з топових українських страйкбольних магазинів. Також в мене був вже і кулемет, і SCAR-Heavy, і багато цікавих штук, про які я хотів розказати, хотів показати (ред. у блозі).
Але коли почалось повномасштабно, я майже все це продав просто для того, щоб себе одягнути. Також я мав амбіції зі своїм другом Андрієм почати власну справу – маленький страйкбольний магазин-майстерню. У той час я надавав такі послуги, як лазерне гравіювання. Також я постійно аналізував, шукав, читав те, чого хочуть гравці, що шукають гравці.
У ніч з 22 на 23 лютого 2022 року, ми з Андрієм в мене на кухні цілу ніч складали страйкбольну репліку, це був як конструктор квест «Склади сам». Коли вночі вийшли на заправку, ми вже в повітрі відчували колосальну напругу. Ми розуміли, що вже з дня на день почнеться війна, а не прихід весни.
30 страйкболістів та й можна воювати
Після першого дня хаосу, паніки, тотального нерозуміння, що буде далі, я прочитав нашому міському страйкбольному чатику повідомлення: “Хто бажає стати до лав захисників НГУ, прийти за адресою, з собою мати те і те”.
Я випив каву зі своїм майбутнім тестом і пішов збирати речі, які я вже мав. Ми з Андрієм мали спір, куди вступати (ред. на службу). Але ми діяли за принципом, де першим ділом нам дадуть зброю, туди ми пішли. Попали ми до лав Національної гвардії, де згодом і почалося наше нове життя в ролі військовослужбовців.
На самому початку більшість, як і мобілізованих, так і вояк, дуже зверху ставилася до страйкболу і до дронів, як таких. Все змінили перші тренування. Ти аналізуєш, де ти не так виставив коліно, де, можливо, не підтягнув правильно лікоть, що у тебе прилетіло. Тобто, кожного разу, коли я отримував порцію кульок, я думав, що я зробив не так.
Нас з Андрієм помітили одразу. Навіть наш командир батальйону казав, що нащо мені рота новобранців, мені б ще 30 таких страйкболістів, як ви, і можна воювати. Так як ми мали хоча б якийсь досвід, нас час від часу клали за інструкторів, яких реально весь час бракувало.
Коли ж з’явилися перші відеороботи з дронами, ми з Андрієм зрозуміли, що це те, чим ми дійсно хочемо займатися. По факту, на папері, підрозділ такий у нас був. Але зробили цей підрозділ підрозділом група ентузіастів, які дійсно хотіли цим займатися.
Контролер дрона був для мене просто як джойстик від “Плейстейшн”. І привикати до нього не було потрібно. Андрій же був дуже класним технарем, який вмів і спаяти, і розумівся в частотах. Людина, яка завжди потрібна в найрізноманітніших цілях. Я ж в свою чергу весь час просто відточував навички польотів.
Виконати завдання і не відкинутися
Перед самим виїздом на схід Андрій мене підбадьорював дуже чорним гумором. Казав, що в будь-якому випадку привезуть додому. А я ж просто знав, що моя совість чиста, і навіть якщо це буде мій останній рік, то я його провів гідно в оточенні людей, яких я люблю.
В лютому 2023 року ми вирішили в зону бойового зіткнення. Працювати там – це було дійсно пекло. І працювати доводилося в сотнях метрів від “нуля”. Чи було страшно? Скажу чесно, ні. В той момент ти просто знаєш, що в тебе задача: виконати завдання і не відкинутися. Але вже коли ти повертаєшся в ППД, або просто їдеш на саме завдання, от тоді мозок починає підкидувати тобі варіанти, а що якби. І в такі моменти дійсно страшно, коли мозок аналізує, скільки разів до сьогодні ти міг просто загинути.
Ми чуємо затяжний свист і всі швидко у бліндажі групуються, відходять від входу. Перша міна – перельот. Друга – впала ближче. Третя міна не долетіла до бліндажа метрів десять. Четверта впала десь в метрах п’яти перед бліндажем, а остання прилетіла так, що просто у сам бліндаж залетіли іскри.
Тоді у мене стався перший адреналіновий шок, коли мене цілого трусило, і я реально не міг взяти себе в руки. Десь хвилин за десять після цього всього прийшло 12 наших військових, які вночі розносили на позиції воду, забирали поранених. І коли я вийшов летіти, ще раз спробував злітати, я побачив картину, від якої мене ледь не вирвало: там лежав наш 200-й без голови.
У нас був випадок, коли розрядився один безперебійник і Старлінк ліг. Другий безперебійник не працював. А це була друга ночі, тобто забрати нас могли приблизно біля сьомої ранку, а іншого безперебійника близько не було. Плюс наші рації взагалі не пробивали до наших ні командирів, ні взагалі до кого-небудь. А в наших сусідів якось ще пробивалась радійка.
Вони спитали свого командира, що робити. Чувак був трошки, мені здається, не в адекваті. Ми пройшли, тягнучи на собі весь той тягар – два кейси з дронами, Старлінк, безперебійник – близько чотирьох кілометрів. Ховаючись від вспишок, лягаючи від свистів, ховаючись від нашої техніки, щоб не потрапити під “френдлі фаєр”.
Ми дійшли до точки, і тут просто сталася така ситуація, яка нас всіх кинула в шок. Виходять хлопці на зв’язок до свого командира, питають, що їм робити. Він каже, що вам зранку привезуть техніку для роботи, а зараз вас відвезуть на ту позицію, з якої ви тільки що прийшли, і чекайте там.
Тобто позицію цілу ніч обстрілюють, ми звідти так нормально дали дьору, а чувак каже, вертайтеся назад. Коли ж хлопці спитали в нього, що робити з нами, то він видав наступне: “А вони що наші чи що?”.
Мене складає на пополам та прибиває до стіни
8 березня я отримував своє поранення.
О 7 ранку ми прибули на позицію. Туман був такий, що дрон просто глючив – думав, що навколо нього стіни. Ситуація розвиднілася десь приблизно по обіді. Кожен аеророзвідник знає, як аксіому, як закон, що весь час потрібно міняти позицію. На жаль, наші сусіди думали, що вони якісь унікальні. І як мені сказали пізніше, що вони з цієї позиції літали тиждень на посилених антенах. Тобто засікти це реально не є проблемою.
І хлопці роблять свій перший виліт і їм глушать дрон, вони втрачають пташку, сідають в машину і просто свалюють геть. Ми ж залишаємося на позиції і починаємо роботу звідти через те, що ми втратили масу часу, близько п’яти годин, просто через погодні умови.
Техніка противника вже літала і реально кошмарила наших хлопців. У той день зі мною були двоє моїх хлопців з антидроновими рушницями і двоє хлопців, яких ми вчили літати раніше. Тобто я зробив перші два виліта, а потім мені дали команду передати керування хлопцям.
Хлопці стоять вдвох на сходах. Один з них з коптером, з пультом від коптера, інший з планшетом. Я ж стою над ними, щоб бачити, куди той летить, щоб його скерувати і скерувати, якщо погрібно, навідника.
І я чую не свист, а дійсно такий скрегіт, коли повітря просто розривається. Все, що я встиг зробити – штовхнути хлопців і зробити напевно пів кроку. І тут мене просто складає на пополам та прибиває до стіни. Шолом у мене з голови злетів. Я просто розумію, що я не можу рухатись.
Болю ще нема, але я різко починаю хотіти в туалет. І тут я зрозумів, що прильот мені пішов по хребту.
Я чую ще один свист і думаю: “Ну все…”. Воно впало десь в метрах трьох-чотирьох від мене, бо мене так конкретно просипало землею. Я кричу, що я триста. Мене хлопці за ноги затягують всередину, починають надавати мені першу допомогу. Я в повній ясності розуму кажу, в якій аптечці, що в мене знаходяться.
І тут просто я бачу, що хлопець, якого я штовхнув, знімає себе шолом, і бачить, що весь його шолом в осколках. І він просто починає вмлівати. Я ж відхаркуючи свою кров, кричу: “Чуєш, придурок, от я то кров’ю стікаю. Ану зберися!”. Йому хлопці дають ляпаса, щоб він зібрався.
Поки мене мотали, по бліндажу лягло п’ять мін. Добре, щоб бліндаж витримав і не зробив там братську могилу. Коли ж мене виносили, я просто реально молився, щоб не сталося прильоту саме у цей момент.
Мене кидають з пікапу, колють мені обезбол. І вже коли мене почали в пікапі евакуйовувати, от тоді в мене почалася біль. Я верещав просто, як свиня, бо біль була пекельна. І я думав, що таке тільки у фільмах буває, коли їде машина, а за нею сиплються снаряди… Я просто повертаю голову в сторону і я бачу, як за машиною лягають снаряди і тільки земля піднімається вгору.
Коли мене вже привезли в Слов’янськ, мене просто виключили, а потім я вже прийшов у свідомість, коли мене перевозили в Дніпро. Я пам’ятаю, що я просто проблювався кров’ю і мене знову виключили.
А вже коли я в Дніпрі очуняв, почав потрошки приходити до себе, мені віддали телефон. І він реально був просто червоний. Потім одним з таких складних етапів – моє транспортування до Києва, коли мене 10 годин везли поїздом з діркою в спині 10 на 8 сантиметрів.
Я не міг спати перші, напевно, тижні два або три. Просто коли я закривав очі, таке враження було, що я в якійсь грозовій хмарі. Мене починало глушити і я просто реально не спав. Якщо забігти наперед, якби я знав, що весь цей мій процес реабілітації й відновлення затягнеться і буде настільки виснажливим, болючим, як і фізично, так і ментально, я б напевно, попросив евтаназію.
Я знаю, що це відео будуть переглядати мої близькі, їм буде боляче це чути, але це є моя історія і яка б вона не була, мій “дюрасел” зараз виснажений. Я дуже довго чув в свою адресу фразу: «Тобі пощастило, що ти залишився живий». Блін, люди, якщо дивитися фактом в очі, то мені просто дали тягла, я розучився ходити і користуватися органами тазу.
Головною моєю мотивацією встати був дідусь
Вже більше року я борюся з наслідками поранення і, напевно, з самим собою. У мене було багато підтримки на початку. Всі за мене хвилювалися, всі питали, чи можуть допомогти. Коли я їхав до Німеччини, я знав, що я маю сім’ю, в якій я виріс, і сім’ю, яку я створив сам. І найбільшою моєю мотивацією встати був мій дідусь, до якого я страшенно хотів приїхати.
І кожного разу, коли мама давала мені з ним поговорити, він плакав і казав: «Ходи вже до хатки, ходи додому, будеш тут пробувати ходити». І я казав, що мене ще не пускають. Трохи більше місяця тому дідусь помер. Можна сказати, він дочекався моєї мами з Німеччини, щоб з нею попрощатися. А я з ним не зміг попрощатися. І навіть не був на похороні.
За весь цей час я встиг і одружитись, і розлучитись. Але таким вмотивованим, як я був після поранення, реально залишатися важко. Мій психолог постійно мене питає, що я можу зробити зараз для себе, щоб просто себе якось витягнути.
А я зараз хочу висловити просто величезну подяку своєму другу Олексію Грінчуку, який в березні цього року витягнув мене у Нюрнберг на збройну виставку, де можна було і потіскати купу нових страйкбольних реплік. Це було для мене, напевно, як якесь пробудження. Льоша, я тобі страшенні дякую! Це був один з моїх найкращих спогадів за весь час від початку війни.
Наше життя нам, по факту, не належить. Коли ти їдеш туди, в глибині душі, ти дійсно прощаєшся з усім світом, який пролітає за вікно. Я досі не знаю, чи те що я вижив, чи це другий шанс, чи це якесь покарання. Я зараз, як ніколи, розумію ту фразу, що «живі позаздрять мертвим». Зараз так заздрять тим воїнам, які загинули на початку війни, коли вони бачили, наскільки країна об’єднана.
А те, що твориться зараз… ТЦК, загальний настрій людей на рахунок військових. Ну, це вже не тема мого блогу, але совість має два агрегатні стани – або спить, або гризе. Тому я даю другий шанс своєму проекту. Для мене зараз це одна з рятівних соломинок, щоб не пуститися берега в цьому урагані негативу, болі і самотності.
Якщо у вас є можливість допомогти вподобайкою, репостом, гривнею або банальним діалогом – пишіть. Я не відмовлю, як і не відмовлю, щоб знайти для вас в Європі якусь нову страйкбольну хотілку, яка не дає вам спокою вже довший час.
Соцмережі Євгена:
Інстаграм – https://www.instagram.com/eugene_prosyanovskiy_el_genka
Тікток – https://www.tiktok.com/@eugene_pros
Discord chat – https://discord.com/invite/3rPU5MYJ
Картка монобанк 5375414117673581
Це теж цікаво
ФОТО ТИЖНЯ
