На популярній серед туристів “стометрівці” в центрі Івано-Франківська зійшлися два світи. В першому панують смерть і біль війни. В іншому – життя та радість гедонізму.
Про це пише “Галка” з посиланням на Українську правду.
На променадній частині вулиці Незалежності, яку містяни називають “сотка”, восени 2022 року започаткували Алею героїв. Тоді поміж вітринами кав’ярень й магазинів встановили 166 світлин тих, хто загинув на фронті від 2014 року.
Сьогодні на “сотці” вже 400 фотографій. Місця для нових немає. Влада з родинами загиблих обмірковують, як змінити формат: чи то зменшити розмір фото, чи то форму металевих кубів, на яких монтують зображення.
Письменник Тарас Прохасько серед тих, хто вважає, що Алея на “сотці” – правильне рішення. “Ми постійно бачимо ці очі, лиця, руки. Уявляємо тих, хто на фронті. Бачимо, наскільки то наші, рідні люди. Свої. Старші або молодесенькі зовсім”, – пояснює він.
“Це нагадування також показує різні коливання настрою, сприйняття, – продовжує Прохасько. – Хтось питає: “Нащо тут?”. Хтось каже: “Я оминаю “сотку”, бо мене розриває, коли знов і знов думаю про всі жертви”. А комусь потрібна ось ця щоденна медитація: пройти, щоб не забувати: це – наша спільна війна.
Але є і страшно вражаючі речі, які притаманні всьому суспільству: у Франківську зустрічаються люди, які можуть не звертати уваги на всі ці портрети. Просто їсти, веселитися та робити красиві фото”.
З чого складається “Франківський торт”, як війна впливає на франківців та місто, якою має бути пам’ять, і чим сучасні забудовники схожі на росіян – у репортажі УП.
Хвилеріз
“Не по-християнськи!”.
У березні 2022 року мер Руслан Марцінків попросив ділків не піднімати оренду для переселенців. Але що більше ВПО з’являлось у Прикарпатті, то слабшими були моральні запобіжники перед законами капіталізму.
Франківськ продовжує розбудовуватися. Цінники на нерухомість зростають, вгамовуючи попит на більш-менш безпечне життя у місцях, віддалених від фронту.
Навесні 2024 року одна з прикмет часу звучить із вуст франківців майже як народна прикмета: “Якщо побачите біля озера накачаного пана з маленьким песиком, знайте: це не тутешній”.
Міське озеро – штучний став, який утворили в 1950-их з декількох існуючих тут ставків. В новітні часи навколо нього з’являються новобудови з дорогим житлом
“Промприлад. Реновація” – креативний та бізнес-центр, який відкрили на базі колишнього радянського заводу
За змінами в рідному місті письменник Тарас Прохасько може спостерігати, не виходячи навіть з власного дому – з балкона квартири на “стометрівці”. Одне з його парадоксальних відкриттів: людей з інших регіонів можна впізнати по новомодних породах собак, не притаманних місцевій екосистемі.
“Але я б сказав, що найголовніший хвилеріз між “різними Франківськами” полягає тепер навіть не в тому, тутешній ти чи нетутешній, – зазначає Прохасько. – А в тому, чи хтось з близьких на фронті чи ні.
Життя тих, у кого хтось на фронті, підпорядковане постійним зборам, думкам, що ще їм відправити. Тут спрацьовує цей галицький, дуже господарській підхід.
А є люди, хто фронт не пережив і не переживає”.
Пенсіонерка Ольга Шарабуряк не з таких. Вона живе з тугою за молодшим сином вже десять років. Володимир Шарабуряк загинув у квітні 2014-го. Разом із генерал-майором Кульчицьким та ще десятьма спецпризначенцями, коли їх Мі-8 підбили з ПЗРК біля гори Карачун під Слов’янськом.
На кожному з кубів на Алеї героїв по чотири великі світлини
З рідних Крихівців у центр Франківська пані Ольга приїжджає автобусом по декілька разів на тиждень. Спочатку йде на синову могилу в меморіальний сквер. Потім – на “сотку”, щоб постояти коло стенда з портретом Володимира та інших полеглих.
“Мабуть, є ті, кому їхні очі заважають відпочивати, – каже жінка. – Зразу було дуже боляче. На День захисника матері йшли з портретами, було невиносимо дивитись на тих, хто сидить в кав’ярнях. Але люди є всякі-різні, і хороші є”.
“Треба, треба нагадувати про героїв, – веде далі мати. – Коли тільки все починалось (у 2014-му – УП), я чула: “А за що ваш син загинув?”. Зараз, перепрошую, виродків з таким питанням все менше. Бо війна зачепила багатьох.
Стільки горя, біди ці росіяни принесли. Такий нарід ненормальний. І Папа ще таке заявляє! Хіба може таке казати свята людина? Ну який він святий?!”.
Вірменська церква середини 18 століття (народна назва “Голуба церква”). Сьогодні Кафедральний собор Покрови Пресвятої Богородиці ПЦУ
“Ваґабундо” та надувний скунс
“Франківськ – місто обмежених можливостей, – каже Ростислав Шпук, коли питаєш його про фінансові перспективи для приїжджих. – Переселенцям не так просто тут закоренитися. Треба мати своє середовище, щоб тобі було комфортно”.
Шпук – місцевий інтелектуал, громадський активіст та підприємець, який займається вуличним освітленням і розвитком мистецтва. П’ять років тому разом із Юрієм Андруховичем і ще одним товарищем-моряком він викупив продовгувате підвальне приміщення у багатоповерхівці – так з’явився вільний простір “Ваґабундо”.
“В місті немає жодного підземного переходу, тому ми заповнили цей пробіл, – усміхається Ростислав. – Придумали концепцію “Підземного Переходу “Ваґабундо”.
Після повномасштабного вторгнення “перехід”, де відбуваються концерти, виставки, вистави, політичні диспути та інтелектуальні дуелі богеми, набув додаткових опцій та сенсів. “Ваґабундо” став безпечним бомбосховищем, хабом для збору гуманітарної допомоги, масштабних волонтерських акцій.
“У Франківську з’явилась прекрасна харківська діаспора, і вона дуже додає шарму, – розповідає Ростислав Шпук. – Ми подружилися з Нікітою Тітовим. З “Накипіло” зробили декілька проєктів. Проводили телеміст з “харківськими”, яких зібрав Жадан, а ми тут з Андруховичем збирали своїх.
Концентрація талантів, які бувають у “Ваґабундо”, зашкалює. Тут можуть бути одночасно чотири Шевченківських лауреати”.
Боротьба за спадщину та майбутнє, гідне теперішнє має різні виміри. Вона не прив’язана до початку повномасштабної російської навали в лютому 2022 року.
Прогулюючись центром Франківська, Ростислав показує Nadiya Palace з люксовими номерами від 6 500 до 12 000 гривень. Його відкрили кілька років тому в історичній будівлі, де з 1914-го були готель, ресторан, кінотеатр, крамниця.
В різні часи готель називався “Австрією”, “Спартаком”, “Одесою”, “Дністром”. Саме тут 3 січня 1919 року національна рада Західно-Української Народної Республіки ратифікувала договір з УНР про Злуку, яку проголосили згодом на Софійському майдані в Києві.
“Це кам’яниця видатного архітектора Фредерика Януша, – каже Ростислав Шпук. – Він фактично зробив початок “сотки”. Побудував будинок торговця Гаусвальда та будинок Хованця, мера Станіславова, де була найкрутіша на той час типографія”.
“Щодо кам’яниці, де зараз зробили Nadiya Palace (розташована на розі Шевченка та Січових Стрільців – УП), вона задавала стиль вулиці, – продовжує Ростислав. – Це був такий “будинок-генерал” з вишуканою та стриманою архітектурою.
Але нуворіші без жодного розуміння спотворили його, видозмінили. Маючи дозвіл на реставрацію,фактично зробили перебудову. Все що можна було скітчити (від слова “кітч” – УП), вони скітчили. Тепер цей будинок наче така гігантська надувна фігурка скунса”.
Власники, каже Шпук, вкрали у містян простір: “По правий бік там був нарізний пішохідний прохід, галерея з колонами. Вони його засклили, зробили своїм. Тепер нам доводиться починати судові тяжби”.
Терпиме, тихе, непоказне
Горе у Франківську непоказне. Ховається за дверима будівель, в очах родичів загиблих, у їхніх втомлених усмішках.
Поміж кав’ярень та барів на вулиці Курбаса легко пропустити вхід у галерею-рамарню Оксани Бринської.
Жінка ніяковіє не тільки перед камерою, а й диктофоном. Тільки під час розмови про Франківськ, про життя та мистецтво вимальовується картина її втрати.
Син Остап. 36-річний випускник Могилянки, учасник Революції гідності, спостерігач мережі ОПОРА. Аналітик благодійного фонду “Пацієнти України”, фахівець з публічних закупівель. Молодший сержант. Загинув 19 серпня 2023 року в бою під Бахмутом. Нагороджений орденом “За мужність” III ступеня посмертно.
Горе у Франківську тихе. Як вогонь у лампадках на Алеї героїв.
Одну з товстезних свічок сюди на “сотку”, до світлини 44-річного Андрія Коника приносить його 59-річний брат Зіновій. Він сидить обличчям до портрета, спиною до шаурмічної з помітною назвою “Голодний”.
“Цієї великої свічки вистачає десь на дві доби, – каже чоловік. – Я сюди літом майже кожен день приходжу посидіти. У брата ні жінки, ні дітей нема. Шостого квітня буде рік, як він загинув у Бахмуті.
В мене і син воює зараз. На Запоріжжі”.
29-річна Альона Кушнір загинула на “Азовсталі”
Горе у Франківську терпиме до живих. У дискусіях про майбутнє Алеї героїв на “стометрівці” підприємець Ростислав Гуль, який втратив на війні 24-річного сина Андрія, каже без емоцій:
“Я розумію, що рано чи пізно воно має якось мінятись. Світлини вже не поміщаються. Це не дуже типово для великих міст, все ж таки тут пішоходна зона, променад. Я такого ніде більше не бачив”.
“Людина така істота, що звикає до всього, – каже він. – Багато хто вже не звертає уваги (на портрети – УП). Хтось пиячить поруч, хтось годує дитину, хтось їсть, хтось п’є каву.
Я не упираюсь (від ідеї переносу, переформатування меморіалу – УП). Але дружині це дуже важливо – приходити, посидіти на лавочці. Бо на цвинтар далеко”.
Вид на ратушу від обласної філармонії
Ліцеї, пазури та варги
Поважний вік і поспіх несумісні. Пенсіонер Дмитро Кайко, народжений в Гагаузії як Мітіка Кайки – один з небагатьох, хто надовго зупиняється побіля меморіальних стендів на “сотці”.
“Раніше я в центр частіше вибирався, – каже чоловік. – Три роки був прикутий до ліжка. Два інфаркти переніс, інсульт. Місяць в комі, не розмовляв потім, не ковтав – кормили через трубочку. Але примусив себе встати на ноги.
Я сьогодні на базар їздив за кормом собаці. Вона в мене старенька, розумна – дратхаар, Лариса звуть. Як думаєте, хто кого переживе – вона мене чи я її?”.
Спираючись на палицю, Дмитро Кайко вдивляється в обличчя на фото, читає короткі біографії й не хоче йти. Здається, фото молодих на Алеї героїв, декому з яких немає 20-ти – єдине, що заважає пенсіонеру поставити на сучасному світі хрест.
“Ми жили краще, ніж молодь зараз, – вдається він до повчального буркотіння. – Вони зараз зазомбовані стрілялками, ширялками, курилками, бухалками.
Я у Франківську з 1946-го. В наш час, коли йшов учень або учениця, було видно, що то учень або учениця. А зараз що? Йде кобіта: пазури (нігті – УП) – ось такі, варги (губи – УП) – ось такі! Яка ти учениця? Ку*ва сама настояща!
Поробили з шкіл тих ліцеїв, – не вгамовується Кайко. – Грош ціна тим назвам! На уроках тільки і вивчили, що Бандера їхній батько, але не знають, хто він і звідки УПА зародилася”.
Розглядаючи світлини загиблих, Дмитро Кайко пом’якшує тон: “Шкода, дуже шкода хлопців і дівчат”.
Попри поважний вік у дискусії про подальшу долю Алеї героїв він пропонує технологічне рішення:
“Сьогодні, завтра, післязавтра ви пройдете по “сотці”, і воно все привикнеться. Треба чимось свіжим привертати увагу. Треба зробити екрани по Франківську та показувати фільми про всіх загиблих”.
Що є важливо
Мак, грецькі горіхи, білий шоколад, карпатська шишка, курага, в’ялена вишня, сушена журавлина.
До інгредієнтів фірмового “Франківського торта” в одній з кав’ярень на “стометрівці” відвідувач додає кожний своє. Cором, вдячність, злість, страх, біль або байдужість – по сусідству з портретами загиблих чашка кави смакує по-різному.
“Я за те, щоб воно (нагадування – УП) було, – каже письменник Тарас Прохасько. – Щоб було адекватним подразником для кожної людини. Щоб викликало ті емоції, які здатне викликати.
Може, хтось зараз чогось і не розуміє. Але колись переробиться. Та про щось здогадається від цієї практики проходження й дивлення в очі (загиблих – УП)“.
Війна, якій не видно краю, обов’язково матиме свій кінець. Але його не повинна мати пам’ять – її в стометрівку не вмістити.
В безмежності споминів, вважає Прохасько, важливо не забувати про почуття міри.
“Думаю, що Україна вже тепер є в певному стані, коли ми не будемо робити культ з війни та страждання (як у Росії – УП), і це не є безпам’ятство.
Я дуже вірю, що у нас будуть спеціальні меморіальні місця, осередки пам’яті на кладовищах, як у старших країнах, де навчились з цим поводитися”, – пояснює він.
“Яким буде закінчення війни, ми ще не знаємо, – додає Прохасько. – Але є таке відчуття, що тепер немає тої безвиході, заглади, катастрофи, як у 1917–1921 роках або раніше, за часів Руїни.
Скільки б ще не було потрясінь, поріг саме цієї війни, мені здається, полягає в тому, що ми її насправді виграли на початку вторгнення у 2022 році. Вперше, якщо говорити про модерні часи, той джин, який нам загрожував, не зміг все одночасно порішати, вийшовши з пляшки.
Той поріг спротиву і витривалості, які показала Україна, є надзвичайно революційною зміною. Русскім ми дали п***и, що є важливо”.
Євген Руденко – УП
ФОТО ТИЖНЯ
