Напередодні до Івано-Франківська завітали арт-критикині, кураторки виставок з Києва – Ліза Герман та Марія Ланько, які в рамках «Відкритого мистецького лекторію» від громадської ініціативи «Теплий арт» розповіли про основні принципи взаємовідносин у сучасному мистецтві світу та України.
Читайте також: Спільниця Януковича отримала в користування телеефір і пропагує сепаратизм (ВІДЕО)
На яскравих прикладах у доступній манері столичні кураторки привідкрили завісу до складної системи стосунків, яка вибудовується на шляху творів мистецтва до глядача. «Галці» Ліза Герман та Марія Ланько детальніше розповіли про особливості кураторства в Україні, свої гучні мистецькі проекти, непрозорі схеми і перспективи розвитку Івано-Франківська у мистецькій сфері.
Розпочнемо нашу розмову все ж з того, про що лекція мистецького лекторію і наскільки тема взаємовідносин у сучасному мистецтві доречна у маленькому Івано-Франківську, який поки не може похвалитися значним мистецьким потенціалом?
Ліза: Будемо говорити про те, що сфера сучасного мистецтва являє собою певну мережу-систему стосунків між різними агентами. Між твором мистецтва і глядачем – ще 20 різних факторів і ланок. В принципі – це своєрідний «лікбез». Професійна спільнота і так орієнтується в системі, в ній працює і з нею взаємодіє.
Марія Ланько
Розкажіть прикарпатцям більше про сферу вашої діяльності. Одним з ваших гучних проектів став проект «ТеГеШе» 2014 року, приурочений річниці Тараса Шевченка.
Ліза: Він і зараз діє, але ним ми вже не займаємося. Задумка таким чином відзначити річницю ще до того як ми сформувалися як незалежний колектив. Ми вирішили організувати таку виставку, присвячену Тарасу Шевченку, яка буде не про реальну постать, його літературну, мистецьку спадщину, а про його медійний образ, який нині активно експлуатується в сучасному мистецтві, дизайні, рекламі, літературі.
Після запуску проекту «ТеГеШа» відбувся резонанс – ви отримали очікувану реакцію людей на вашу роботу?
Ліза: Спеціально проект ми не просували. Була певна кількість відвідувачів, були коментарі від друзів. Головним фідбеком стало те, що нам стали надсилати матеріали – перформенси, картини. Наш приятель письменник Олександр Михед зробив добірку віршів і прози, де згадується Шевченко.
«Відкритий архів», заснований також вами, ще існує? Яким чином митці можуть стати його частиною?
Марія: Особливістю проекту є те, що не ми обираємо авторів, які мають стати його учасниками. Ми створили архів у співпраці з художниками з “Відкритої групи”, які, на наш погляд, є консолідуючою ланкою західноукраїнської мистецької сцени. Ми запросили їх стати “корінням” архіву, з якого буквально “виростають” гілки професійних чи дружніх рекомендацій. Таким чином, художня сцена ніби описує сама себе, уникаючи “експертного” відбору, а ми маємо змогу познайомитись з художниками, чиї практики не є знаними та дослідженими в інституційному полі.
Громадський роект «Теплий арт», що нині активно втілюється в Івано-Франківську включає два напрями – «Арт резиденція» і «Мистецький лекторій». Навесні ми очікуємо на старт «Арт-резиденції», куратором якої є іванофранківець Євген Самборський, один із перших учасників «Відкритого архіву». Як ви оцінюєте його потенціал саме в кураторській роботі для Івано-Франківська?
Ліза: У Жені є багатий досвід співпраці з митцями з-поза України і роботи поза локальним українським контекстом, і нам здається, що це дуже цікавий вибір для міста, адже він одночасно є і вихідцем з Івано-Франківська, і також абсолютно інтегрованим в міжнародну художню спільноту, що дозволить привезти сюди досить цікавих художників України. Ми з нетерпінням чекаємо на старт цієї резиденції. Цікаво, як художники зможуть реалізувати свої проекти в публічному просторі. Це завжди дуже тонка тема, з якою складно працювати, і, насправді, в Україні, на нашу думку, ніхто не вміє грамотно організовувати громадський простір. Є дуже багато спроб, але часто вони викликають досить жорстку критику з боку професійної спільноти.
Ліза Герман
Критика стосується непрофесійності виконання?
Марія: Вона стосується, в першу чергу, непрозорості, адже немає зрозумілих механізнів роботи в публічному просторі – хто має санкціонувати та приймати рішення, якою є загальна стратегія роботи із публічним простором, які права мають громади в цьому процесі тощо.
Розкажіть про особливості вашої кураторської роботи? Відомо, що сьогодні з мистецтвом в Україні складно.
Ліза: І важко і цікаво одночасно. Кураторство – це та сфера, в якій все ще можна бути піонером. З іншого боку важко, бо немає напрацьованого досвіду на який можна спиратися.
Марія: Немає третіх осіб, які можуть допомогти зі сторони менеджменту, фандрейзингу, ба більше — немає інституцій. Нам доводиться робити самотужки багато такого, що б мали на себе перебирати професійні арт-менеджери, меценати. Цікаво – це навіть не те слово, бо відчуваєш необхідність цієї роботи кожного дня і це додає багато сили.
Марія Ланько
В чому полягає необхідність кураторства?
Ліза: Це потрібно суспільству в цілому, навіть якщо воно того і не усвідомлює. Нині часто використовується теза, що «Тепер не час для культури» , яку до всього ще й активно транслює міністр культури – у зв’язку із війною в країні, він обіцяв у одному із своїх інтерв’ю, що усі кошти йтимуть лише на концерти для військових, квитки для військових у відпустці. Це, звісно, добре і ми теж вболіваємо за тих, хто воює за нас. Однак, нульова культура призводить до нових воєн. Тепер, навпаки, культурний рівень як населення так і країни на міжнародній арені повинен підвищуватися. Це на рівні здорового глузду, що культурна економіка і культурне представництво роблять половину справи для іміджу країни на міжнародній арені. Це вже навіть дивно пояснювати чи промовляти вголос. Це загальносвітова практика, якій не рік і не два.
Ліза Герман
Марія: Сьогодні, думаю, вже усім зрозуміло, що Україна має дуже складну історію, і нинішня ситуація випливає із браку роботи з цією складною історією і з української ідентичністю, яка не є монолітною. Власне мистецтво і культура є, поміж іншим, інструментами критичної рефлексії й середовищем, в якому суспільство може “проговорити” та опрацювати власні травматичні досвіди.
Чого не вистачає українським художникам загалом та безпосередньо івано-франківським, оцінюючи з боку вашого кураторського досвіду?
Марія: По-перше не вистачає інституції, яка б підтримувала художника на всіх рівнях — організаційно, фінансово, інтелектуально. Гадаю, ні для кого не є таємницею, що художник в Україні не може бути економічно незалежним. Я знаю буквально трьох – п’ятьох людей, які можуть елементарно виживати за рахунок своєї професійної діяльності. Усі інші вимушені підробляти, халтурити. Однак у нас також немає розуміння, що фінансова підтримка художника може реалізовуватись не тільки за рахунок продажу його творів (олійного живопису, в першу чергу), а через виплату гонорарів за роботу, адже сучасна мистецька практика часто є дематеріазованою. Більше того, викладання мистецтва як найбільш логічний спосіб отримання стабільного статку тут не працює, адже художники із актуальною художньою практикою не інтегровані у консервативну систему мистецької освіти, а навіть якби і були — викладацькі ставки в українських вузах просто жалюгідні. Але фінансова проблема — це тільки вершина айсбергу, адже під поверхнею води ми маємо брак стратегічного мислення, банальний непрофесіоналізм та інтелектуальну імпотенцію.
А що стосується власне художньої практики, то не вистачає освіти, обізнаності в тих процесах, які відбуваються в світі, не вистачає матеріальної бази для реалізації більш цікавих проектів з точки зору художнього оформлення. У нас мало художників працюють з великою формою, з великими складними інсталяціями. Мало художників можуть дозволити собі якесь довготривале дослідження. Зараз сучасне мистецтво базується здебільшого на художньому дослідженні, яке вимагає від художника рік-два роботи з різними матеріалами, архівами, з різними людьми, ситуаціями. Майже не знімають якісне відео — складні, кінематографічні роботи.
Яким був ваш інтерес приїхати до Івано-Франківська, прочитати тут лекцію? Для чого вам це?
Марія: Для нас це теж робота і певне розширення горизонтів. Ми не обмежуємося лише тим контекстом, в якому ми вимушені працювати, намагаємося дуже уважно дивитися на інші регіони і нам завжди цікаво відкривати нові місця, нові професійні спільноти, нових людей. Це одна з основних мотивацій. Впринципі ми доволі мобільні, ми багато подорожуємо професійно і непрофесійно. І поїхати в місто, в якому ще не були – завжди цікаво і приємно. Ми намагалися так сформувати свій графік роботи, щоб відвідати Івано-Франківськ найближчим часом. Так вийшло, що ми опинилися поруч і вирішили: є сенс заїхати.
Розмовляла Ольга СУРОВСЬКА.
ФОТО ТИЖНЯ
