У перші ж дні повномасштабного вторгнення воїн на псевдо «Фахівець» добровільно прийшов у військкомат. Він розповів чому лишається на фронті попри те, що має безліч причин і можливостей повернутися додому.
Про це пише Галка з посиланням на 102 окрему бригаду Сил територіальної оборони ЗСУ Івано-Франківщина.
“У мене є одразу кілька законних причин звільнитись з армії і поїхати додому – я батько трьох неповнолітніх дітей, студент вищого навчального закладу (справжній, а не «фейковий», який раптово вирішив піти повчитись після 24 лютого 2022 року, щоб відкосити від армії. Та ще й болячок в мене набереться, щоб списатись на ВЛК. Але я тут – на війні, з перших днів – прийшов у військкомат 26 лютого», — каже «Фахівець», військовослужбовець мінометної батареї 75 батальйону 102 бригади ТрО.
«Коли мені був 21 рік – я ще вчився, але народилась перша дитина, за рік – друга, і я покинув навчання – пішов працювати на СТО, щоб прогодувати сім’ю. На СТО непогано заробляв – так мене і затягнуло, і я в авторемонтному бізнесі уже 15 років».
«Коли я прийшов в армію, то спочатку хотів у розвідку. Я сам мисливець, люблю постріляти, люблю активний спосіб життя. Але мене призначили в «мінометку». Я зайшов у розташування підрозділу, трохи розчарований призначенням, з думками «якась «мінометка» – що воно таке, що там роблять…». Так от, заходжу у розташування – а там двоюрідний брат Да Вінчі сидить, він каже мені «Ігор, ти знаєш, що артилерія – це Боги війни?». Тоді в мене одразу змінились думки про мінометну батарею і я аж став гордитись, що я «Бог війни». «Зараз я б не хотів міняти місце служби. – продовжує Ігор. – Ми всі здружились, у нас дуже міцний колектив і хороший командир, якого всі поважають. Він нам скоріше не командир – він нам друг. Ми зберігаєм субординацію, але він наш друг», — пригадує боєць своє знайомство з підрозділом.
«Я ще в школі був у КВН. Є у мене таке кредо – одна посмішка продовжує життя на 5 хвилин. Мав колись мрію – знятись у фільмі. Писав сценарії».
«Колись, коли мене запитають мої діти «Тату, що ти робив, коли була війна?», мені не соромно буде глянути їм у вічі і відповісти з гордістю: «Я воював!». А от що скажуть своїм дітям ті, котрі ухиляються, або просто ігнорують війну, котрі повтікали за кордон? Чи не буде їх совість мучити, за те, що не доклали зусиль для захисту держави? Іноді з’являються відео, на яких працівники ТЦК тягнуть за руки молодих здорових хлопців, а ті пручаються, б’ються, ображають ще й роблять винними військкомів – мені дуже за них соромно. Невже у них нема достоїнства піти самим у той військкомат, а не ховатись вдома під ліжком? Вони бояться загинути на війні – але ми теж боїмось, всі бояться, проте ми вже півтора року тут, воюємо на Запоріжжі».
«Іноді розмовляю зі знайомими – вони кажуть мені, що хочуть відпочити на море, бо вони втомились – мене аж бісить від того – «Та від чого ви там втомились? Від дому? Від мирного життя? Хіба над вашими головами свистять снаряди щодня? Хочу звернутись до усіх хлопців, котрі ще не стали до лав ЗСУ – не бійтесь, ідіть до української армії, ви ще будете цим пишатись!»
ФОТО ТИЖНЯ
